Вагнесса, принцеса Тасмінська
Частина 2 з рубрики / циклу «Казки»
Принц штовхнув нападника на кущ ліщини і гілка випадково стягла з того маску. Яким же було здивування Фердинанда, коли він побачив красуню з ринку з глибокими синіми очима! Вона стояла проти нього з наставленим мечем і зовсім не хотіла здаватися. Де й поділася та сором’язливість, той юний наляканий рум’янець! Натомість чарівні очі горіли сміливістю, а руки незворушно стискали меч.
- Це ти? - запитав вражено принц. Але одразу ж отримав удар у відповідь, від якого ледве встиг ухилитися.
- Чому ти тут? Навіщо ти це робиш? – допитувався принц, відражаючи удари, але красуня мовчала. Хіба що очі стали менш войовничими і в них пробилася тиха смиренна туга, яка деякий час боролася з сміливістю у погляді.
- Ти знаєш, хто я? Я – принц Фердинанд, син Септина ІІ.
- Я знаю… - врешті стиха озвалася дівчина. Але одразу ж відкинула свій смиренний погляд і ледь не вибила меча з рук принца.
- Ти грабіжниця?
- Ні.
- Тоді навіщо забираєш золото?
- Іншим разом скажу.
- Чому?
- Забагато питань, принце.
- Як ти ……… - принц хотів сказати «смієш так зі мною говорити», але її погляд зупинив його.
Раптом нападниця послизнулася, але вчасно оперлася на дерево. Принц блискавично схрестив її меч зі своїм і притис її до стовбура. Вони обоє важко дихали.
- Хто ти? – запитав Фердинанд, намагаючись надати своєму голосу відповідний тон.
- Нападниця.
- Навіщо ти це робиш?
Дівчина не відповіла. Принц дивився у її бездонні очі і раптово поцілував її.
Красуня відштовхнула його. На її щоках палав рум’янець. Вона вибила з рук принца меч і притисла його до протилежного стовбура.
- Ти вб’єш мене? – запитав Фердинанд.
- Ні.
Красуня враз гукнула, наче якась пташка, і з-за дерев вистрибнуло троє воїнів у чорних масках. Вони оглушили Фердинанда, зв’язали його, поклали на коней поряд з іншими та відправили до замку.
Але красуня це не бачила. Вона зникла, як тільки з’явилися воїни.
********************************************************
На камені коло річки сиділа дівчина у світло-зеленій сукні і сумно дивилася у воду. Річка сміялася, гралася переливами, бавилася на порогах, а потім мирно хлюпотіла і приємним холодом торкалася босих ніг. Темні пагони осоки спокійно коливалися навколо. Легкий вітерець кудойвив довге волосся верб і вони хиталися йому в такт. Співали непомітні пташки, гули бджоли над розсипами золотого жовтцю і мілкими чебрецевими квіточками; кропива і м’ята шепотілися між собою.
На воді часом з’являлися маленькі і великі кола – це срібноспинкові верховодки бавилися у прозорій товщі чи сердиті раки поважно ходили по дну, зриваючи клешнями густі зелені водорості.
Але дівчина не помічала краси природи. Вона сумно дивилася на прозоре плесо води і думками була десь дуже далеко.
З-за дерев вистрибнула ще одна дівчина. Вона була русява, у оранжевій сукні, з широкою посмішкою і карими очима. Дівчина підбігла до подружки.
- Нессочко, ходімо з нами! Ми ідемо до міста, посвяткуємо зо всіма.
- Ідіть без мене, - стиха відповіла та, не підводячи голови.
- Ти чого, сонечко? – стурбовано запитала русява.
- Нічого, Розанко, все добре. Ідіть, відпочиньте трохи. Зі мною все в порядку, я посиджу трохи тут.
- Гаразд, посидь, якщо хочеш… – відповіла стурбована подружка і нечутно пішла.
Дівчина ще довго сиділа і дивилася на лискучу поверхню річки. Сумно хитався очерет. Сонце сідало, фарбуючи воду у золоті блиски на своєму шляху. Дві сльозинки, як дві чарівні перлини, безмовно впали на траву із бездонних синіх очей дівчини…
- Що сталося, принце? – запитала Ядвіга, як тільки Фердинанд повернувся до замку. Той почувався розгубленим і королева вже хотіла святкувати перемогу – особливо коли дізналася, що нічого з цього рейду не вийшло. Однак принц мало звертав на неї увагу – він одразу ж прослизнув до своїх покоїв, глибоко замислений і неуважний до навколишнього світу. Здавалося, що він не дуже засмучений поразкою, а його турбує щось глобальніше. На настирливі питання Ядвіги він сказав лише:
- Нічого… Все гаразд… Наступного разу я їх обов’язково викрию… - і зник, прикривши двері.
Ядвіга вже була ладна висловити відверту образу, однак вчасно зрозуміла, що це нічого не дасть. Жорсткий допит охорони не дав позитивних результатів – воїни справді нічого не бачили, окрім чорних масок і лискучих мечів. Що сталося з принцом вони теж не знали. Ядвіга була дуже люта – носилася по замку і сварила всіх, хто траплявся під руку. Вперше вона не знала як діяти.
Принц замкнувся в своїх покоях і нічого не хотів їсти. Так і просидів до наступного ранку. Йому постійно здавалося, що навколо нього – частинки якогось пазлу. Їх треба тільки зібрати, і все налагодиться – але Фердинанд поки що нічого не міг второпати. Тому постановив наступного разу супроводжувати податки з більшим загоном. І обов’язково добитися правди.
Кілька разів загони проходили через ліс – і нічого. Подовгу зупинялися на кожному кроці, вдивлялися у листкову повінь навколо і не помічали нічого підозрілого. Ніхто не нападав на п’ятий, ні на шостий раз.
«Це через те, що я впізнав її – думав принц і сварив себе за необачність. – Тепер я ніколи її не побачу…»
Фердинанд жив у палаці і майже кожного разу супроводжував перевезення податків. Жоржетта щодня крутилася коло нього, вимагала уваги, просто-таки переслідувала його. Принц ледве втікав від неї. Нерідко він втрапляв у сіті Ядвіги і був змушений довго говорити про своє майбутнє весілля, якою має бути його наречена і які великі багатства його краю.
- Досить вам вже ходити із загонами – наче на роботу зібралися! – говорила королева. – Видно, ці злодії злякалися Вас і втекли. Ми дуже вдячні Вам і хотіли б влаштувати бал на Вашу честь. Вас супроводжуватиме перша дівчина королівства, принцеса Жоржетта.
- Дякую, - відповів принц. –Я востаннє перевірю надійність загонів і повернуся до палацу.
Фердинанд втік, радий, що зміг здихатися Ядвіги. Можливість весь вечір бути поряд з Жоржеттою теж не тішила його.
«Треба скоріше знайти наречену, доки ця любляча мама не нав’язала мені свою примхливу дочку…» - думав він.
Нашвидкоруч зібравшись, Фердинанд вирушив до лісу. Як завжди, все було спокійно. Пташки безтурботно перелітали з місця на місце і чарівно співали. Коні ступали тихо, а під час зупинок нахилялися до запашної трави і скубали її молоді стебла. Де-не-де витиналися м’які стебла дикої цибулі, ніжних фіалок, маргариток і ромашок. Терпко пахло чебрецем, на узліссях, де земля хлюпала під ногами, виднілися кущі густого хвощу. Трава тут була висока, з ріжучими краями. Плющ обвивав товсті стовбури дубів; алея високих сосен наповнювала повітря красивими ароматами.
Коли загін підійшов до останньої галявини, раптово звідкись пролунав свист і загін потрапив у засідку. Коні заплуталися у тонкій дивній сітці в траві, що паралізовувала їх рухи. Ще кілька воїнів із загону були схоплені рухливими капканами і ласо, які спершу видавалися просто кущиками трави і плющем. Інші витягнули мечі і стали напоготові. Але все стихло – ті люди, що попалися до пасток, невідомо куди зникли.
Хвилина, дві пройшли в напруженому чеканні. Нічого не відбувалося. Коні фиркали і все більше заплутувалися у волосіні. Принц та інші намагалися їх заспокоїти. Мішки з золотом поки були цілі.
Раптово вихором налетіли чорні воїни. Вони схопили принца та податки, оглушили інших і відправили зв’язаними усіх, крім Фердинанда, до замку. Це сталося так несподівано і швидко, що принц нічого не встиг побачити. Його теж оглушили і зв’язали.
Прокинувся принц у затишній хатинці на м’якому ліжку. Вікон не було, тільки багато великих свічок горіло навколо. Красиві покривала були майстерно розшиті. Крім ліжка тут стояв стіл з різьбленими ніжками. На ньому височіла рожева ваза з квітами.
Навпроти принца сиділа на стільчику незнайомка з ринку і вишивала. Фердинанд любувався нею. Йому весь час здавалося, що він ще десь бачив цю дівчину. Вона була справжньою красунею – волосся, злегка зібране, розсипалося, наче шовкові нитки злегка кинули зверху на сукню. Ніжний золотистий комірець відтіняв білизну лебединої шиї; там висів красивий опаловий амулет. Сукня на незнайомці була ясно-синя, струнка талія - стягнута білим пояском. Красуня помітила його і відклала шиття.
- Де я? - запитав принц.
- У тому місці, де Вас не знайдуть.
- Ви викрали мене, щоб вимагати викуп?
- Ні.
- Вбити?
- Ні.
- Тоді навіщо?
- Просто поговорити.
Красуня підійшла до нього і сіла на стільчику коло ліжка.
- Як Вас звати? – запитав принц.
- Несса… Просто Несса.
Красуня запнулася і продовжила:
- Ви захотіли допомагати Ядвізі і це Ваше право. Однак пропоную Вам назавжди відмовитися від цього. Податки, що стягаються, незаконні.
- Хіба Ви щось про це знаєте? – недовірливо запитав принц.
- Кажу – значить знаю. Податки завищені. Я з моїми воїнами просто забираю їх і віддаю назад селянам.
- Хіба Ви не розумієте, що це – не вихід?
- Поки ми нічого не в силі зробити. Можливо, незабаром щось зміниться.
- І нічого не лишаєте собі? – знову не повірив принц, окинувши оком розкішне меблювання кімнати.
- Ні. Все для себе ми або принесли з свого дому, або заробили чесною працею. Ми займаємося господарством та ремісництвом, як інші. Ви це бачили, коли зустріли мене на ринку.
- Скажи, навіщо тобі це все? – принц підняв сміливий погляд на дівчину, але був вражений не менш мужніми очима, з якими він зустрівся.
- Роблю – значить потрібно.
- Стільки таємниць…
- Моя порада, принце – швидше їдьте з цієї країни. Знайдіть наречену… - Несса раптом запнулася, але зібралася з силами і продовжила:
- І їдьте. Ви не знайдете щастя в цій країні.
Красуня замислилася і замовкла. Фердинанд дивився на неї… Раптом помітив знайомий амулет на шиї і згадав, де її бачив.
Несса швидко підняла голову і дивилася на Фердинанда широко відкритими очима. Її великі глибокі сині очі були особливо прекрасними і цей момент.
- Не лякайся, я нікому не скажу, - заспокоїв її принц і взяв її за руку.
- Скажи, чому ти тут?
Принцеса трохи помовчала.
- Тобі розповідали про моє так зване викрадення?
- Так… Але там дуже багато незрозумілого… Що насправді сталося?
- У той нещасливий день, коли всім оголосили про моє зникнення, ми з моєю нянею Тріоною якраз їхали до твого королівства. Я не знала навіщо, але ніякого сувою при мені не було. Був якийсь лист, написаний ще моїм батьком, але Ядвіга відібрала його в мене в останній момент і сказала, що відправить поштою. В лісі воїни, – а це були найвірніші слуги королеви, – раптово залишили мене з нянею у самій хащі. Ми не знала куди йти і як, бо вже насувалася ніч.
Ми вийшли до річки і спинилися коло неї. Там зустріли трьох дівчат, що поверталися додому. Одну з них, Розанку, я добре знала – вона була моєю подружкою ще з часів навчання. Дівчата привели нас до себе додому. Їхні батьки тоді працювали у замку.
Я не могла повернутися, бо Ядвіга все рівно знайшла б привід і випадок, як мене вбити. Тим більше в мене був лише амулет – ніякого сувою не було. Дівчата не видали б мене. Їм теж геть не подобалася королева і її закони. Міла згадала, що у її батька в лісі є закинута землянка. Тут ми і знаходимося. Це радше підземна хатка, вхід до якої знаходиться під старим деревом.
Сюди ми принесли деякі речі, щоб можна було пережити перший час. Спершу, поки ліс прочісували, я боялася виходити назовні. Дівчата приносили їжу, а ми з Тріоною займалися вишиванням, ткацтвом та іншими такими ремеслами. Пізніше старенька няня стала лишатися тут сама – я виходила з дівчатами і працювала з ними на городі, в саду. Жили ми за кошти, що отримували від проданих речей з ремісництва, овочів та фруктів. Дівчата часто живуть тут, особливо зараз, коли їх батьки цілодобово в замку. Ми добре вивчили ліс, тому постачаємо до замку гриби та ягоди.
- Чому ти не повернешся? Адже народ тебе впізнає…
- Ти мене теж не одразу впізнав, хоч бачив на портреті, правда ж? За ці три роки я досить змінилася… І королева не пустить мене без сувою – на людях. А таємно від них – просто вб’є.
- А якщо ми зможемо дістати сувій? Чи королева його вже знищила?
- Ні, Ядвіга напевне ховає його десь, бо розуміє, що я колись повернуся. Тоді вона дістане цей документ і доведе, ніби я несправжня. А викрасти його навряд чи можливо…
Вагнесса опустила очі і замислилася. Але потім швидко підняла голову і сплеснула руками:
- Я ж тебе не познайомила з дівчатами! Зараз їх покличу.
І вона вибігла. За кілька хвилин повернулась, але не сама, а з трьома подружками і бабусею.
- Це – Тріона, - показала принцеса на стару. – Моя вірна нянечка і помічниця. Русява – Розанна, моя вірна подруга. Її сестра – Каміла або просто Міла. Вона дуже розумна, прочитала багато книжок і придумує для нас багато нових ідей, - Вагнесса трохи помовчала і продовжила. – Це вона вигадала ті пастки, до яких ви втрапили. А брюнетка – Нона, сусідка сестер. Вони товаришують з дитинства.
Тим часом Тріона принесла обід і всі продовжили розмову за столом. Розанка веселилася і пересипала розповідь жартами; Міла додавала влучні зауваження, а Нона переважно мовчала.
- Отак ми вже кілька місяців хазяйнуємо в цьому лісі, - говорила Розанка, - а золото повертаємо селянам.
- Де ви так навчилися?
- Зауважили на тому, що вміємо, - сказала Міла. – У нас немає особливої сили, зате ми спритні, швидкі і можемо застати раптово. Віднедавна ще стали використовувати пастки.
- І ви весь час живете тут?
- Так.
Після обіду сестри пішли до лісу, Нона сіла за вишивання(вона була чудовою в цій справі), а Вагнесса і принц вийшли на поверхню і сіли коло річки.
- Тобі треба повертатися до замку, - порушила мовчанку Вагнесса.
- Я вам заважаю?
- Ні. Але тебе будуть шукати. Ядвіга, напевне, з розуму зійде. До того ж, тобі треба знайти наречену…
- Я знайшов її, - відповів принц.
Вагнесса опустила очі.
- Скажи мені, - продовжив Фердинанд, - це ти стояла тоді на пагорбі пізнього вечора у білій сукні?
- Я… Хтось мене ще бачив?
- Ні. Я спостерігав за тобою з вікна у вежі. Ти не могла забути про замок?
- Там моя домівка…
Вони знову помовчали трохи. Врешті Фердинанд сказав:
- Чому ти не запитуєш, хто моя наречена?
- Навіщо? Це мене не стосується.
- Стосується, Нессо. Якщо ти згодна стати володаркою Північного королівства, якщо ти не проти зайняти навіки місце в моєму серці…
- Я не можу, - спинила його принцеса зі сльозами на очах.
- Чому? Ти не любиш мене?
- Не в тому річ… Ядвіга не дасть згоди на шлюб.
- Чому все в цій країні впирається в одну противну тітку? – вскочив принц і почав ходити взад-вперед біля озера.
- Бо вона створила такі закони.
- А ми не будемо жити за вашими законами. Я повезу тебе в свою країну, де я можу одружитися з будь-якою тасмінкою за велінням свого батька.
- Тоді наші країни воюватимуть. Я не допущу цього. Їдь… - Вагнесса обвила його шию руками і поцілувала. – Їдь і забудь мене.
- Але ж ти можеш стати королевою! Якщо ти повернешся до палацу, ти станеш правителькою Тасмінського краю як дочка короля. Я вкраду той сувій!
- О, навряд. Тобі доведеться стати дуже близьким до королеви.
- А що, як я скажу, що одружуся на її дочці?
- Нізащо! Для Жоржетти це буде надто важкий обман… Вона не звикла програвати.
- Тоді як, моя принцесо?
- Гаразд… Просто вдай, що ти залицяєшся до Жожетти, але нічого не обіцяй їй. Все рівно ця примхлива Барбі як завжди надумає собі багато зайвого.
- Це буде важко, - зізнався Фердинанд.
- Як дістанеш сувій, повертайся до лісу. Ввійди до землянки через отвір у стовбурі, що я тобі показувала. Хто-небудь завжди буде там – або я, або нянечка.
- Іще одне…
- Що?
- Пообіцяй, що берегтимеш себе і не показуватимешся у місті, доки я не повернуся. Ядвіга може про щось здогадуватися. Вона досі не впевнена, що вбила тебе тоді.
- Обіцяю.
Ввечері принц вже був у палаці. Він розповів Ядвізі про те, як його схопили невідомі грабіжники в чорних масках, два дні тримали у себе, а потім почали кудись збиратися і лишили його зв’язаним на дорозі. Принц був певним, що вони не повернуться.
Королева була рада, що майбутній жених її дочки повернувся – і не більше. А ще її тішило те, що принц став більше уваги приділяти Жоржетті......
