Чекання
Казка - фентезі
Прадавні часи… Задовго до Трипільської культури…
Що було тоді? - А нічого особливого: держави, міста, поселення…
Люди працювали, правителі правили, війни гриміли…
Нічого особливого, нічого.
* * *
Вона чекала… І вдень, і вночі… Чекала…
Маленька хатинка скраю напівспорожнілого хутора… Сусіди приносили поїсти… Дякувала, їла мало, вистачало того, що збирала на городі.
Вночі майже не спала: прийде син, а вона не почує…
“Синку, тебе забрала у далекі краї чужа війна…Де ти..? Що ти..?
Я чекаю, завжди чекатиму, дочекаюсь… Нікому, нічому тебе не віддам… Синку, синку, де ти… Де?”
Казали - “божевільна, бідолашна.., ” мати чекала…
…Прокинулась, як від поштовху… Наче недовго спала… Глупа ніч… Щось відбувається, хто це … біля віконця?... Син!?... Увійшов - не почула… Те що двері зачинені – не згадала.
Блискавично зірвалась з лежанки, простягнула руки: “Синку, рідний, дитинка”.
- Матусю, матінко, ненько! - Руки не з’єдналися, пройшли наскрізь…
- Що це, я - привід!? Як це? Я не вбивав, я виносив поранених. Потім – удар і… ніщо… Не знаю де був, але Ви кликали, я прагнув дістатись до Вас і ось…
Синку, якби я могла, віддала би тобі свої очі, серце, усю себе, усю без залишку!
…По хатинці розливається м’яке сріблясте світло… Мерехтливі промінці з’єднують дві постаті. Перетікає життєва енергія… Мати і син – дві місячні фігури…
- Ні, матусю, я не хочу.., такою ціною… Живіть.., будь ласка живіть, як же без Вас!?
Промінці щезають. Двоє нарешті з’єднуються у обіймах.
- Що ж тепер?
- Тепер – у Путь! - З’являється третя постать. Високий кремезний чоловік вдягнутий у сліпучо-білий одяг; довге сиве волосся, молоді очі сповнені неземної сили, тихий, але могутній голос:
- Вже час, ідіть зі мною.
Вони проходять крізь зачинені двері… Прямо від ганку простягнулась місячна мерехтлива доріжка. Вгору, вгору, за межі Землі…
Ніч.., зірки.., попереду постає яскрава брама, за нею – величезне, казкове місто.
- Хто Ви? – нарешті схаменулись мати та син.
- Що значить ім’я? Я – Волхв, що крокує між світами. Зараз я опікуюсь вашим світом. Тільки раз на тисячу років настає така мить, коли двоє, що страждали, чекали, жертвували заради один одного, можуть отримати нове життя в іншому, але дуже близькому до вашого, світі...
Ви зможете навідувати Землю, допомагати друзям, стражденним людям.
Перед самою брамою мати спитала:
- А що скажуть сусіди?
- Все владнається, – посміхнувся Волхв.
* * *
На хуторі казали: “Мабуть шукала сина та й пропала.” Двері були зачинені зсередини – не замислились…
Шукати ніхто не пішов…
місто Мари, Туркменістан, 1990 – 2000 роки
