ТАРАСЕ, ЧУЄШ…
Тарасе, чуєш – зі струн усіх бандур світу твої слова крізь віки́?.. І на ві́ки!..
Кобзарю, ти почутий нами був, є і будеш. Та чи почують, чи бодай спробують прислухатися ті збайдужілі?..
Скільки літ минуло, Батьку… Не та вже мати – Україна… Не та… Хоч вільна, та досі насправді зневолена, молода і безпомічна, рідний, без тебе. А діти?.. По всьому світу квітами…
Прадіду наш славний, сьогодні тобі б виповнилось двісті. Неспокій твій відчутний у міжслів’ях твоїх творів. Він тяжіє в грудях провиною безпорадності що-небудь змінити, щоб тебе відпустити… Немає єднання...
А так хочеться щастя: тобі, собі, всім. Щоб любов твоя щира і віддана увінчалася взаємністю кожного, а не тільки свідомих сина чи доньки. Болить, Тарасе, щемить…
Ще мить і було б пізно… Та ти був з нами. Дух нації, що вічно живий у кожнім твоїм слові – наша зброя. Образ твій в диму – у задумі, в огні – у гніві. Ти там був!
То був твій бій, Тарасе. Сакральні бій і ювілей.
І ось нарешті Україна стала – УКРАЇНОЮ! У свій двохсотий день народження, Кобзарю, вітай нову її – свою одвічну музу, свої і біль і радість. Від нині вона нетлінна, як твої рукописи; жива, як твої картини; сильна, як твоє пророче слово; вічна, як ти...
