16.06.2013 11:10
for all
330 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Дебелий Леонід Семенович

Галя

Галя

Цілу ніч йшов дощ. Товсті, як канати, звивисті щупальця блискавок з силою розривали густу темряву неба, проникали в найвіддаленіші, найтаємничіші куточки, на мить ставало видно, і довгі химерні тіні робили невпізнанними подвір’я, сад з покрученими стовбурами яблунь і силуетами будівель. Хряскіт грому несподівано примушував здригатися все навколо. Справжня горобина ніч. Знову гуркнуло і здалось, що щось сіло на плече, тепле, мокре від дощу і вимагало прихистку, як тоді в далекі–далекі роки… «Це ти, Галю? Здрастуй! Частенько щось ти почала відвідувати мене… Незатишно на цьому світі стає тобі… Старість холодить кров, та й погода… зарядило, майже місяць дощі, то вдень, то вночі… Добре, погрійся.. і лети, ти в мені, як сонячний зайчик мого життя… І повинна бути там, серед свого племені, бо тільки там залишаться міцними крила, які зможуть час від часу приносити тебе до мене»…

Було це давно-давно… За розподіленням я приїхав в одне з напоєних гарячим сонцем сіл на Одещині. Після неозорих, рівних, як стільниця, степів моєї батьківщини, потрапив в справжню гірську місцевість: невеличкі простори рівного місця – і рипи (так тут називають круті впадини), яри, покриті дубами, заростями кизилу та іншими листяними, а на схилах - лани з мурахами-комбайнами, які дивом тримаються на колесах, снуючи вгору-вниз, час від часу вивільняючись від переповняючого їх збіжжя. А восени повітря наповнюється густим, ні з чим незрівняним змішаним (купажованим, як говорять винороби) ароматом яблук та винограду…

Пройшла зима з її лихими і гарними пригодами, (про які, надіюсь, колись розповім), весна з першими підсніжниками (до речі, їх зовсім немає в нашій місцевості, а є тільки проліски і крокуси, які зовуться брандушками), які я дарував тій, єдиній на все життя… Весна в селі – особлива пора: навколо краса, відпочивай, милуйся краєвидами, але ж зове давнє, землеробське, що струмує в кожного селянина в жилах – і починається робота.. В школі це була перша моя справжня трудова весна з усіма притаманними їй турботами..

Якось одного дня у майже літню спеку йшов стомлений додому, тяжкий, переповнений підручниками портфель здавався нездоланною ношею. Та нічого, ще зо двісті метрів, якось доплентаю… Раптом увагу привернуло тріпотіння крил і дикий крик птахи. Кричала якась пташина з воронових. Переляк і нестерпний біль чувся в криках, крила билися об гілки, звук тривожний, пронизливий, волаючий про допомогу – і нікого навкруги. Отетерілий, зупинився, стояв перед гарними високими воротами, кованими, ручної роботи з піками нагорі. Через металеві стрижні виднілося доглянуте подвір’я, на довгому ланцюгу по дроті бігав, пирскаючи слиною, великий жовтий бульдог, троянди похилили розквітлі голівки, бетоновані стежечки в саду… Погляд гарячково відшукував місце, звідки чутно було крики про допомогу. Ось вона, височезна, крислата черешня з товстенним гіллям, яке може вирости тільки за наявності гарного догляду, достатнього місця і благодатного ґрунту цих країв. Вгорі, прив’язана за ноги на мотузці билася пташина з закривавленими крильми і червоними, благаючими очима. 

- Є хто-небудь? – крикнув щосили. Мовчання… Ще раз… Нікого. Що ж це таке? Адже ж ще декілька хвилин і ця істота заллється, крик ставав все слабкішим…

В одну мить, вже й не пам’ятаю, як все це відбувалося насправді, перелітаю через ворота, помічаю краєм ока роззявлену від здивування чорну пащу, видряпуюсь на дерево, відв’язую мотузку. А ще через декілька хвилин ми вдвох вже заходили до кімнати, яку я винаймав у старенької бабусі Валі. Обдивився постраждалу. Це була найменша з роду воронових – галка. Вона була cпіймана господарем, мабуть, в момент ласування першими черешнями і повішена для відлякування інших воронових, які колонією поселилися недалеко в лісосмузі. Декілька сот метрів тягнулися їхні гнізда вздовж дороги. 

Кістки були цілі скрізь. Знайшлася у бабусі і сяка-така кліточка. Днів зо три Галя, як я її назвав, звикала до мене, а потім ми стали справжніми друзями. Вона виходила з клітки, летіла на шафу, а звідти блискала чорними зіницями, дивлячись, як я пишу конспекти чи продумую план дослідів на наступний день. Одного разу, бачачи, що я щось довго цим переймаюсь, а їй вже, певно, захотілося їсти, вона підлетіла до зошита і через те, що я машинально притримав обкладинку, їй було дуже зручно відірвати цілу сторінку, яку я перед цим довго і старанно занотовував. Після цього випадку я випускав її на подвір’я на волю, а сам ішов готуватися до занять. По закінченню роботи, виходив надвір - і, о диво, Галя, яка була зайнята своїми справами, зразу кидала все і влаштовувалася у мене на плечі. Поносивши її так раз чи два і зайшовши в кімнату, я вже був впевнений, що наступного разу вона зробить саме так, і ми підемо всередину, і я покладу її в клітку, де вже лежала улюблена їжа – дощові черв’яки і намочений хліб.

Навчилася напрочуд швидко говорити, але часу на навчання було обмаль, тому говорила вона чітко тільки: «Так!»

- Галю, а пам’ятаєш, я вже бачив тебе тоді, того дня, коли вродливий, середнього віку і весь сивий хірург сказав, що я народився в золотій сорочці тому що при падінні гострий камінь пройшов в міліметрі від артерії… Коли мене несли учні, з якими я катався на лижах, і перед очима розпливалися то жовті кола, то світлі, а то й зовсім чорні, я бачив тебе в сивому небі, ти літала і кричала… Жаль було мене?

- Так!

- От бачиш, а тепер я тобі прийшов на допомогу. Ми квити?

- Так! Так!

- А потім в лікарні до мене підходила медсестра з теплими і тендітними руками і дуже-дуже гарна і юна. Галю, а як ти думаєш, згодиться вона вийти за мене заміж, якщо я їй запропоную найближчим часом?…

- Так! Так!

І я задоволений лягав спати, щоб через хвильку, у яку перебігла ніч, іти до школи. Галя, скориставшись, що я забув зачинити дверцята, вислизнула за мною на вулицю і непомітно вже по дорозі всілася на своє звичне місце на плече… Що з нею робити в школі? Гурт зацікавлених негайно зібрався навколо. Галя спокійно дивилася на них, але, коли найсміливіший захотів взяти її в руки, злетіла на найближче дерево. «Все! - пронеслося в голові. – Прощай, Галю!» Задзвенів дзвінок, починався урок-консультація, перший цього дня і для мене… На перервах Галі не було видно ніде. Так у невизначеності і пройшов увесь робочий день. З тяжким серцем повертався додому. Раптом на півдорозі почувся шурхіт крил і я побачив на плечі… Галю!

- Це ти?

- Так! Так!

Відлягло і ми пішли разом.

З того дня до школи і назад ми ходили вдвох. Весь день Галя займалася власними справами, але як тільки я виходив остаточно з дверей, щоб іти додому, вона була тут як тут. Так ми і жили аж поки скінчилися екзамени, відгув випуск, було зроблено ремонт і наступила пора відпусток…

Поїхали десь кілометрів за п’ять від села, зайшли в лісосмугу.

- Галю, пора тобі летіти і відшукати свого нареченого, чув, що ви, як лебеді, обираєте пару тільки раз в житті і живете щиро і незрадливо. Це правда?

- Так! Так!

- Ну от і добре. А я повезу свою чорноброву і блакитнооку, найвродливішу за всіх до тата і мами… На оглядини…

Публікації: Дебелий Леонід Семенович

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 17.06.2013 12:32  © ... => Тетяна Чорновіл 

Пробачте! Це я повинен просити вибачення за нечітко висловлену думку. 

 17.06.2013 00:09  Тетяна Чорновіл => © 

Я авансів не роздавала!
Оповідання Ваше чудове, здавалося б звичайна життєва історія, але в кожному слові стільки тепла і людяності. Сподобалось...
Вибачте, якщо Вам вчулася якась іронія в словах мого відгуку... 

 16.06.2013 23:39  © ... => Каранда Галина 

Щиро дякую! 

 16.06.2013 22:18  Каранда Галина 

чудово 

 16.06.2013 19:48  © ... => Світлана Рачинська 

Щиро дякую! 

 16.06.2013 19:46  © ... => Тетяна Чорновіл 

Щиро дякую за аванси! "Майстер?" - подивлюся в тлумачному словнику... 

 16.06.2013 14:33  Світлана Рачинська => © 

Цікава історія.Гарно подана.
Дуже сподобалось!... 

 16.06.2013 12:42  Тетяна Чорновіл => © 

Дуже-дуже гарна історія! Аж потепліло на душі. Трішки Галю шкода...
Ви - майстер прози!