Річка
з рубрики / циклу «Оповідання»
Холодні хвилі вирували внизу. Дика глибінь гралася переливами.
Річка рвалася, пінилася, билася об каміння, наче віддавала останні сили, бо знала, що вночі замерзне.
Мороз вже пробував торкнути її своєю чарівною рукою, але вона огризнулася, скинула льодовий нашийник і з розпачем кинулася на каміння, билася в опори мосту і не хотіла замерзати.
Зима тихенько торкала її плесо, але річка не заспокоювалася. Її лякав щорічний мертвий спокій на довгі місяці. Вона народжена була вільною – і щомиті народжувалася високо в горах, де ніколи не замерзала попри найлютіші морози.
А тут, в місті, де навіть вітер підкорювався зимі, річка губилася, лякалася монотонного гуркоту машин, вихору залізниці і втрачала волю. Котила хвилі і озиралася, як тварина, що вперше з вільних країв потрапила у ці скуті бетоном береги та сірі стіни.
А потім наривалася на опори моста і зустрічала камені.
Вони наче будили її – річка знову рвалася, кидалася піною на бетоновані брили, шукала виходу і бігла далі. Зима поволі морозила її поверхню, заколисувала своїми холодними співаночками, але річка не здавалася. Вона бігла до теплого моря, яке ніколи не замерзало – це нашіптували їй зелені смереки, красиві стрункі модрини там, де вона починалася.
А тоді, коли мороз ставав несамовитим, покривалася кіркою, – про людське око, – а сама бігла далі назустріч теплу, сонцю і свободі.