Дежавю
з рубрики / циклу «Новели»
Час проник всюди. У стрілки годинника, що рухалися безмовним електромагнітним поштовхом у своїй замкненій тісній в’язниці циферблату. Проник у розмірене плямкання кішки, що долинає минаючи простір кімнати. Чомусь вирішила, що на повний шлунок їй краще буде спати. Вона мабуть не знає про час, але він наситив собою вітер, що дує поривами в шибки вікна. Час у цій нічній напівтиші пронизує тіло, крісло, підлогу, стелю, стіни. Сиджу поринувши у думки, але рухаюсь в часі немов білка в колесі. Пізніше законсервую думки на папір, щоб бактерії часу їх не з’їли. Можливо ні - тому що вже ніч. Зітруться. Але ж в цьому буде винен не час. Хіба він винен у знищенні того, що йому непідвласне. Вверх, вниз, вбік, по колу, зникає, з’являється - в цьому він має силу. Думки вони є, неважливо які, але вони існують... от і все. Що для них час. Ніщо. Він не може проникнути в їхню суть, у те єство, що не має фізичного виміру. Подумки ми проходимо минуле, охоплюємо теперішнє, блукаємо майбутнім. Час ніби присутній, тому що ми так звикли. Розставляючи відправні точки на карті нашого життя, намагаємося розкласти все по полицях свідомості. Але час не може стримувати, направляти, відхиляти в ту чи іншу сторону наші думки. Вони прагнуть цього. Саме тому потрібно встигнути записати на папері декілька придуманих речень. І вже ставши матеріальними, думки починають жити, стають залежні від часу, вливаються у його потік. Місцями бурхливий, несамовитий, що може стерти їх назавжди. А можливо залишаться непомітними у тихому струмкові. Лише деякі пливуть паперовими кораблями, чи тоненькою хворостинкою, на якій вмостилася маленька мурашка.
Візерунки старих, місцями потертих, шпалер, скупе світло настільної лампи блукає по їхньому простому монотонному рельєфу. Надокучлива муха, що сідає щоразу на ліву руку, незважаючи на те, що її намагаюся вбити. Мабуть незграбно. Особливо з погляду самої мухи, яка щораз вислизає і знущаючись повертається на насиджене місце. І байдуже, що це моя рука.
Після нічної трапези повернулася кішка. Осідлала спинку крісла. Довго, ретельно вимиваючи себе, сиділа позаду мене. Її грумінг тривав ніби вічність, відволікав від напівсонних думок. Хотілося зігнати, але вона ніби почула, що вже досить. Протяглася і мирно дрімала.
Максим також засинав. Але сидячи в кріслі, він ще намагався відігнати сон. Мабуть в кожного так буває, коли взавтра очікується важкий день, хочеться щоб сьогодні тривало якнайдовше. Максиму хотілося відтягнути цю мить ще на трішки. Хоча мабуть важкість майбутнього дня була дещо переоцінена. Так завжди буває, коли здається щось нездоланним, насправді проходить легко і все вдається. Можливо взавтра буде саме так і краще виспатися, ніж силувати себе, заповнюючи простір для сну своїми думками.
Із годинника вислизнув час, маленьким сонячним зайчиком, промінцем загадкового світла, перетворюючись на білу загадкову істоту. Маленьку, довгоногу, з великими сріблястими зубами та великими, як небо, блакитними очима. Вкрита сяючими ворсинками світла, що заповнювало напівтемну кімнату. Вона не стояла на місці, вона як дзиґа, весь час метушилася, скакала, кружляла, кривлялася, хитала головою, махала тонкими руками, танцювала у несамовитому танку. Кішка прокинулася, спустилася на підлогу і здивовано дивилася на це несподіване дійство.
Сон. Так це звичайний сон. Інакше не може бути. Максим оглянув кімнату. Стара шафа, яка ніколи не зачинялася. Стіл, на якому продовжувала світити настільна лампа. Вона освітлювала кипу паперів, що лежала на столі і підпирала стіну, декілька зарядних пристроїв що лежали хаотично переплітаючись проводами немов десяток чорних змій. Скраю стола лежала книга, яку Максим раніше намагався читати і мобільний телефон, який лежав в між сторінок, замість закладки. Він чомусь світився немов ліхтар у підземеллі, але не видавав ніяких звуків. Ноутбук, декілька ручок, олівець, пуста чашка з під кави, декілька п’ятдесятикопійчаних монет, блокнот, калькулятор і муха, яка тепер бродила по білій поверхні столу. З іншого боку диван, розкладений і готовий для сну, ще одне крісло, телевізор в кутку і місячне світло, що проникало через вікно в кімнату, доповнюючи містичну картину. На авансцені продовжувала витанцьовувати невгамовна істота часу. "Дожени, дожени, дожени...не зможеш!" – тихо, але настирливо промовляла вона. Її важко було відмовити. Не тому що хотілося її наздогнати, а тому що вона мала вагомі аргументи, зрозумілі лише Максиму.
Ми бігли темними пустими вулицями міста, засипаними осіннім листям, закутані сизим туманом, мерехтливим світлом вуличних ліхтарів. Наздогнати ніяк не вдавалося. Згодом навколо нас було безкрайнє поле. Рівне, засіяне невідомими низькорослими рослинами, що не заважали бігти і топтати їх під собою. Такого не буває насправді, я знову і знову переконувався, що це лише сон. Співали цвіркуни, коники, цикади. Місячне світло сипало навколо сріблясту росу, яка перетворювалась на помірний по-літньому теплий дощ із сотень тисяч дрібних перлинок. Безліч крапельок дощу і зоряних цяток, немов знаходишся посеред галактики, в її несамовитому неспинному русі.
Потім був ліс. В хащах, весь порослий кущами, ліщиною, бересклетом, парослю кленів і бересту. Була лише вузенька просіка, по якій можна було бігти. Істота вирвалася вперед і виднілася далеким вогником. Шум листя, птахів, подихи вітру вгорі, що приводили в рух сотні маятників-крон дерев. Інколи було чути сову, шарудіння звірів, що сховалися в підліску. Просіка не дуже рівна, з поодинокими блюдцями калюж, з яких відбивалося місячне світло золотистою риб’ячою лускою. Час випереджав ще більше. Але тепер навколо була пустеля. Холодна, вкрита інієм, що припорошував її чисельні дюни. Пісок, по якому було важко йти. Здається й час зупинився, ні він кволо плентався попереду, але жодного разу не оглянувся назад.
Максим перестав бігти, зупинився і сидів на холодному піску, під зоряно- місячним небом. Не вистачало тепла затишної кімнати, дивану який вже зачекався свого підопічного. Навіщо бігти? - виникли питання. - Куди? Він подивився на свої руки. Їх вкрила старість, що навідалася своїми чисельними зморшками і мозолями. Доторкнувся до лиця - воно також інше: вкрите густою бородою з під якої відчувалася суха у зморшках шкіра. "Що я накоїв" - промайнула думка. Максим заспокоював себе тим, що це лише сон. Безглуздий біг, спринт навипередки з часом, лиш поодинокі пейзажі картин життя. Ніби нічого не відбулося: трішки буденного, миті незвичного, хаосу і труднощів. Там за пустелею починається день, але то вже інший день. Потрібно повертатися. Пустеля, ліс, поле, вулиці міста, кімната. Все повернулося на свої місця. Ранок кликав своїм промінням до вікна. Він протер очі, встав з крісла і підійшов до нього. Починався звичайний, теплий, сонячний день.
Я не міг пригадати про що думав вчора. Ніби там був чистий листок паперу, на якому не встиг записати хоча б одне слово, яке могло бути тим ключем, що відкриває таємні двері. Ще один загублений день серед сотні інших, про які не пам’ятаємо. Пригадувався лише сон, дивний, реальний і чимось страшний. В житті не можливо пройти весь шлях назад. Повернутися немає можливості. Невже, як і всі відчуття, присутність часу живе у нас всередині.
Ранкова вулиця оживала після нічного спокою. Люди, машини, пташки в чистому небі, старий кудлатий пес, що поспіхом перебіг дорогу, а потім ненароком зігнав з тротуару зграю голубів. Птахи ненадовго злетіли і сіли далі, продовжуючи свої пошуки. Все таке звичне, але в цьому було щось, що не можливо побачити.
Я відійшов від вікна. На столі продовжувала горіти не вимкнена звечора лампа. Вона освітлювала лиш невеликий клаптик поверхні застеленого зеленою скатеркою столу. На ньому не було нічого, крім одинокого квитка. В кутку, на підлозі, стояли спаковані речі. Відпустка, про яку так довго мріяв. Через три години вже буду далеко звідси. Потрібно не забути полити свого єдиного кактуса, що стоїть на кухні. Добре, що не завів кота, хоча давно про це мріяв. З ним важче - просто так самого на два тижні не залишиш. Чомусь в голові вертілося ім’я Максим, яке не належало нікому із рідних чи знайомих. Але чув ніби вчора. Відчувалося, ніби щось відбулося. Дивне ранкове дежавю.
Селекція, 2014