Тебе це може вбити...
Вітряно… Сонячно... Часом буває хмарно в тім житті.
А їй ба́йдуже, як воно і що кажуть люди. Їй добре з самою собою. Їй тепло в будь-яку пору у зеленій шерстяній хустині, у дивних засмальцьованих штанях, ла́таному кожусі. Лише гольф або сорочка під кожухом вказують на Любчин сьогоднішній настрій.
- Цьоцю, а ви будете хреснов для мої дитинки? Ви моя хресна, і до свої дитини візьму вас хреснов. Гей, та лише ви одна мені поможите з дитинов. Я ніц не знаю і не вмію. А ви лікарка, та й он кілько дітей виняньчили. Навчите мене пеленати, годувати, пісень співати. Я ж ніц не вмію. Ото вже буду мати втіху, ото вже м випросила в Бога!
- Любцю, та послухай ти мене. Вкотре кажу, не можна тобі народжувати. Ти хвора. …
- Та де там хора, я лічиласі! Знаєте, цьоцю….
Сіла собі звично на поріг старої літньої кухні, опершись на одвірок, руками обгорнула коліна і полилась душа у сотні типових слів, повторюваних фраз. Ні руки, ні зігнута постать не виказували емоцій, лише погляд блукав десь між голубооких хмар, випалював дірку у дерев"янім порозі або ховався під заплющені повіки.
Любка вкотре за день розказала про свої болячки, походеньки. Їй до біса була твереза правда про її шизофренію, перенесений сифіліс, про випадкових чоловіків, про співмешканця - злодія, хворого на туберкульоз. Слабоумство її втішало – завжди може поговорити з собою, пожартувати, придумати чи додумати якусь новину і пустити пліткою по селу, аби не скучно сусідам жилося. Бо їй жилося далеко не скучно – часто бита була братами, а куди подітися – одна хата на всіх, кожному по кімнаті і ліжку. А ще двійко дітей братових, котрим скипа́рити щось треба, аби з голоду не вмерли, а ще господарочка. Трудилася, бідолашна.
А що чоловіків любила, то вже не забереш. Мала колись нормального, здорового і газдовитого. Весілля було. Жили на славу. Поки не завагітніла. Поки не сказали їй після пологів, що дитина мертвою родилася. Не було тоді ради і спокою не було. Ходила днями і ночами, кричала, вила, стогнала по селу. Дерла на собі одяг і волосся. Втікала з психлікарні і вдавала, що здорова. Та хвороба поверталася, тягнула за собою інші. І багато часу минуло, коли тітка привезла її до села. Чоловік давно втік кращої долі шукати. Брати вбивали час і роки на заробітки і пропивання заробленого.
А Люба продовжувала жити, ніби й нічого не змінилося…
- От послухай мене стару, дитино. На треба тобі того, не треба. Лікарі що казали? Ти ж чула сама, що плід не розвивається, треба перервати вагітність. Тебе це може вбити…
- Нє, цьоцю. Не поїду, нігде не поїду, ні з ким. Цього разу ви мене не заставите! Аво тогди виносила дитину, родила, а вони сказали що мертве сі родило. Я аж з розуму зійшла.Тепер роджу і виходжу, хай то буде слабе, чи навіть чорт, але то буде моє і я вибавлю!
* * *
- А шо, цьоцю, добре ви мені казали. Послухала я вас. Поїхала на чистку. Коли? Ади вчора. 300 гривнів заплатила тета. І ще лікарства якісь на 300 гривнів купила. Та де бесплатно! Не хтіли спочатку ложити в лікарню, до області відправляли. А коли тета сказали, що відмовляєсі від бесплатного, то бігом положили і всьо зробили.
- Любцю, а тета казала лікарям, аби перев"язали дещо після цих родів?
- Та казала. А вони не хтіли. Бо то операція, а на операцію гроший треба. Махнули руков і пішли. Та й я пішла. А ще цьоцю, скажіть мені: я не помішаюсі, як тогди? Бо ходила до хлопців, та тих що папіроси їм колись купувала і горівку, та й спала деколи там з ними, то вони з мене сміют сі. Кажут, що з розуму скоро зійду і знов буду по селі причиннов ходити. Хіба то правда, цьоцю? Я вже таблєтки не п"ю від астми, як ви казали, і ади не душит мене. Я вже ніц пити не буду, бо таки хочу родити собі дитину. Виздоровію і вроджу. Видите, як воно є…
Задумалась. Посміхнулась кутиком пошерхлих уст, поправила пучок зібраного на потилиці волосся під хустиною і пішла селом. Сама, але не самотня… Зі своїм щастям і мрією, котру уже ніщо не зможе вбити…
липень 2013
