Мертві квіти
з рубрики / циклу «Мертві квіти»
“Була недовгою любов – розлука промайне без смутку!» – поставити лайк на цей невідь-звідки виписаний, кимось із віртуальних друзів вже схвалений статус? Поставити лайк… Тільки як після цього лайку жити із цією місячною затримкою, з цими двома червоними смужечками на тоненькій (такій ненависній!) паличці? Як?!
Вдома – тиша і пустка кімнат… Волосся скрутила міцним вузлом й проштрикнула наскрізь олівцем, щоб не розпадалося, бо лінь вставати і йти десь шукати гребінчика, подібного до крабика (а може, мама права? і вона дійсно незібрана, неорганізована й неохайна, навіть свої речі не може розкласти по місцях? куди ж їй дитину?).
А от коли вона йде вулицею, її рудувате (підфарбоване хною – дешево й сердито) волосся коливається чи то від вітру, чи від її кроків, бо незалежно від пори року шапки не визнає. І це йому подобалося. Він сказав це їй відразу, коли проводжав вперше додому:
- Знаєш, твоє волосся так прикольно світиться на сонці!
За тим першим разом був другий, третій, четвертий… Скільки всього? Навряд чи згадати… От останній вже точно не забути! Ніколи! Як він тоді злякався! Чи навіть не так! Просто здувся, як здуваються повітряні кульки, якщо розв’язати – розгорнути їхню умовну, скручену вузликом, зав’язку.
- І що ти тепер хочеш від мене?
Так, дійсно, чого тепер можна бажати? Негайно освідчення – миттєвого одруження – припечатування стосунків промовистим штампиком на відповідній сторінці паспорту – із зміною прізвища чи без неї – суто формального запису у графі «батько» в майбутньому свідоцтві про народження зі збереженням Status quo? А їй всього-на-всього вісімнадцять, а йому взагалі – сімнадцять…
- Саню! Йди сюди! Ні! Ти тільки послухай, що пишуть у цій газеті! Ось: «Британки 7-річна Кіан і Рімі – різнокольорові близнючки. Кіан – темношкіра й кароока, Рімі – блакитноока білявка. Вони народилися за 10 хвилин одна за одною»…
При слові «народилися» до горла підкотився клубок чогось такого нудотно-кислого й давкого водночас, неприємного, нестримного – до болючої різі в очах і злих пекучих сліз. Хряснула дверима й втупилася у екран монітору на столі, в якому зображення вже встиг змінити плавучий парад планет. Чула як мама перемовлялася із бабусею притишеними голосами, мабуть, про неї (про кого б їм іще говорити, коли ось така вдячна тема для розмови?). Поклала голову на стіл, підмостивши лікоть під щоку. Треба сказати мамі… Треба сказати мамі? Треба сказати мамі!
А сьогодні зранку в універі після першої пари не витримала й затягла Нату – найкращу подругу – під сходи на другому поверсі.
- У мене затримка… велика… і тест позитивний…
Отак видихнула на її питальне «ну?» і спостерігала, як в її обличчі співчуття бореться із переляком…
- Ти це… Саш! Ти батькам скажи! Чуєш?
Сказати мамі… Хіба це так просто? Отак підійти і таким буденним голосом, ніби питаєш про вечерю чи просиш три гривні на проїзд, видати: «Ти знаєш, мам, – мені здається – ні я переконана, бо проводила декілька тестів – хоча на УЗІ й не була – одним словом, я – якби це так сформулювати коректно – при надії – от…». І такий політ у несвідоме (мамин, звісно), виклик швидкої, завивання бабусі, п’яне белькотання татуся, і Толікове вічне пискляве «хочу їсти» (завжди хоче їсти! це у нього вік такий, чи що? у його тринадцять?)… Жуть…
Цікаво, а якщо загуглити цю її проблему? От і Ната каже, що є такі пігулки… Як це правильно називається? Медичний аборт… Слово яке страшне! Та чого там! Слово як слово! Страшно не від слова, а від того, що за ним… А раптом, якісь фатальні наслідки і вже ніколи більше у житті… ніколи більше тест не видасть дві смужки? Або й гірше… Берковці… Ошатна така могилка поруч із дідовою. Може, навіть пам’ятник у весь зріст. Квіти… А що пишуть? Хороші відгуки… Позитивні відгуки. По якому препарату? Такому? Ох і ціна! Мати рідна!!! Може, все-таки сказати? Звідки ж взяти аж стільки?
Скрутилася бубликом на софі – підборіддям в коліна. Скоро Толік прийде з тренування, запустить свої безкінечні ігри. Куди-хоч тоді дівайся.
- Санечко! Їсти хочеш?
Зробила вигляд, що не чує цих маминих слів – спить. Хоча який тут сон? Від цих думок, цього безкінечного вимотування – мордування одним безкінечним – що – його – робити – і – як – зробити – правильно? – не те що спати, а й жити не хочеться. А що? Це теж варіант? Чи ні?
Підійшла до нього – несподівано й нагло, навіть розв’язано. Така вся у міні й на підборах, весело пожовуючи жуйку. Суть проблеми вдалося викласти відразу. До лірики не було бажання. В нього, судячи з усього, теж. Погодився. Навіть відразу, порившись у кишенях, дав три сотні.
- Решта – завтра! Сашуня – ти ж моє золотко!
І навіть хотів поцілувати її. От козел. Заїхати б йому… Але натомість, широко посміхаючись (типу – у мене все гаразд, чуваче!), видихнула йому ментолом в обличчя:
- Де й коли?.. У тебе?.. Завтра?.. Ну, добре.
Навіть не стала заходити до квартири. Мовчки простягла руку. Що? Двох сотень не вистачило? Ладно вже! Сама якось нашкребе. Розвернулася на підборах і побігла донизу сходами. Чула, як гукав її, нашвидку шурхотів кросівками, захлопував двері… Наздогнав її вже на вулиці, майже силоміць розвернув до себе обома руками…
- Сашо! Я не хочу, щоб так… Але і не знаю, як іще?.. Що тут ще можна зробити?.. Ти… Сашо! Ти… пробач мене!..
Білі совкові кахлі гінекологічного кабінету і лікар, такий весь жовтий і зморшкуватий, ніби після дезінфекції, уважно вивчає її паспорт. Не вірить, що їй уже вісімнадцять? Пощастило, що день народження був три місяці тому…
Боляче не буде? Як при звичайних місячних? Тільки виділення більш інтенсивні? Але не лякатися… Нічого не лякатися… Чи вже нема чому лякатися? Все вже майже відбулося. Ось зараз прямо тут, у кабінеті, під наглядом лікаря випити цю невеличку білу, а вже вдома самостійно (лікар наказує записати, він наполягає! І навіть заглядає їй через плече, слідкуючи, чи дійсно вона записала «протягом 36-48 годин») ще дві жовтих…
Якась мутнувата вода зі скляного графина («відстояна», – пояснює лікар) і пігулка без запаху й смаку провалилася кудись углиб стравоходу.
- Ти більше так не роби! Краще народжуй!
Відповідає лікарю на його «до побачення» своє підліткове «чао!». Може, у нього велике й чуйне серце? І він її так по-батьківськи пожалів? Ага… Пожалів вовк кобилу… Але у цю космічну вартість входить один, навіть два невеличкі бонуси – УЗІ – до і після, щоб переконатися у вдалому завершенні…
А вдома знову – тиша й пустка кімнат. Навіть бабуся кудись там подалася. Мабуть, шукати цукор дешевше (а що? копійка рубль береже!) хоч на п’ять копійок, ніж у супермаркеті біля їхнього будинку. Татусь спить… Втомився… Толік на тренуванні. Мама ще з роботи не прийшла. На кухні – гора немитого посуду й записка від мами із обіднім меню у холодильнику і маленькою приписочкою «помий посуд! будь ласка!». Помиє... потім… А зараз – спати. Просто, лягти й заснути. Без думок і почуттів…
Пискляво-металевий таймер виставленого на позначці 38 годин телефону (ті самі тридцять вісім рокованих годин). Ось він – трубний глас Архангела Гавриїла. Так згадалось недоречно… Зараз знову оживе десь насподі ця противна думка про смертний гріх, про цю порушену п’яту Божу заповідь «не вбивай!»… І ніколи не змити жодним каяттям – не відмитися – не пробачити (кого? його? себе? свою слабкодухість і нездатність відповісти за скоєне?) – не забути – не пережити – а вічно носити у собі цей карб – гніт свідомості – це мертве, тому що ще ненароджене життя…
- Сань! Що ти там робиш? Бабусі треба до туалету! Са-а-ань! Виходь!
Що вона тут – там (варто визначитися!) робить? Охопила руками унітаз і дивиться на цей червоний кров’янистий згусточок, який повільно розсотує у прозору воду тоненьку червону цівочку… Було життя – а тепер лише вміст каналізації! Клоака!
Ноги затерпли від цієї неприродної скоцюрбленої пози, але очі… їх не сила відірвати від цього унітазного дна, від кров’янистого згустку… Стала навколішки і завила туди – у це холодне, до нудоти засмоктуюче вільгістю й каналізаційним віддихом непорушне керамічне плесо…
А в дитячій кімнаті (дитячий – бо вони з Толькою ще ділять цю кімнату! і вони ще діти, принаймні для їхніх батьків!) мама полізла за своєю кулінарною книгою із старими (ще зі студентських років!) записами. Всі книги, які вони мають у своїй квартирі, стоять рівними й акуратними рядами на полицях в дитячій, бо у них заведено такий порядок, і всі речі, зрештою, мають бути на своїх місцях. Раптом із цієї маминої кулінарної книги випала фотокартка, на якій їхня Саня обіймається із високим кирпатеньким, підстриженим за цією нинішньою модою, мабуть, одногрупником (а як інакше?), бо біля університету, і розсипалися червоно-чорними порохнявими лусочками три засушених трояндових бутони.
«Не буває двох однакових троянд», – промайнуло в маминій голові, – «Ой, Саню, і чим тільки твоя голова забита?..»
- А він симпатичний! Хто це?
Дивиться з-під лоба… Невже розсердилася? Може, думає, що тут хтось рився чи щось вишуковував у її речах?.. Якась вся зелено-біла… З’їла щось? У цій їдальні студентській такого напартачать. Біда! Мовчки відібрала цю загадкову фотокартку й лягла на диван, підгрібши її під себе:
- Викинь ці мертві квіти, мамо! Їх неможна зберігати – погана прикмета! Це – мертві квіти!
Київ, лютий - березень 2013 року
