20.07.2014 00:18
for all
262 views
    
rating - | no usr.
 © Микола Васильович Снаговський

ПАННОЧКА З ЛЕЛЕКАМИ, або Знову про кохання

ПАННОЧКА З ЛЕЛЕКАМИ, або Знову про кохання Ото так йому й бовкнула?
Та не може бути!..

— А чому ти тут стоїш, лелечко? Як тебе звати? Мене звати Іринкою. А тебе? Чого мовчиш? А-а, ти, напевно, їсти хочеш? То хіба ти на заводі працюєш? Мій тато, тато Андрій, каже, що на його заводі нічого вже не залишилось — ні двигунів… ні молотів… ні навіть серпів. А знаєш чого, лелечко? Тому що одна за одною приходили якісь бабці і повикрадали все те. Тато Андрій казав, що при бабці Приватизації ще дещо було. А коли очолила завод Санація, в огорожі ще більше дірок з’явилося. І він часто розповідав, як у цей час усі ходили до якоїсь Фені. Коли я їсти у нього просила, він і мене до неї посилав: “Та йди ти до Фені!..” Але я навіть не запитувала її адресу, бо зрозуміла, що вона дуже жадібна. Тато Андрій одного разу півдвигуна разом з Санацією приніс. Але Феня нічого не заплатила. Сказала, що Санація захворіла, і кошти потрібні на її лікування… Лелечко, ти їсти не хочеш? Напевно, не хочеш. Ти ж на заводі не працюєш… Ех, якби був тато Слава! Я в нього запитала б, як він знайшов мене у твоєму гнізді і як він мене виносив звідти, маючи лише одну руку. А то мамця чомусь не хочуть розповідати… Ма-а-м-меря…

Лелека повернув голову в один бік, повернув у інший, уважно прислухаючись до Іринки, а потім гикнув по-пташиному, скликаючи свою сім’ю, і здійнявся вгору. Трохи покружлявши, лелеки відлетіли. Дівчинка дивилась птахам услід, як, раптом, їй запаморочилось у голові. І вона втратила свідомість. “Мамо, їсти…” — тільки й ворухнулись її губи.

— А-а, ось ти де! — холодні краплі змусили її відкрити очі. З пляшкою газованої води над нею височив “тато Андрій”:

— Казав тобі, що тут, на луках, грошей не назбираєш. Хіба що жаб. Он інші діти і в метро проворні, і на зупинках транспорту, і на базарах гроші збирають… На, пий… “панночко”! І йди, скупайся у річці, водночас і до тями швидше прийдеш. А то, поки ти тут на траві відлежувалась, нам відрізали водогін. Ти ж погано працюєш: грошей не приносиш. Ну, йди. А я пішов “на промисел” — матері скажеш. Там, в одному місці, дроти “непотрібні” висять. А це все одно, що десять гривень. Ризикуватиму життям заради вас, ледацюг. Та хто не ризикує, той не п’є шампанського.

І він рушив берегом у бік ліній електропередач.

— Ірусю, я все чув, — звідкілясь з’явився сусідський хлопчик-одноліток. — У-у, піранья! — посварився він у бік дядька Андрія, який щойно зник за прибережними вербами. — Зачекай, підросту, я покажу тобі, як Ірусю ображати… На, їж, — простягнув він дівчинці варене яйце і шматочок м’яса.

— Ходімо, спершу поплаваємо, а потім поїмо. Разом, — запропонувала Іринка.

— А чого твій тато такий суворий, нелагідний? — поцікавився хлопчик, коли вони вийшли з води на берег обсихати.

— Мама розповідали, що тато Андрій був дуже хорошим інженером і його цінували на підприємстві. Одного разу навіть начальником цеху працював. Але потім підприємство збідніло. Гроші людям не платили. І тату Андрію сказали, що він теж винен у тому. Не знаю, що потім сталося. Але згодом він почав їздити за кордон заробляти гроші. І зустрів там мою маму. Вона приїхала туди теж на заробітки, із Закарпаття. Але в неї відразу хтось відібрав документи. А тато її примусив вийти за нього заміж: бовкнув, що тільки тоді він зможе їй допомогти повернутись до України. А загалом, тато Андрій — не мій тато. Мого тата Славою звати.

— А чому ти на свою маму кажеш “ви”?

— Бо так у нас усі говорять. Тато Андрій сказав, що за це він мою маму й покохав.

— А чому ж він тебе не поважає?

— Не знаю. Певно, тому, що я весь час чекаю свого тата Славу. Його фотокартку повісила біля свого ліжка. Інколи навіть звертаюсь до неї. І, напевно, тому, що тато Андрій обізлився на весь світ. У нас була своя квартира в багатоповерховому будинку. Хороша. Її тато Андрій і мама продали, щоб розрахуватись з якимись великими боргами. Тому й поселились ми тут, на околиці, на старій садибі.

— Добре, що це недалечко від нас. Тепер я тебе щодня бачитиму. Ти не проти, якщо ми дружитимемо? Завжди.

— Гаразд. Ти лагідний. А що ти любиш? Лелек любиш?

Перекусивши, Іринка повеселішала. І вони ще довго розмовляли, плавали в річці, сміялись. Були щасливі до нестями.

— У тебе таке довге волосся, немов у мавки, — мовив хлопчик. — А очі — карі. Можна, я в них подивлюся?

— Іриночко! Іро-о! — раптом долинув голос її мами. – Де ти?

— Ми тут, мамусю!–-озвалась дівчинка, одягаючи трусики.

Підійшовши швидкою ходою й відхекавшись, її мама тільки й мовила:

— Ой, Іринко, що буде? Тато Слава знайшовся і приїхав до нас.

— Олежику, — звернулась Іринка до хлопчика. — Побігли зі мною. Не бійся. Тато Слава хороший. Я пам’ятаю.

І вони чимдуж наввипередки побігли до Іриної домівки.

Хоч Іринка майже забула образ рідного батька, впізнала його одразу. Швидше навіть не впізнала, а зрозуміла, що з-поміж кількох незнайомих чоловіків, які стояли на подвір’ї, саме оцей — тато Слава. Бо він був з іграшковим лелеченям і широко відвів праву, єдину, руку вбік, побачивши свою доньку. Підбігши, вона пригорнулась до нього, міцно обхопивши шию.

А Олежик діловито запитав:

— Ви не будете посилати її до метра просити милостиню?

— Яка милостиня? Навіщо? — голублячи доньку, мовив В’ячеслав, як враз побачив за ворітьми Андрія з якимсь брухтом.

— Славо… Андрюшо… — тільки й мовила їхня дружина, стоячи на воротах. І незрозуміло було, чи то вона не хоче впускати Андрія, чи не бажає випускати з подвір’я В’ячеслава. Чоловіки, які, було, прийшли з В’ячеславом, тільки багатозначно зітхнули й пішли геть.

— Ну, звідки ти взявся, звідки? — розізлився на В’ячеслава Андрій.

— Іриночко, а ну, бери мої валізи й виймай звідти гостинці. Вони тобі сподобаються. І друга свого можеш пригостити… — звернувся до доньки В’ячеслав. — А мені треба з дядею поговорити.

— Татом Андрієм?

— О-о, то вже й “тато”? — кинув В’ячеслав дружині.

Та опустила очі.

— Вибач, я чекала. Чому ти не писав, не телефонував?

— Як це? — швидше не в неї, а в Андрія запитав В’ячеслав.

— Звідки ти взявся? Звідки ти взявся? — Тільки й повторював Андрій. — Ну, так-так, я ховав твої листи до неї. Так. Можеш назвати мене козлом. Можеш. Але я її з самого першого класу кохав. З самого першого…

— І я — з першого, — нагадав В’ячеслав.

— А чому ж ти не хотів з нею сидіти за однією партою?

— Тому що від тебе сильніше її кохав. Обожнював її.

— “Обожнював”, “обожнював”… А чому ж ти дременув за кордон і заховався там, покинувши молоду дружину в малознайомому їй місті та ще й з малою донькою? — Андрій шукав вразливі місця у поведінці В’ячеслава. — Слухай, а як це тобі вдалося викрасти її в мене перед самим нашим весіллям? Я так її тоді шукав!

— За кордоном я не ховався, а працював, щодо моїх комп’ютерних програм ніколи не було нарікань. І, до речі, не шантажував інших жінок, як ти, що я допоможу їм повернутись в Україну, якщо вони мені стануть дружинами… Словом, я все знаю про твою поведінку, шановний мій друже-однокласнику, — відповів В’ячеслав. — І давай по-хорошому: бери свої речі й шуруй геть.

— Ох, який швидкий. А в моєї дружини не хочеш запитати, як вона мене кохає? Ганнусю, а ну, скажи, як ти мене кохаєш?

Жінка опустила очі.

— Бачиш? Бачиш?.. А не хочеш знати, як вона розпочала свій бізнес і як її тут же обклали данню рекетири, і як я її викупив — не хочеш знати?

— Бери речі і йди…

— Хто б казав! Не моя ж дружина. Правда, Ганнусю? Ти ще до цього ж мене вибрала?

— Я що… Вибрала Іринка. Правда за нею, — мовила Ганна.

Іринка підбігла до В’ячеслава, міцно обхопила його і аж полегшено зітхнула, а потім прожогом кинулась на луки, кличучи за собою й свого тата.

Лелечина сім’я вже повернулась і мирно паслась у лузі.

— Тату, а в якому гнізді ви мене знайшли? — запитала Іринка.

В’ячеслав трохи розгубився. А потім уважно подивився на всі лелечині гнізда. На одному з них стояла пташина пара з пташеням.

— А он у тому, — показав він і щасливо засміявся, обіймаючи правицею донечку.

Несподівано, мов з-під землі, вигулькнув товариш Іри. Він щосили репетував, аж підскакував:

— Піранья накивав п’ятами, і слідів не видно… Не видно й слідів…

До них ішла Ганна, ніяково усміхаючись.

Публікації: Микола Васильович Снаговський

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись