Душа в шмаття

Щось сьогодні надто м’яка земля… Аж дивно…Занадто легко повзти… а коли занадто легко – добра не жди… Щось мені так підказує…не знаю що, не пам’ятаю… Але колись знав. Наче… давно…було так важко дихати, але легко повзти… раптом – світло. Надто яскраве ( я його бачив? – не бачив… в мене немає очей… але я ВІДЧУВАВ його. Усім своїм організмом відчував…. Стало зовсім легко і волого. Багато повітря і якесь сяйво. Я чув (не чув… ну, ясно що не чув, але – ЧУВ!!!) якийсь шурхіт, наче щось котиться… І – АААААААААААААААААААА---БІЛЬ… Великий, страшний біль. Вам ніколи не відривали руку, не тягли вас в різні сторони, чи розчавлювали третину тіла зсередини? Я ніби помирав усіма середніми кільцями, приклеєний велосипедним колесом до брудної поверхні якогось каменю, на якому було трохи гнилої землі (це цей противний дощ полегшив мені просування, на поверхню, чи вигнав на загибель в пошуках повітря???!).

Але я був живим. Мабуть… В обох пошкоджених шматочках жив я… та проте відстань між моїми частинами тіла якось зростала. Я уже і не знав, в якій я, а в якій, може, уже не жива, а моя померла частина, бо одночасно реагував на власні рефлекси двох.

Краще, щоб просто розтоптали. Краще, щоб це закінчилося нарешті! зараз же! Надто велика натуга, вона давить… давить на душу… Коли є можливість піти водночас двома дорогами, і ти йдеш, йдеш, і уже перехрестя, і тут - розриваєшся. А повернутися назад уже не можна?? Можливо, якось… хтось… допоможе, поверне, склеїть. Якщо ще не пізно. Чи просто змиритися і терпіти цей біль, і це тяжіння до своїх власних шматків плоті все подальше… яке недовге, взагалі яке... життя… але колись це має закінчитися. Світло потроху згасає. І відчуття разом з ними. Не розумію, що сталося, хто я, і чому боліло, і чи боліло. Турбує усвідомлення, що чогось не вистачає. Звична темрява з запахом землі, але де ж кінець? Чи початок? Обидва? Темрява…

Наталочка витрусила з пакетика останнє насіння і прямо жменею, не лузаючи, вкинула його до рота – так смачніше. Не культурно? - до біса! ВІН однак не помічає... Дівчина відверто нудилася біля Сергія, що заворожено дивився на поплавок. Це ж треба – стільки хитромудрих операцій провернути, щоб потрапити з ним (омріяним!) на цю риболовлю (тільки удвох!) – і тепер – вмирати від нудьги. Для хлопця, здавалося, не існувало нічого, крім тихого дзеркального плеса і нерухомого червоного поплавка, що й не думав ворушитися. Сергій теж не ворушився… чи то він свідомо ігнорував її, здогадавшись про підступний задум по вуха закоханої в нього Наталки? Ех! Якомусь черв’яку більше уваги, ніж їй. Як він уважно і терпляче насаджує його на гачок! А якщо спитати щось по темі? Хоча б про черв’яка? Хотіла б вона розповісти йому одну історію, де ці створіння стали ключем до романтичних стосунків, до чиєїсь душі, яка закривалася увесь час, і лиш ті дурні черв’яки раптом, якось випадково, її зворушили. Та це надто банально, це надто по-дівчачому, це тупість, йому це ніколи не буде цікаво, він не зрозуміє… Треба простіше. Треба про риболовлю. Треба по толку. Як завжди.

Тихенько прокашлявшись, дівчина зважилася, хоча питання точно її не хвилювало так, як могло б:

- А навіщо ти розірвав черв’яка навпіл? Невже для економії? Я думала, що його треба просто наколоти, щоб звисав і ворушився, рибу приманював…

- Як в мультику? – Сергій засміявся.

- Ага… ну, не смійся з мене! Поясни краще!

- Тут мала риба, вона ніколи не заковтне цього черв’яка, а буде гризти його на гачку. Він он який жирний! Якби тут водились більші карасі… тоді все було б, як в мультику.

- А що означає напис Пе Ес 21:7 на твоєму спінінгу?

- Не знаю, маркування якесь, може - допустиме навантаження.

Вже майже не болить… а що то було?... хто той, навпроти? Як же боляче він звивається… я відчуваю його біль і страх… не так, як свій, але…ось він зачепився раною за камінець… ой… треба відповзти від нього подалі. Добре, що земля така м’яка… Знову комфортно. Тепло, волого. Все добре. Ой! Ну чому він не заповзе в шпарину??? Чому лишається на дряпучому асфальті? Я що, щоразу чутиму його біль??? Хто він такий? Чи – хто я?...я ж точно знаю, що був сам, коли заповз в цю кляту калюжу і як по мені прокотилося оте велике й чорне… велосипед… Вас ніколи не розчавлювали посередині?... Я помер усіма середніми кільцями, приклеєними до брудного асфальту… і я живий… живий обома вцілілими половинками… як почувається отой, другий?… дурне питання, я якраз знаю, як він почувається… і, певно, він теж знає, як почуваюся я… Тепер ці тіла житимуть окремо. А душі? Я ще не розібрався… Вона в нас одна на двох? Чи таки в кожного – своя… ану, спробую… де я? - я одночасно роблю хід у вологій землі і корчуся, тручись об камінці на дорозі… треба тікати, бо розчавлять знову… о… нарешті він це теж зрозумів?! Добре… все добре. Ми вже майже не зв’язані… і мені тут так добре. Життя триває, хоч кусочок мене розтерло, розкатало до мікрона… цікаво – а в тому, померлому – теж був шматочок душі?

Всього півхвилини – і поплавок на воді, гачок – у воді. Все як і раніше, мені нудно. Я люблю риболовлю, але якраз сьогодні я задумалася, чи справді подобається мені цей задумливий Сергій? Ні, дурня, звісно – подобається… Як він може гарно мовчати… І як не можу мовчати я, як багато є чого сказати, але риболовля вимагає тиші. Абсолютної і суворої. Хм, він має хоч слово сказати. Невже я зайва тут… невже я даремно це... і ці черв’яки. Вони знову нагадують мені ту історію, знову і знову. Вони уже ніколи не будуть звичайними, кільчастими і милими. Мені жаль, що їх кільця так легко розриваються навпіл. І можуть геть ніяк не реагувати на те. Можуть?

А сьогодні неділя… Зазвичай, з Вітьою ми в цей час багато говорили. І я мала можливість сказати все, що тривожить. Він вмів слухати. Я так думала. Я думала, що у нас – одна душа на двох… Чи вміє слухати Сергій?..

- Сергію, ти віриш, що буває одна душа на двох?

- Що?

Наталка зітхнула.

- У нас мало залишилося черв’яків. Напевно, невдалий день, дурної риби нема. Може, не варто більше чекати кльову, уже стільки часу пройшло? Та й погода така… прохолодно.

- Може і так. Треба ще трішки почекати, і…

- Сергію, про що ти думав весь цей час?

- В сенсі? Про що-небудь…

- Ти думав, чому я прийшла сюди з тобою о п’ятій ранку? Зовсім невиспана?

- Та думав…

- Ти думав, що мене цікавить не риба, а…

- Може, черв’яки? – Сергій засміявся.

- Черв’яки… Ти читав вірші Омара Хайяма?

- Розглядали в школі. Здається.

- Був на світі, та і зараз десь є, один цікавий персонаж, він їх обожнює.

- Черв’яків?

- Вірші… Хоча, - і черв’яків теж.

- І що?

- Та нічого… Так, черв’яки мене більше цікавлять, ніж риба. Один хлопець, той самий цікавий персонаж, розповідав мені, що їх можна розділити в якусь пору, коли вони ще маленькі, а потім, через кілька десятків днів, знову звести… і вони згадають один одного, як колись розділене одне ціле. Хай і пошматане різним піском, і різним сухим корінням. Він казав, що їх завжди поєднуватиме – одна душа. І пофіг на час. Він все одно відносний.

- Дурня це все! Яка душа у черв’яка?!

- Думаєш, немає?

- Тю… Наталю, ти мене дивуєш…

- Ні, ти правда вважаєш, що в черв’яка не може бути душі?

- Боже, як все запущено… - Сергій сплюнув собі під ноги. - Ось я беру його, - хлопець двома брудними пальцями вивудив з купки землі на дні баночки черв’яка, - розриваю… І що? Там тепер дві душі? Де ж вона взялася? Ота, друга? Де, питаю?! Отож!

Наталочку пересмикнуло чомусь від вигляду двох щойно розділених частинок, що синхронно корчилися на прибережному піску. Вона не вперше на риболовлі, і, незважаючи на захоплені розповіді колись такого наче рідного ботаніка Віті, не переймалася сентиментами до наживки… Але зараз… Чомусь саме зараз холодний цинізм Сергія (а чому, власне, вона вирішила, що хоче з ним зустрічатися? Чи не тому, що він би ніколи не переймався душами червів, а приносив би в дім рибу? Чи не цього здорового прагматизму вона прагнула після болючого розриву з невиправним бездіяльним романтиком?) так вразив її... Він розірвав його ПРОСТО ТАК... не для того, щоб впіймати рибу, а саме ПРОСТО ТАК... щоб щось довести їй... І, здається, таки довів...

- Навіщо ти так?

- Як?

- Ну, отак… жорстоко…

- Блін! Ми півдня ловимо рибу на черв’яка, і – раптом – саме зараз! - тобі дійшло, що це жорстоко! А рибу їсти – хіба не жорстоко? Та, як на те пішло, ряст топтати – теж жорстоко! Саме життя таке – ЖОРСТОКЕ, - з притиском, сердито мовив Сергій. Він піднявся і підібрав пошматовану наживку, вкинув назад до баночки, - ще знадобиться…

І що тепер… Тепер я із своїми рештками мотаюсь в якійсь майонезній банці. Хто тепер я? я ще хтось, чи тільки рештка цілого… Чи можу я вважати себе ще живим… І комусь потрібним? Хоча б собі? Чи можу я знайти себе, і приліпитися заду?…. Ні… Надто мертвий. І коли відчуваю пальця, який зчавлює мене ще сильніше, бо я, викидаючи останні байдужі сили, пручаюсь,- розумію, наскільки я непотрібний більше цьому світу. І тепер думаю про одне, що, скільки не було моїх частинок, якби одна попросила в іншої прощення, мені б усьому було б легше. Мені потрібно було сказати кожному собі Вибач. Тепер так далеко я. І я кажу вибач власне своїм мертвим залишкам. А їм те не треба. Вони уже не знайдуть себе. І я більше не пручаюсь… Навіщо…

Наталя підвела очі.

- Тебе колись розривало отак із середини?

- Не зрозумів…

- Отож… як черв’яка… А мене – розривало. Лише раз. Але цього досить. Це було від неочікуваної прикрості. Тобто – це я зараз кажу – «прикрості». Тоді це було ГОРЕ… велике-велике… таке велике, що воно не помістилося в мені, розбухло і розірвало мене зсередини на два нерівнозначні шматки… І в кожному з тих шматків була душа… Одна? Дві? Однакові? Чи – хороша й погана? – не знаю… мені іноді здається, що я й досі ще не зрослася, не зійшлася до купи… у всякому разі ці – дві? – разом – це зовсім не те, якби була ота, одна… яку розірвало… чи – розірвали…

Так боляче було…

- І що ти робила?, - здавалося, Сергій спитав тільки для того, щоб перервати цей напівзрозумілий йому абстрактний монолог і повернути дівчину до конкретних матерій. Дивна вона якась… Від такої краще подалі…

- Кидалася туфлями в полі.

- Хм… і це допомагає?

- Не знаю, чи допомагає, але допомогло. Вони, ці туфлі, дешеві були. Це дивно, але в той момент я відключилась від болю. Бо коли йдеш по гострій дорозі, і камінці ранять ноги, раптом починаєш думати: скільки ж крові твоєї там залишилося від них! А потім, коли розберешся, що зовсім не викинула ті туфлі, і що вони в твоїх руках, заплутані в пальцях, то все…все на своїх місцях. Просто було важко. Я відчувала себе… черв’яком… саме так… бридким, нещасним, пошматованим… І саме тоді – і саме тому – я зрозуміла, що в них Є душа… Це в ЛЮДЕЙ її іноді не буває, а в них – є завжди… Бо вони знають, як це – корчитися в муках на землі… і кидатися туфлями з розпачу… Але ти говориш собі – яка дурість, за що карати себе, за що рвати на клаптики себе, залишати їх десь там з кров’ю на забутій всіма дорозі, адже все це безглуздя одного дня, чийогось дня і чийогось несприйняття, і нічого те все не варте. Ти вибачаєш собі, нашвидкуруч зачісуєш волосся на голові - і йдеш спокійно додому. Ну, майже спокійно. Головне, виходить, вчасно вибачити собі. І жити далі, спокійно і достойно. І тоді втрачені клапті обов’язково знайдуться. Хоч і не скоро… Але знайдуться. І навіть здаватиметься, що вони знову зрослися. В одну душу. Хай це й не так. Але… ти повіриш в це… А раптом що, - туфлі завжди під рукою…

І Наталочка якось приречено присіла біля Сергія, що, роздратований дивною поведінкою дівчини (і чого вона за ним вшнипилася?), сердито закидав вудочку в воду.

З’являється цей холод в мені, щось колюче, металеве. Звідки я знаю, що таке метал?- А звідки ви, двоє, що сидите і так уважно дивитесь у велику водну безодню (хоча одне з вас дивиться точно крізь неї, соромлячись відкрити назавжди своє серце), звідки ви знаєте, що таке та одна душа на двох?!

- Не клює?

- …угу…

- Що, угу?

- Ти вже питала.

- Чому ти не звертаєш на мене уваги? І взагалі навіщо було паритись з цими черв’яками, тут же одна синька, їй було б достатньо і мокрого хліба!

- Відчепись!

Цей погляд. Роздратовано-збуджений…щось до болю знайоме. До болю. О, ні, таке відчуття ніби… ніби тебе розриває навпіл. І пам’ять відкриває заблоковані підсвідомістю спогади, що роздирають спалахами серце.

- Це ти…це ти! Ти! Ти! Ти! - Зайшовшись слізьми, Наталка тікає, збивши ногою банку з наживкою.

Невже зник цей невидимий бар’єр? Треба тікати. Заповзти скоріше в нірку. Але чому? Чому я боюсь поворухнутись, що мене тримає? І цей відірваний біль. Знову…Що знову? І що це за дивне відчуття роздвоєності? Хто це з’являється з-під землі? Біль… Невже це я? Вже не я, але ж я…А ця людина, невже… брудний камінь… дощ…колесо… Та це ж він, той велосипедист!

- Це ти! Той велосипедист!

Від несподіванки Сергій не встиг зреагувати, і Наталка проштрикнула йому груди шматком арматури, зігнутої гачком.

- Це ти, ти, ти…то був ти! - Наталка продовжує колоти обм’якле тіло в той час, коли червоний поплавок різко йде під воду…