Братик
Розділ 1 Пролог
- Суд виніс вирок. Ткаченко Костянтин Васильович визнається винним і засуджується до 7 років ув’язнення у колонії суворого режиму… - це останнє, що чула чорнява дівчина, після цього все стало немов у тумані, ноги підкосились, і вона присіла.
Катя дивилась червоними від сліз очима, як виводять із судової зали найдорожчого їй чоловіка. З цього моменту їхні життя зміняться докорінно й назавжди. Дівчина не могла навіть у той момент чітко розглядіти його бліде обличчя, востаннє… А вона ж помічала, що завжди веселий Костік останнім часом ходив якийсь похмурий, щось його мучило, а вона була надто заклопотана своїми проблемами, щоб розібратися, що відбувалося з ним насправді. Це вона винна, не вберегла… Самотня сльозинка скотилася по її щоці, хоч Катя і була впевнена, що за останні кілька днів виплакала уже всі сльози, але ні… А їй же не можна переживати зараз! Вона тепер відповідає не лише за себе, а й за крихітку, що носить під серцем. Що тепер буде?..
РОЗДІЛ 1
Костя сидів на кушетці в камері. Він дивився на потерте фото, найдорожче фото, яке він коли-небудь мав. На ньому зображена тендітна, усміхнена шатенка з кількамісячною дитинкою на руках. Маленький, щокастий хлопчик вхопив своїм крихітним кулачком мамин палець і зосереджено його розглядав, не звертаючи уваги на фотокамеру. На обличчі Каті сяяла щаслива посмішка, проте змучений нещастями й проблемами погляд видавав молоду маму. І в цьому Костя вбачав свою провину.
Сьогодні пупсу з рожевими щічками на фото виповнюється 5 років. Вже п’ять років Костя перебуває тут. Скільки пережито було за ці п’ять років! Та ніколи він не забував про сестричку, яку він так підставив своїм ув’язненням…
- Вже уявляєш, як побачишся з ними? – запитав Татусь, співкамерник Кості.
- Ще нічого не вирішено. – відмахнувся Костя.
- Не сци в кампот: там кухар руки миє! – весело пробурмотів Татко, шукаючи в тумбочці скибку хліба. – Ей, Красунчику, хлібця не підкинеш?
- Бери. – байдуже відповів Костя.
Кличка «Красунчик» до нього причепилася ще з першого дня. Та й недарма саме так його прозвали: високий, спортивний чорнявий красень з довгими чорними віями і акуратною родимкою над правим кутиком губи. Геть у батька вдався! Ця разюча схожість і врятувала хлопця від розправи у перший же день. В’язнів з ТАКОЮ статтею тут особливо не люблять й не розбираються що й до чого. Але йому пощастило.
Коли дев’ятнадцятирічного Костю вперше привели в камеру, він ще не повністю усвідомлював того, що в цьому місці він проведе найближчі 7 років. Взагалі він у той момент не міг чітко мислити. Стільки всього сталося останнім часом… Та й той незрозумілий випадок з Настею ніяк не вкладався в голові. Його звинуватили у тому, чого він не міг цього зробити, ні, тільки не він. Він же її кохав… Найстрашніше в цій ситуації те, що Костя мало що пам’ятав з того вечора. Так, він випив тоді, бо був розлючений, але не до такої міри, щоб скоїти таке… Він цього не робив, але сил й бажання говорити це в судді не було. Йому здавалось, що все втратило смисл.
Переодягнений в тюремну робу він залишився наодинці зі своїми співкамерниками. Чотири похмурі погляди міряли його з ніг до голови якусь мить, а коли Костя зробив кілька кроків на шляху до свого ліжка, один з в’язнів встав у нього на шляху.
- До вашої уваги, панове: перед вами стаття за зґвалтування і вбивство. Прошу любити і не жалувати. Дуже любити. – криво усміхнувся худорлявий і показав свої 6 від сили зубів, що залишились. – Такого красунчика можна й за бабу брати, ото Бабій зрадіє!
Костя стояв непорушно й чекав наступних дій зеків. Хоча йому було байдуже до всього. Хай хоч уб’ють.
Худорлявий мабуть вирішив самоутвердитися й провчити мовчазного новенького. Він замахнувся і невдало спробував вдарити Костю по обличчю, хлопець увернувся і відповів ударом в живіт супротивника. Той скорчився від болю.
- Ах ти ж падла! – обурено викрикнув зек, в рази два більший, ніж худорлявий, і кинувся на Костю.
Але голос з другого кінця камери зупинив громилу. Останній неохоче збавив пил і відступив.
Костя перевів дух.
- Щось морда мені твоя сильно знайома. Підійди-но.
Костя не зрушив з місця.
- Красунчику, або сам підходиш, або Кулак тобі допоможе. – він кивнув на громилу, на обличчі якого після цих слів з’явився усміх.
Хлопець вирішив не випробовувати долю більше, до того ж було зрозуміло, що той, що його кличе був тут головним. Костя спокійно підійшов до чоловіка років 40-45.
- Де це ти взявся такий сміливий? Хто твій батько?
Костя знав, що коли він скаже ім’я свого батька-міліціонера, то становище його тут погіршиться. Але він все ж відповів. Він завжди любив і пишався своїм батьком.
- Ткаченко Василь Олександрович 1970 року народження. Родом з …
Співкамерники почали перешіптуватися.
- Ох же ж ти і борзий! – засміявся головний. - І батя твій таким же був, але мужик-то хороший. Якось мене з такої передряги витяг. Засадив щоправда, падла, але врятував. І нащо ж ти дівку прикандичив?
- Я її не чіпав. – крізь зуби процідив Костя.
- Ха, що ж ти тут робиш тоді? Не чіпав він! – засміявся з насмішкою худорлявий.
Костя нічого не відповів.
- Пащеку привали, Скелете. Малий каже, що не винен – я вірю. Санич би ґвалтівника не виростив. – впевнено сказав головний, потім відвів погляд у сторону і звернувся до інших. – Малого не «карати».
- Татко, але ж… - обурювався громила один з ув’язнених
- Я сказав не карати. Базар закрили. – сердито кинув Татко і звернувся знову до Кості. – Захищати тебе ніхто не буде, а як нарвешся на когось, а ти нарвешся, бо сильно борзий, то віддуватись будеш сам, усік?
Костя кивнув.
Таким було його знайомство з оточенням в камері. Костя стомлено усміхнувся при згадці про той день.
Почулися кроки. До камери увійшов Строгач, тюремник.
- Ткаченко, на вихід. – скомандував він.
Через кілька годин Костя їхав у автобусі додому. Хоча дім – це місце, де тебе чекають, а він не був упевнений, що комусь потрібен батьківському будинку… Навіть сестра не приїжджала до нього вже майже чотири роки. Лише раз вона була у Кості, привезла фотографію з маленьким Юрчиком, змучено подивилась на брата, сказала кілька слів «для годиться» і пішла. Довгий час Кості не давало спокою те побачення. Він думав, що Катя його ненавидить. Єдина рідна людина, яка в нього залишилася, його тепер ненавидить! Вона так була йому потрібна… Але хіба ж можна її за це звинувачувати? Костю й самого від себе нудило.
У вікні хлопець уже почав впізнавати знайомі околиці.
Миколаївка, 17.06.2013
