Буревій в очах
Я думала такого зі мною ніколи не трапиться. Я думала – це все вигадки дурненьких закоханих дівчат. Я вірила, я переконувала саму себе, що для мене такого сюрпризу доля не зробить. Я була занадто самовпевненою. Таки трапилось. Чому? Навіщо? Я не хотіла, не бажала цього. Не гадала на кавовій гущі, не плела вінок на Івана Купала, я навіть не розкладала любовний пасьянс. Мене це не цікавило. Дарма. Бо коли мене з головою, наче велетенська хвиля, накрила ця невидима нікому сила, я потонула.
Я навіть не спробувала врятуватись, не вчепилась за рятівний круг, не змогла вимовити ні слова, не покликала на допомогу. Бо не хотіла. Хіба тонути в очах кольору штормового моря так вже й страшно? Я невпинно опускалась на саме дно, але дихати ставало легше. Як це дивно.
Вуста торкнула ледь помітна посмішка, а душа наповнилась незнаними досі теплом і ніжністю. Мені не хотілось говорити, не хотілось кричати або шепотіти. Мої слова німими думками застигли на губах і перетворились на синьоперих ластівок, які випурхнули політати перед грозою. Хай вони прощебечуть усьому світу, усім людям. Кожному. Колись, буревій в очах і тебе врятує від вдаваного спокою і повного штилю. І ти будеш щасливою, знепокоєною, мрійливою. Ти станеш закоханою.
09.09.2014
