Альцгеймерова соната
Хз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
Диво, чудо в мене, а не теща!..
Прийшла, усміхнулася, принесла попоїсти, а заодно защебетала весняною пташкою, набажала доброго ранку, хоча за вікном на всі кандели сяяли ліхтарі, навколо яких густо-огидною хмарою роїлася прехижа комарва. Справжня жінка! Чого тільки тестеві не йнялося?..
Сніданок був до нудотного звичним: картопляне пюре з солодкавої перемерзлої картоплі, яєчня з цибулею на позавчорашніх шкварках, сир зі сметаною від тільної корови, а запити усе це довелося рум’янковим[1] чаєм. Прості здорові харчі...
- Їжте, татку, на здоров’я, - дбайливо пов’язала мене серветкою і стала методично і терпеливо годувати мене з ложечки. - Нумо, відкриваємо ротика, татку...
Віднедавна мене усі так величають. І Надію Семенівну, мою дорогу тещу, раптом стали називати бабусею. Так навіть зручніше, бо набридло звертання до неї починати зі слова “чуєте?”. Бабуся – звучить гордо і водночас по-родинному...
Моїй донечці нещодавно виповнилося півроку, цілих шість місяців; вона вже самостійно сидить, уважно спостерігає за тим, що відбувається, і зустрічає мою появу радісною двозубою усмішкою. Говорити ще не навчилася, але уявляю, якою щебетулею вона виросте, коли візьме усе щонайкраще з нашого генофонду. Втім, краще, то краще, але коби не взяла найгіршого.
А що в мені найгіршого?.. Ото питаннячко!.. Так відразу не відповіси. Відомо, що довбня в чужому оці куди помітніша мікроскопічного шматочка трини[2] у власному. Не посперечаєшся...
Я начебто досконалий. Коли оте умовне „начебто” опустити, також звучатиме правдиво, бо в мені стільки хороших рис. Хіба якби лише був крапельку рішучішим, бо надто вже я сором’язливий; мені доволі важко зав’язати бесіду з незнайомою людиною, особливо, коли вона – жіночої статі; і словами не зовсім чітко виражаю свої думки, може то слів бракує, чи думки настільки передові, принаймні на папері виходить куди краще, як усно. Ось, мабуть, і все...
Але ж Галя зопалу бачить інші речі, теж мені ясновидиця. Якось обізвала мене скупердяєм, каже:
- Он, подивився би: наша кума від найперших приморозків до ранньої весни ходить у дублянці і шапку з чорнобурки носить, а ти і сам дотоптуєш церовані шкарпетки, і мене одягнув у полиняле кроляче хутро. Його, коли хочеш, голубчику, знати, навіть міль гризти відмовляється, бо дурнувату комаху і ту нудить.
- Не мерзнеш, то й добре, - відповідаю. - Зате ми почали збирати гроші на пральну машину. Ще парусот карбованців і матимеш надійну помічницю та хизуватимешся перед чорнобурковою кумою.
- Та, хочеш, голубчику, знати, її чоловік щомісяця пропиває більше, ніж ти заробляєш! Єдине, на що ти охоче витрачаєш, то на книги. Їх вже немає де складати, усі полиці забиті в два ряди, і в коморі пилюка заводиться та миші вголос читають. Скоро їм, сіромахам, доведеться окуляри виписувати.
- Книги – це ж вічне! Хіба не розумієш? Їх читатимуть і нині, і присно, і на віки віків! Не те, що твої різнокольорові цяцьки: сьогодні вони модні, а завтра викидай до сміття...
- Ні, ви чуєте, мамо? - перевернула очі, певне, десь на спеціальних курсах вивчилася виробляти таке з очима. - Сам шмірак остатній і мене хоче зробити такою ж, але з книжками під пахвою. Це, мабуть, аби дірки не просвічували крізь палітурки...
- Тепер я, сонечко, розумію, нащо тобі така велика дупа.
Обидві − сонечко і її вицвіла матуся, неначе за вказівкою суворого диригента, звели здивовані очі.
- Аби побільше кольорового пір’ячка можна було туди натикати.
- Не кип’ятися, Василю! - втрутилася теща.
- Він - придурок, - і вмить пригадала своє нібито львівське походження. - Направду вáр’ят...
- Ціхо[3]! Не кидайте глину!
- Яку ще глину? - поспитала Галя, а мене й самого цікавість розбирає.
- А таку, доню, руду глину, що паде з християнина...
Я усміхнувся, а Галя викрикнула:
- Ви що? Мамо!
- Мовби подуріли обоє! З жиру біситесь! - продовжувала Надія Семенівна, наче не помічаючи моєї саркастичної усмішки та проспускаючи повз вуха Галину репліку. - Що, доню, може забула як ми биті по сусідах ночували? Ще чого захотіла! Василю, зроби так: перестань купувати книжки, але щодня купуй собі по чекушці, приходь додому, розкорковуй і пий; сама тобі наливатиму і добру закуску лагодити буду, лише пий. Пий досхочу, пий донесхочу, але нехай твоя дороцінна жіночка побачить, що таке тримати пияка в хаті...
- Мамо!
- Втім, розбирайтеся самі - вже ніби дорослі, раз годні дітей робити, - і вступилася до своєї кімнати.
Справді, теща не любила на світі нічого й нікого, навіть себе, це ж не дивина; вона органічно не сприймала жодної думки, жесту, слова всупереч, але пияків просто люто, сліпо і невблаганно ненавиділа. Я так і не второпав, з якої такої причини тесть став заглядати в чарку чи спотикатись о корок. Галя все відмовчувалася, від її мами також небагато доб’єшся. Свого тестя я бачив хоча мало не щодня, але поговорити з ним на рівних ніяк не виходило. Зазвичай він перестрівав мене по дорозі з роботи і це йому вдавалося, не дивлячись на те, що я покидав лікарню через котрийсь із п’яти виходів. Спочатку дивувало, коли відразу за порогом мені усміхався неголений писок, інкрустований єдиним зубом благородного жовтого кольору; потім дивувався, коли цієї посмішки не зустрічав, чи бува чого не трапилось. Але ні, коли чуття природженого щуролова і підводило тестя, то не часто і радше не з його волі. Якось його не було цілих п’ятнадцять днів; я вже й почав відвикати від традиційних родинних зустрічей, аж на шістнадцятий день все стало на свої місця.
- Дай Боже, зятику! - острижена наголо голова сміялася однозубою щирістю.
Це єдиний раз, коли я бачив Галиного тата тверезим або не з похмілля.
Я знав, що Мицьо – так шанобливо величали мого тестя - понад усе цінував дружбу зі мною. Ще б пак! Де б він міг дістати пляшку марочного вермуту, витриманого потрібну кількість років “Цінандалі”[4] або колекційного єреванського коньяку? Навіть святий преподобний найдобріший великомученик Миколай Мірлікійський[5] в переддень Страшного Суду не сотворив би для Миця такого дива небаченого. Адже те гидотне пійло, яке новітні пани п’ють, аби пити, а не тому, щоб напитися, можна занести до нового гастроному, де завідувач охоче прийме товар за пів ціни. Грошей він, правда, не дає ніколи, але виносить кілька пляшок “чорнильця”, перцевого ранету або стрілецької настоянки, іноді міг розщедритися на казенку, але щоразу додавав шматок зачерствілого хліба і приповідав:
- Хліб усьому голова! То ж вип’єте за моє здоров’я і закусите у славу Господу!
- Ну... Петровичу... хіба ради вас...
Миця тверезого, якби можна було відмити, відчистити, зачесати, привести до пуття і відівчити від отої дурнуватої звички по-панібратськи з метрономною точністю вдаряти співрозмовника по плечі, можна би прийняти за середньовічного мандрівного байкаря, так він умів пускати диму в очі і приправляти мудрими словами, навдивовижу синіми очима і розумними висловами.
Того єдиного дня, коли тесть перестрів мене безапеляційно тверезий, він раптом здався мені схожим на казкового персонажа, а саме на доброго Солов’я-розбійника; може, то я від ранкової Галиної усмішки був налаштований на казковий вечір; може, сам Мицьо навіяв, напустив казкового духу, бо він з почуттям надмірної самоповаги сидів на перилах і намагався насвистувати щось надто схоже на мотив “Танго солов’я”[6] та при цьому завзято переконувати, нібито щойно і саме для вас він виконав божественного Баха[7], його чарівний концерт для свистливої флейти з цілим симфонічним оркестром; а якби ви, пройдисвіти несусвітні і тýмани вісімнадцяті, мали бодай крихточку терпцю і грудочку елементарної ввічливості, то він залюбки може насвистіти і Мендельсона-Бартольді, і Римського-Корсакова, й обох Бонч-Бруєвичів[8]; та коли ви, темні йолопи і довершені телепні, терпцю не ймете, то за якогось хрусткого чи металевого карбованця можете запросто відкупитися, ну... в крайньому разі за п’ятдесят копійок, тих де Ленін із простягнутою рукою намальований... чи... за скільки не шкода божому чоловікові. От де блюзнірські скнари! Самі, якби з собачого лайна, а не людської плоті, зроблені і білий світ – пресучі Крезові[9] діти - хочете закаляти по самісінькі вуха!.. Дмитро Данилович Топорницький, нащадок стародавнього шляхетного роду, Мицьо, сам Мицьо, легендарний Мицьо, великий Мицьо, під “Сім сорок” у виконанні якого колись легально цілувалося усе місто, не викликаючи підозр у рідних батьків і законних супругів; за символічну, як комсомольські внески і солдатська платня, офіру[10] він відкрив вам свою делікатну творчо-мистецьку душу, зачату серед вечірної роси на посоловілому сільському пасовищі, вишколену в консерваторії, загартовану в ресторанних ансамблях, а ви - необережно-нерозумні іроди і просто бехребетні створіння - й там примудрилися накласти могутню купку[11].
