Печера

з рубрики / циклу «Місячне сяйво»

Сонце розпікає небо червоно-рожевими квітами.

Десь позаду залишилася група, що намагалася розпалити вогнище.

Його переповнило відчуття безмежності і свободи. Здалека на обрії мріють гірські шпилі. Серце переповнює відчуття спокою і гармонії.

Із задуми виводить голос. Її голос.

- А хочеш я покажу особливе місце.

Погодився без вагання.

Вузенька стежечка побігла вгору. З незвички трохи паморочилося в голові. Але не показувати ж слабкості?

- От ми і прийшли.

Перед очима виросла печера, глибока і темна як прірва.

- А не побоїшся залишитися тут на ніч?

Тут уже захопили сумніви. Залишатися не хотілося. Але ж не казати про таке їй?

- Та чого тут боятися? Звичайна печера.

- Кажуть місце нечисте. Багато закатовано колись. Звуки чути.

- Казки. Я залишуся тут.

Що ж, вперед. Всередину.

А тим часом сутінки переходять у ніч. Над горами уже запалили зорі.

Увійшов. Темно, хоч у око стрель. І що це надумав?

Та ні. Не буде вірити страшилкам, які так люблять розповідати вечорами біля вогнища.

Та по спині уже стікав холодний піт. Кожен шурхіт і хруст як по нервах.

То тільки його кроки. Не піддасться.

А шум все наростав. Під склепінням вчувалися стогони і схлипи.

Мабуть, здалося.

- Спокою!

Почулося десь зовсім поруч.

Тихо.

- Помсти!

Ой. Знову.

Що це?

Холодний жах скував.

Ранкові промені розчахнули гірські тіні.

Стежкою розтікалося світло дня і відкривало як з печери відчайдушно потяглася до сяйва чиясь голова. Але ті очі вже не бачили його.