Шлях
Червонясте призахідне світло повільно ковзає по невеликому пшеничному полю, обрамленому зловісними темними лініями лісосмуг. Поле має неправильну форму, з висоти пташиного польоту воно скидається на п’ятикутник із нерівними сторонами. Між одним з країв поля і прилеглим ліском в’ється курна ґрунтова дорога, вкрита хрускотливими трупами хрущів.
Пшениця вже піднялася досить висока, і зелене колосся стиха перешіптується, ворушачи цупкими вусиками. Безлюдно і тепло.
Через поле важко йти. Пшениця чіпляється за одяг і безжально дряпає шкіру. Земля, запечена і нерівна, змушує збивати босі ноги до кривавих мозолів. Сидіти на ній теж незручно, але це краще, ніж іти. Жінка сіла долі, не пройшовши й половини поля. Підтягла коліна до підборіддя і взялася роздивлятися свої зранені ноги. У великому пальці правої ноги стриміла скабка. Жінка заходилася шукати на платті шпильку. Як не дивно, та вона знайшлася, приколота зсередини до бокового шва. Щоб не наврочили. Жінка мимоволі посміхнулася.
Скабку ніяк не вдавалося виколупати. З пальця вже сочилася кров, та жінка не припиняла орудувати шпилькою. Коли той ненависний шматочок пшеничного стебла вдалося нарешті дістати, вона відірвала шматок тканини від подолу своєї червоної сукні, перев’язала ним пальця і пішла далі. Досягнувши краю поля, з полегкістю ступила до лісосмуги. Ступила кілька кроків, доки земля не пішла різко вниз. Попереду був невеликий ярок із досить крутими схилами. Обережно, тримаючись за навколишні молоді деревця, жінка спустилася на дно западини. Шукаючи місця, де легше піднятися на протилежний бік, пішла яром, пробираючись через негусті зарості підліску. Через кількасот метрів вона зупинилася, сповнена безсилої злоби. Перед нею на землі, серед торішнього листя та залишених нещодавніми відпочивальниками пакетів та пластикових пляшок, лежала дівчина. Без жодного одягу, зі спутаним волоссям, вона лежала, розкинувши руки та ноги, бліда, але гарна. Невимовно гарна. Чорняве волосся, густе і блискуче, ніжно обрамляло спокійне і світле обличчя. У красивих, затінених довгими віями, карих очах відбивалися верхівки дерев і проблиски неба між ними. Її тіло, туге і світле, ніби виточене з найбілішого мармуру, було прекрасне у своїй довершеності. Дівчина посміхалася, усім своїм єством тягнучись до неба. Навскісні промені сонця, пробираючись між стовбурів дерев, здавалося, освітлювали її зсередини. Навкруги панувала неприродна тиша.
Жінка стояла як укопана. Її губи тремтіли від люті та огиди. Зрештою, вона розвернулася і почала підніматися на той схил, з якого нещодавно спустилася. Вийшовши знову на поле, вона звернула вбік і рушила до дороги. Ступивши на шлях, пішла швидше. Сонце вже почало ховатися за верхівками далеких дерев. На поле повільно насувалися сутінки. Жінка дійшла до місця, де дорога перетинала лісосмугу, звернула і пішла поміж дерев, перечіпляючись через сухі гілки.
Нарешті на її шляху трапився маленький вибалок. Вона зупинилася, зняла свій пошматований одяг, скинула білизну і пішла далі. На дні лощини відшукала місцину, де було щонайменше сміття, і лягла горілиць, широко розкинувши руки та ноги. Тим часом сіло сонце і її вкрила темрява. Скоро зійшов місяць, і його проміння освітило жінку ледь блакитнуватим сяйвом. Її тіло, ще досить молоде, але вже обм’якле, схоже на хлібний м’якуш, ледь помітно здригалося від нічної прохолоди. Округлі, великі, але пропорційні руки та ноги, повні груди робили її схожою на стародавню статуетку богині-матері. Вона дивилася великими блискучими зеленкуватими очима у нічне небо і бездумно посміхалася.
Жінка лежала, облита срібним місячним світлом, жодним звуком не виявляючи свого хвилювання. Ніч змінилася на ранок, настав день, потім вечір, який непомітно перетворився на ніч, а вона все продовжувала лежати, оголена і схвильована у передчутті чогось прекрасного.
Минали роки. Від нещадної літньої спеки її шкіра марніла і висихала, тіло пухло і роздувалося від осінніх дощів, щоб потім, під час морозів, задубіти на камінь. Ніжна весняна зелень проростала крізь її плоть. Від пилу, комах, вологи, спеки і морозів обличчя жінки перетворилося на буру криваву кашу, у очних яблуках копирсалися черви. У кожній складці її тіла плодилися комахи, їхні личинки ненажерливо проїдали у ній червоточини.
Вона чекала. Та за весь час її чекання повз неї так ніхто і не пройшов.
