Дякую тобі

Тетяна Петрівна дуже любила весну, коли дерева у цвіту, а ніжний аромат огортає казкою. І цього разу був ось такий весняний казковий теплий вечір. До Тетяни Петрівні приїхали доньки у гості. День пройшов у турботах, а увечері тільки й відпочивати. Усі сіли на довгу лаву біля будинку під високим деревом вишні, стали розмовляти, йти у будинок нікому не хотілося.

- Мамо, а мені сьогодні снилася бабуся Ганя. Я уві сні була маленькою, а вона посадила мене, немов колись у дитинстві, до себе у полу довгої спідниці, похитувала мене як у гамаку, наспівувала ніжну пісню. Так добре було, не хотілося прокидатися, - розповіла молодша донька Ліза.

Усі зітхнули. Ганна Семенівна (мати Тетяни) померла кілька років тому.

- А мені бабуся давно не сниться, але ось закриваю очі й бачу її худеньке обличчя все у дрібнесеньких зморщечках-роках, добрі очі з промінчиками, маленьку худеньку фігурку з трохи сутулими плечима. Пригадується її довга спідниця, фартух з кишенями. Нібито й не померла вона, а десь живе поруч, - поділилася своїми відчуттями старша донька Лариса.

На мить усім здалося, що поруч з ними ось тут на лавці сиділа бабуся Ганя й посміхалася їм.

- А я пригадую смак бабусиних коржів із маком, смак червоного борщу. Дуже добре пам`ятаю її теплі руки. Завжди брала мене бабуся за руку, і йшли ми з нею до сусідів у гості, а ще ходили на кладовище. Стояла бабуся біля могилок своїх родичів, сльози текли з її очей і розтікалися по глибоких зморшечках. Плакала вона беззвучно, гладила мене по голові, - пригадала донька Валерія.

- Так, дівчатка, не вистачає мені мами. Ні-ні та й згадаю про неї, без неньки буває самотньо. Завжди пам`ятатиму, як вона після війни у голодний час прибирала на горищі будинку, заодно шукала квасолю, щоб нагодувати нас – дітей. Закінчилися запаси, не знайшла багато, та коли побачила одну квасолину, віддала мені – наймолодшій і я смоктала ту квасолинку цілий день, - з сумом сказала Тетяна Петрівна.

Усі знову на кілька хвилин замовкли. Доньки знали, що Тетяна Петрівна і тепер запасається квасолею, зберігає на горищі у мішечках сухарі. Вона, як і багато інших дітей війни, робить запаси продуктів, сірників, мила. А все тому, що добре пам`ятає про пережите у воєнні та повоєнні роки горе. Діти війни винесли на своїх плечах багато горя та печалі, стільки ж, як і їхні батьки. Раділи всі завершенню війни, проте не відали тоді скільки доведеться їм ще пережити болю та трагедій!

А мати все розповідала донькам: «Важкі були часи. Вимерло народу після війни у голод дуже багато. Були в цей час у нас в Україні навіть людоїди. Люди були вже змучені війною. У деяких через страшні події, що трапилися під час війни, постраждала психіка. Ось такі й стали під час голоду людоїдами. Важко про це говорити, але потрібно, щоб люди пам`ятали: війна завжди несе з собою біль та руйнування світу. Відлуння війни чути ще багато років, десятиліть. У післявоєнні роки були часи, коли практично нічого не вродило, посуха покрила землю. Вся природа і земля-матінка, напевне, втомилися від снарядів та вибухів війни й не дали потрібної кількості урожаю. Не у всіх районах країни так було, десь був і урожай. Проте час був непростий, відбудовуватися потрібно було. Найбільше страждали ті сім`ї, до яких не повернулися із Фронту чоловіки. Коли в сім`ї був батько та мати, або ж просто двоє дорослих, хтось один мав змогу відправитися у далеку дорогу та щось роздобути. Таким сім`ям було легше виживати. Рятувалися, хто як може: об`їдали молоде листя з дерев, робили хліб із лободи, коржі із квітів липи».

- Мамо, а я читала, що в деяких районах вродили гарбузи, їх тільки й їли. Десь вродила картопля, але її було дуже мало. Писали, що дітки їли пророслі паростки такої картоплі, вирізали самі паростки й ще трішки м`якоті. Дітям тоді здавалося, що у них через якийсь час у шлунку ця картопля родить, тоді їм їсти більше не буде хотітися, - доповнила розповідь матері Ліза.

Вечір перетворювався на якийсь тяжкий, немов камінь, вечір спогадів, проте доньки хотіли, щоб ненька зняла той тягар спогадів із себе.

- Не можу забути сусідську дівчину. Її теж звали Тетяною. Ми з мамою тоді прийшли до сусідів у гості. Мені років шість було, а Тані - 15. Лежала Таня у ліжку хвора, уже не вставала, бо ноги набрякли. Але така вона для мене гарна була, із довгою косою та ясними очима, все у тітки їсти просила. А у сусідки, окрім неї, ще троє діток було. Тетяна просила їсти, а тітка відповідала: "не дам, тобі все одне помирати доведеться, а брати вижити можуть". Ваша бабуся Ганя плакала тоді, своїх дітей годувати нічим було, допомогти дівчинці нічим не могла. Усі люди різні, й душі у всіх різні, різний поріг болю, різна межа терпіння страждань. Проте бабуся Ганя завжди казала, що найстрашніше для матері, коли дітки малі цілий день їсти просять, серце розривається, а дати нічого. Та якщо помирати від голоду, то усім разом, якщо й ділитися останнім, то з усіма й до кінця, - вимовляла свої важкі спогади-слова Тетяна Петрівна.

- Мамусю, а що то за історія з племінницею бабусі Гані була? Бабуся за життя розповідала, проте я малою була й не пам`ятаю все, розкажи, - попрохала Валерія.

Тетяна Петрівна засмутилася, промовчала, але потім опанувала себе й стала розповідати:

- Горе ж яке було. У мого батька був брат-удівець. Жив він із маленькою донечкою. Коли розпочалася війна, пішов він на Фронт й залишив малу у вашої бабусі. Так вона й жила з нами. А після війни прийшла мамина знайома й почала просити, щоб віддала мати дівчинку-племінницю до неї жити, їй у сім`ю. Бездітна ж бо була у неї сім`я. Чоловік повернувся здоровим з війни, жили заможніше, аніж ми. Гафійці тоді вже років 10 було. Почула вона розмову, й стала у мами Гані проситися, щоб відпустила та її в чужу сім`ю. Казала: «вони мені сукню куплять й чоботи, обіцяли, а ти нічого не можеш купити» . Ось мама Ганя подумала й відпустила племінницю жити до знайомої. Недовго Гафійка пожила. Тітка та наварила каші (а це ж був ще повоєнний голодний час) й відлучилася на деякий час із дому. Гафійка її не дочекалася, не запитала дозволу й трішки каші з`їла. Жінка прийшла, побачила, відвела Гашу у лісок та відрубала руки, першої допомоги ніякої не надала. Ніхто не бачив. Коли Гашу знайшли випадкові перехожі, вона вже померла від втрати крові. Так мама Ганя до самої смерті себе картала за свою помилку, за те, що не вберегла племінницю. Ось так закінчила свою нелегку розповідь Тетяна Петрівна. Знову кілька хвилин жінки сиділи тихо. Кожна думала про своє.

- Люди пам`ятають про День Перемоги, як про найщасливіший день того періоду, а про самі складні повоєнні роки воліють мовчати. Не дивно. Якщо розповідати, знову потрібно це все пережити заново. Я дивуюся, яка сила волі була у людей: вижили, будинки, нові міста відбудували, не загубили довіри до людей, уміли дружити, кохати, життя гідне прожили . Є над чим подумати нам - молодим. Так і наша бабуся Ганя. Життя яке у неї складне було. Здається, що людина всього того й винести не зможе, а вона ось витерпіла, не втратила віри та доброти. Доброю була бабуся, скільки ласки та ніжності нам подарувала й пішла на той світ, тихенько зачинивши за собою двері, - тихо промовила Лариса та її всі почули.

- Дякую тобі, ненько. Світла пам`ять тобі від нас та наша любов тобі, нехай твоя душа спочине, - подумала Тетяна Петрівна, підняла голову, подивилася на небо та перехрестилася.

Жінки ще довго сиділи на лавці під вишнею, а вітер ворушив листям на дереві, ніби нашіптував їм про минуле життя баби Гані.

Васильків, 2011