Ранок над річкою
з рубрики / циклу «Оповідання»
Теплі промені літа забарвили воду в красиві кольори.
Спокійне марево гір на горизонті надавало цій тиші таємничості та чарівності.
Лілеї на воді здавалися незворушними красунями. Чіткі, вибиті на тлі світлого ранку гілки виразними лініями перетинали повітря, як чорні нитки павутини. Яскраві волошки на березі весь час просилися до рук і обливали босі ніжки холодною росою.
Десь зовсім поряд пахтіла м’ята… Ось вона! У затінку, між поодинокими кущами кропиви. Це не перцева. Хіба ви не знаєте польову м’яту?
Ну то ви ще зовсім не жили на світі.
Тільки її пухнасті, наче зі справжнього шовку, листки, можуть так приємно і ніжно лоскотати руки.
А пахощі!
Здається, що навіть жабки, що вилізли з мокрого ластовиння очерету, тут, щоби натішитися м’ятою. Чи то лише так здається? Он одна зловила комара(о, їх тут повно!), інша щось шукає у трилиснику… А третя пірнула… І за нею – плюск! Плюск! Плюск! Ціла ватага налякано зіскочила і порушила спокій води. Стихли…
А потім - гульк, гульк!
Виставили лупаті очі над водою і дивляться, чи який ворог не крадеться. Стережіться, бо чи не за вами та тінь у небі?
Ні, обійшлося. То, певне, шуліка виглядає зайця чи ще якусь дичину – жаби йому не до смаку. Політав, покружляв – нема нікого.
Повернув на захід…
Ти диви – село! А я і не помітила!
Сховалося під лісом, як партизан якийсь. Спить, димом колишеться… І здається, що то не димарі, а тихі плеса димлять. Хатки причепурені, стежечки витоптані…
Чи не дитячі ніжки провели оту доріжку між кропивою до води? Старші ходять далі – певне, і воду зручніше набрати, і попрати… Течія там швидка, зате камінці широкі, великі, зручно розставлені. А дітворі ж так нецікаво! Тому й веде малесенька стежечка до мілких камінчиків. Там, певне, ловить босонога дітвора сірих раків з довгими кумедними вусами. Наловлять і несуть показати матерям, що перуть поряд. А потім розкладуть на траві і старанно дивляться: великий чи малий попався. Малих викидають назад у воду, при чому стараються кинути якнайдалі. Беруть руками і не бояться, що вщипне…
Або коників ловлять: сяде і прислухається, де цвірчить. Тихо-тихо підкрадається, розсуває зелені вітки шорсткого хвощу чи буркуну з солодким запахом…
Ось він!
Сидить на стеблині довгої трави, що нерідко нам, малим, у дитинстві руки аж до крові різала, і бринить. А враз затихне. Помітив? Підносиш самі лише пучки ззаду, а він – чвирк! І знову десь співає.
Отак, бува, цілий Божий день за ним ганяєш. Штанята в реп’яхах, ноги поколоті…
Але зараз нікого не видно.
Тихо село спочиває над річкою. І вона ніби притишує свій хід: повільно ходять кола від мілкої риби чи мулу під берегом, вода тихесенько шепоче з камінням. Сонце світить і забарвлює воду золотими блисками.
