Ти
Я рахую до трьох.
На раз - ковтаю повітря побільше. На два - зажмурююсь аж до яскравих плям в очах. На три - придушую схлип.
Все ніби уві сні. Паморочиться і важко дихати. Не думала, що ти так, саме так зі мною вчиниш. Ти, звичайно, ніколи не був джентльменом. І моїм ти не був теж. Але це так низько і брудно. Так, ніби в дощ, автівка, що несеться тобі назустріч, темним потоком води омиває з голови до ніг. Я оглядаюся, боюся аби ніхто не помітив моїх метаморфоз. Образа змішалася з млявим болем. Такий собі коктейль розчарування. Я випила його ще давно, але у голову вдарило тільки зараз.
Коли кількість проміле перевищує норму і кров у жилах починає холодіти, раптом розумію -
ти не вартий мого співчуття, моєї ніжності, моїх почуттів. Ти не просив, а я віддавала.
А ще у мене слабкий імунітет на «поганців». Коли я захворіла, ти навіть не спробував мене вилікувати, зцілити, зробити заспокійливий чай із солодких поцілунків і теплу ковдру із обіймів. Полишив наодинці з недугом. І мені так сумно було, ти не можеш собі уявити як. Пішов і залишив відкриту фіранку аби холод все просочувався крізь шпаринку, аби не забувала про тебе, згадувала.
І знаєш, що?
Я ледь тримаюся на ногах, коліна підкошуються і хочеться падати, і падати, і па-да-Ти. Примушую себе підійти до скрипучого старого вікна і зачинити ту кляту фіранку.
Все ще хвора і зовсім слабка. І тебе немає поруч - ні у думках, ні у кімнаті. Ніде.
Майже посміхаюся сухими губами.
Чую стукіт у двері, знаю, що не ти. Не чекаю тебе. Ні у гості, ні на чай, ні просто так.
За дверима інший. Він теплий і такий домашній. Добрий і ніжний. Зовсім інший. «Слухай, врятуєш мене?».
Тук-тук. Стукають у двері.
Тук-тук. Відповідає серце.
кімната принцеси, 08.11.2015
09.11.2015 20:50 