Альцгеймерова соната
ІІІз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
- Хто ти?
- Не пригадуєш? Справді не пригадуєш? А колись ти навіть клявся розквасити мені пику...
- Мало що я коли клявся.
- Так, обіцянок і присяг ти пороздавав багато. Сипав ними, наче ниву засівав. Але мене мусив би запам’ятати...
- Нічого не забуваю і нічого не пригадую... Щезни, маро!..
- В такому разі не забудь мерщій перехреститися, а ще тричі сплюнути і посолити собі ліве рамено... Говорять, що й молитва буває помічна, особливо коли вона від кошерного равина, а ще – коли щира, навіть і з матюками...
- Я не забобонний. І не вмію молитися.
– Зате уміло лаєшся…
– А ти - привид?
- Привид.
- Насправді?
- Насправді.
- Та вас не буває.
- Але ти мене чуєш.
- Ну, то я тебе не бачу.
- Але я тут.
- Зате я не тут.
- Надовго тебе вистачить?
- До скону.
- Отже, ненадовго.
- Чого тобі треба?
- Спокути...
- Якої? За що?..
- Сам розповіси.
- Я чистий перед світом і людьми.
- Ніби після лазні?
- Авжеж.
- Отже, не потрібно обмивати, хіба обкурити ладаном - і сповити у саван.
- Не розумію, ти що? Скуповуєш душі?
- Полегшую їх...
- Асенізатор ти наш.
- Тату, не розмовляйте з вазою...
