08.08.2014 20:20
for all
171 views
    
rating 4 | 4 usr.
 © Марина Життєва

Егоїстка

Олеся відсутнім поглядом дивилась у вікно, за яким миготіли дерева. Вона їхала в купе і намагалась втекти від болісних думок. Але вона її весь час наздоганяли, ніби ті дерева, що миготіли, нагадуючи потягу, що вони його не полишать. Так і Леся не могла позбутися тих думок – спогадів про вчорашній день. Та раптом маленька ручка ривком витягнула її із небезпечної западини думок. 

- Мамо, а куди ми їдемо? – запитала дівчинка, дивлячись на Олесю сонними, синіми очима. 

- У Київ, сонечко, до бабусі

- А чого татко не з нами? 

Отут Олесі й переклинило. Згадка про тата знов повернула її до вчорашнього дня… 

… Олеся повернулась раніше з роботи. У неї розколювалась голова, тому вона вже й дочекатися не могла, коли ляже в ліжечко і поспить. Зараз якраз підходящий момент – донька у мами, а Вадим ще на роботі. Тому вона замкнула двері із середини на ключ, щоб не вставати й не відчиняти чоловіку: у нього ж є свій ключ. 

Вона випила таблетку, вкрилась пледом і вже почала занурюватись в сон, коли почула, як хтось відмикає вхідні двері і заходить. 

«Вадік» - здогадалася вона, сонно усміхаючись сама до себе і продовжуючи лежати в спальні. 

Але Вадік, схоже, не помітив, що взуття, у якому дружина вранці побігла на роботу стояло в тумбочці, тому й не спішив заходити у спальню. От ці чоловіки неуважні!  

Він розмовляв по телефону. Кілька разів він стримано відповів, а потім настала тиша.  

«Знову проблеми на роботі. Сам не свій, бідний, через ту роботу.» - подумалось Лесі. 

- Який Львів, Катю? Про що ти? [пауза] У мене сім’я. Я не можу, ти ж знаєш. 

Остання його фраза прозвучала так, ніби він сам себе намагався переконати. 

Вадима, котра була до Олесі. Дивно вони там розійшлись, і Леся бачила, яка ця тема була болюча для нього – от і не питала. До того ж, уже 5 років минуло – нащо згадувати? 

- Поговоримо при зустрічі, це не телефонна розмова. – Вадим завершив виклик, і Леся почула, як він нервово кинув телефон на стіл. 

Потім він пішов у кухню, і десь через півгодини зайшов у спальню. Олеся вдавала, що спить 

Та ніч була дуже важкою для неї. Вона все думала і співставляла факти, час від часу тихенько плачучи, щоб рідний «чужий» чоловік не почув. Вона знала, що він ніколи не полюбить її так, як Катерину, але не давав приводів сумніватися в міцності їхньої сім’ї. Але тепер… Олеся відчуває, що він вже не той і всі думки його десь далеко, там з Катею. А завтра вони зустрінуться і, може, втечуть разом до того Львова. Леся не хотіла в це вірити, не хотіла змиритися, але «нелюбою», яку збираються ганебно покинути, вона теж не хотіла бути. Краще, хай вона піде першою. Легше не буде, але хоча б гордість менше постраждає. Тоді й вирішила поїхати в столицю, пожити трохи у тітки, а там вже вирішить, що робити далі. 

Тепер у купе вона мала відповісти щось, дивлячись у ці щирі й збентежені дитячі оченята. 

- Тато зайнятий. – видавила вона і спробувала усміхнутися. 

А потім були дзвінки звідусіль: з роботи, зі школи, від Вадима. Була сварка по телефону: вона йому все розповіла, звинуватила в бажанні втекти й кинула трубку. Вона плакала, переживала, відчувала себе зрадженою, покинутою, зневаженою. Вона боялась за донечку, яка любить свого татка не менше, ніж її. Але вона не могла й не хотіла ні чути, ні бачити його. І водночас припускала, що якби він все-таки приїхав, пояснив усе, то вона пробачила б. Та не все так просто… 

А він більше не дзвонив. І тільки наступного дня, коли тітка з донькою Лесі поспіхом пішли гуляти, а за ними увійшов він, Леся вже не знала, що їй робити. Вона зрозуміла, що це тітка її «здала» чоловіку. Вона просто стояла на кухні, притулившись спиною до стіни. А він виглядав таким змученим, сумним, обуреним. Він так, сходу звинуватив Лесю в егоїзмі, бо вона втекла, не думаючи, що буде з ним, з дочкою, з їх сім’єю. А потім він сказав, що ніколи їх би не покинув. А вона все стояла і мовчала, а коли він наблизився достатньо близько, щоб змусити її перестати оборонятись, вона обхопила руками його шию, вдихнула аромат його одеколону, подарованого нею, відчула його дужі обійми на своїй талії. І раптом їй прийшло в голову, що вона не хотіла його втрачати. А потім заглянула в його сині очі й остаточно потонула в них. А він зустрів цей погляд. Після цього він її поцілував. Вона не хотіла його відпускати. Ні на мить, ні на секунду. І нехай він ще й досі має якісь там почуття до Катьки, нехай він її ніколи не забуде, нехай він ніколи не належатиме Лесі повністю, але поки вона відчуватиме солодке й трохи терпке відлуння його поцілунку на своїх губах, поки матиме змогу обіймати його отак і вдихати його запах, вона плюватиме на всяких там колишніх Кать. Вона вірить йому. Або вона просто недостатньо сильна, щоб повністю порвати з ним, втратити його. Хай там як, але їй надто добре, поки він поруч. Егоїстка?.. 

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 12.03.2016 23:03  © ... 

Дякую за коментар, обов`язково врахую) 

 09.08.2014 00:36  Тетяна Ільніцька => © 

Пані Марино! Мені здається, ви трішки неуважно прочитали ваш твір пере публікуванням. Там вочевидь випав шматок. Для новели як жанру не вистачило психологічних характеристик персонажів.
Серед плюсів вашого твору я б хотіла відзначити завершеність, не обтяженість зайвими деталями і, звісно, засіб ретроспекції. У вас, безумовно, є потенціал. Пишіть!
Бажаю успіху!