Коти приносять щастя
- Ось дивись! Шурупи - дві упаковки, по сімнадцять п`ятдесят, дверні ручки - чотири штуки, по дев`яносто три гривні двадцять вісім копійок!..- Він тицьнув їй під ніс заяложений записник. - Бачиш? Я з першого дня нашого спільного життя записував про все!.. До гвинтика, до сірничка, до копієчки, що приніс у цей будинок. Я ніби знав!.. Я знав чим усе закінчиться!.. Ти що, гадаєш комусь будеш потрібна? Хи! Це я, дурень, на тебе п`ять років витратив... Велика цяця! Тому, якщо в тебе немає коштів мені за все сплатити (а їх у тебе немає) — все своє я забираю...
Ліда мовчки дивилась крізь вікно, стіни — кудись набагато далі цього дійства, за межі рідного їй будинку, що набирав обрисів обдертого бідного дідуся. До її свідомості з великим запізненням долітали уривки фраз Георгія, її вже колишнього громадянського чоловіка, що старанно знімав магніти з холодильника і замотував у газету... Вона з острахом думала, що могла б і не наважитись на такий крок, бо ж з дитинства не відзначалась особливою рішучістю, і далі б продовжувала готувати смачну вечерю, прати та прасувати йому одяг, а вечором, уловивши довгий шлейф терпкого запаху чоловічої туалетної води, йти в одиноке ложе, яке давно перестало бути сімейним... Невже вона так і жила б далі з людиною, яка її відверто зраджувала, принижувала і, як виявилося, з першого спільного дня вела жалюгідні записи в блокнотику?.. Від цієї думки у Ліди пробіг колючий морозець по шкірі. А чи було кохання? - Було... Можливо, однобоке, але було... Це почуття саме нікуди не зникає, воно не тане як сніг від першого сонечка — його вбивають люди своєю байдужістю, брудними вчинками...
- Пане, що далі виносити? - Запитав кремезний чолов`яга, очевидно, головний серед вантажників.
- Ось цей диван, пральну машину, а потім це!.. - І Георгій кивнув головою в напрямку паперових ящиків та валіз, при цьому не припиняючи викручувати дверні ручки...
Ліда була високою граційною брюнеткою... Далеко не юною дівчиною, та, як кажуть, знаходилася в тому чудовому віці, коли краса і молодість ще не здали своїх позицій, а мудрість вже давно порядкувала в жіночій голові...
Гримнули двері. На дворі заревів мотор вантажівки... Навіть не попрощався. Але кому потрібне те прощання?.. Так навіть краще. У вікно сонце протягнуло руки-промені і Ліда піймала себе на думці, що зараз ранок, дивно, а їй здавалося, що десь вісімнадцята година... Вона перевела погляд на настінний годинник і побачила там лише цвях і шмат обдертих шпалер... І ні краплини смутку, жалю, бажання щось повернути... Ще кілька днів тому, коли увірвався терпець від нічних походеньок Жори і вона спокійним упевненим голосом сказала йому пакувати валізи, здавалося, що мусить настати кінець світу, коли він залишить стіни її будинку... Аж раптом навпаки — навіть якесь полегшення... Ліда глянула на мобільний телефон — десята година і п`ятнадцять хвилин... День по суті лише починається, як і її нове життя... Раптом жінка почула шкрябання в двері. Вона злякалася і не те щоб чогось конкретно — просто цього несподіваного шкрябання... Хтось наполегливо добивався до Ліди в гості. Коли показався маленький носик на рудій мордочці — загадка була розгадана. Це кошеня. Воно по-господарськи ввійшло до кімнати, ніби вже тисячу разів тут бувало. Обнюхуючи кутки, домашні капці, якісь шматочки папірців та різного дрібного непотребу, що залишився після від`їзду Георгія, кошеня почало м`явкати.
- Отакої!.. Я ж тебе не заганяла сюди силою, що ти нявчиш так жалібно. - Мовила Ліда. А кошеня, почувши голос, підбігло до жінки й нумо тертися їй об ноги, вигинаючи дугою худу спинку й трясучи хвостиком. Невимовне почуття ніжності підступило під груди Лідії і почало її лоскотати.
- Ну і хто ти у нас? Хлопчик чи дівчинка? Угу! Звичайно, хлопчик — одного спекалася, так інший пригуцав!.. - Жартуючи, промовляла Ліда до кошеняти. - Що, голодний? Налити тобі молочка? Зараз, манюній... - Вона підійшла до холодильника — дивина! Хвилину тому він їй здавався холодним, сумним, засоромленим, голим велетнем, якого обібрали до нитки, знявши вбрання-магніти, а зараз на неї дивився новенький холодильничок, біленький, мов чистий лист паперу, готовий до нової одежинки, до нових вражень...
Ліда, наливаючи молоко у блюдце, продовжувала розмовляти з котом і це її неабияк тішило. Вона метеликом пурхала біля свого пухнатого рудого гостя.
- А кажуть, руді коти приносять щастя. Це правда, малий?
- Няв! - Ніби погоджуючись нявкнуло кошеня, чим насмішило Ліду.
- Ну тоді залишайся в мене жити. Як же тебе назвати? Можливо, Жоркою?.. - Раптом Лідії стало соромно від своїх слів, ніби всі її знайомі, друзі, батьки, та й сам Жора, врешті решт, почули, що вона сказала якусь маячню... - Ні-ні! Ми тебе назвемо... Рудьком? - Дуже просто. Пантелеймоном? - Якось довго... А якщо скоротити, то буде Пантюша... Непогано! Навіть симпатично! Тобі подобається? Будеш Пантюшою! - сказала Ліда і заходилась гладити та чухати кота, присівши біля нього навпочіпки...
Літнє сонце все далі пробиралося по на пів пустих кімнатах і від цього сумний будинок веселішав. На дворі за вікном вітерець погойдував гілля старої груші і уламки світла, що потрапляли в середину кімнати, відбивались в дзеркалі (яке випадково забули винести чи люб`язно залишили), утворюючи сонячні зайчики. Ситий і задоволений Пантюша їх ловив, влаштовував на них засідку, потім бокасував на двох лапах чим дуже потішав свою нову господиню... Ці двоє настільки були захоплені іграми та одне одним, що і не почули, як у двері постукали. Потім ще раз постукали і легенько відчинили...
- Лідо, привіт!
- Привіт, Анатолію... - “Анатолію”?.. Дивно, вона пам`ятає, як звати цього молодого чоловіка, який мав незвичайну зовнішність — руде як вогонь волосся, веснянкувате обличчя і чорні мов гудзики очі. Ліда старалась швидко згадати, звідки його знає. Точно, що з якогось “минулого”, бо останні п`ять років її життя було схоже на заточення, а вона - на черницю...
- Знаєш, я вчора лише повернувся з Торонто. Мене відмовляли йти до тебе, кажуть, ти розлучилася... Вибач, якщо не вчасно... - Але впіймавши дружній погляд Ліди, чоловік продовжив: - Але ж... День незалежності!..
- Як День незалежності?!! - Ліди очі округлились, мов дві здорові монети. - Оце я загубилася в часі!
- Та ні!.. День незалежності через чотири дні! Я мав на увазі, що твій “День незалежності”, а сьогодні теж велике свято — Преображення Господнє, Яблучний спас... - Сказав, сміючись Анатолій і на його щоках виникли дві глибокі ямки. Ось тепер вона його впізнала... Школа мистецтв, уроки гри на гітарі, зимові катання з гірки на портфелях, шкільні дискотеки — дійсно, далеке, безтурботне, “минуле” життя. Він стояв у дверях і був схожим на доброго чарівника. Сині джинси, трав`янистозелена теніска і білі кросівки додавали його образу невимовного світла і яскравості. Ліда лише зараз помітила, що він тримає в руках плетений із лози кошик з якого виглядають червонобокі яблука, груші та виноград.
- Толик... - Усміхнулася Ліда. - Проходь! Проходь в кімнату. Вибач за безлад... Сідай ось тут на табуреті.
- Це тобі. Я щойно з церкви. - Мовив чоловік, здогадуючись, що його лише зараз упізнано. Ліда, дякуючи, взяла кошик і заходилася шукати посудину для фруктів. Тарабанячи склянками в кухонній шафі, вона знайшла велику вазу з кольорового скла, у яку красиво виклала дари спасівки...
- Зараз будемо пити чай. Правда, до чаю нічого немає... - Бідкалася вона, розкладаючи на невеличкий кухонний столик порцелянові горнятка.
- Та не хвилюйся. Присядь краще — сто років не бачились...
- Таки сто... - Зітхнувши мовила Ліда, заливаючи в маленький чайник окріп.
Солодкий аромат квіткового чаю миттєво наповнив кімнату, додаючи зустрічі і спілкуванню невимушеності, спокою і затишку. Пантюша терся об ноги Анатолія з такою силою, що здавалося скоро повитирає дірки в штанях.
- То що ти робив у Торонто?
- Жив, працював... Але так склалося, що продав свій бізнес і повернувся в Україну. - Відповів чоловік.
- Маєш сім`ю — дружину, дітей?.. - Поцікавилася Ліда.
- Маю доньку, яка приїхала і житиме зі мною, а дружина вже чотири роки як має іншу родину і проживає в Штатах... А в тебе як склалося життя?
- Та ось так... Як бачиш... - З усмішкою відповіла Лідія.
- А пам`ятаєш?.. - Толик вийняв мобільний телефон, щось у ньому понишпорив і з маленького пристрою залунала пісня: “Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато, вип`єте холодного вина...”
- Це ж “Плач Єремії” - Якось зовсім по-дівочому, з радісними нотками в голосі, пискнула Ліда.
- Так...
- Ти ж її так чудово виконував під гітару! - З неприхованим захватом мовила жінка, яка все більше ставала схожою на безтурботне радісне дівча.
- Так! Але тобі чомусь більше подобалось виконання Вітьки Нечипорука! - Сміючись мовив Толик, у якого теж проявлялись риси задиркуватого хлопчиська. - Ти ж, здається, закохана була в нього?
- Була! Але ж він до без тями любив Надю з “вокала”, а я страждала... Як згадаю, які болісні ті перші почуття...
- Вірю і знаю. Ти ж настільки була засліплена Вітьою, що й не помічала поряд його рудого сором`язливого друга. - Мовив чоловік, відсьорбнувши з чашечки черговий ковток напою.
- Толю! Ти що мене кохав? Хоч би якось натякнув чи що! Я ж була зовсім малим дурним дівчиськом!
Двоє за стареньким столиком ще довго про щось бурхливо розмовляли, сперечалися, сміялись, святкуючи Яблучний Спас, чи День незалежності, чи зустріч з юністю... Непомітно збігав день, крізь шибки просвічувалося червоне світло від заходу сонця. Сьогодні у цьому домі чай мабуть заварювався разів зо двадцять... Ліда подивилась на Пантюшу і згадала одну приказку про біду, яка одна не ходить і перефразувала її по-своєму — руде щастя саме не ходить, а інше за собою водить... Цікаво те, що сьогодні прокинувшись вранці, вона ще не знала як проводжатиме цей день і які несподіванки він їй приготував... Життя продовжується і здається вона в ньому вийшла на інший рівень.
- До речі, ледь не забувся... Я невеличкий гостинчик тобі з Канади привіз. - Мовив Анатолій і приклав на холодильник маленький магнітик. Ліда усміхнулася...
Київ, 30.09.2014
