Марія з краю світу
Довга нічІ знову була весняна ніч – парка, неначе літня. Мабуть, перед грозою. Не чутно плюскоту русалок. Може, вони просто сплять на дні, у колисках з осоки і мушлів, бачать сни, не людські – барвисті і млосні, а свої – прохолодні і прозорі, стоокі, провідницькі сни, про минуле, яке плавно перетікає в майбутнє, змиваючи хистке, ілюзорне теперішнє. Сни про німий і тисячоголосий океан, про його владик – синіх китів, колись вони носили людей на своїх плавниках, які тоді були майже крилами. Так давно… А може, немає ніяких русалок, то просто річкова риба.
«-Мамо, а я можу перетворитися на рибину?
- Навіщо?
- Щоб обпливти весь світ.
- Ти можеш об’їздити весь світ потягом або автобусом. Або пройти ніжками.
- А я хочу обпливти. З води світ кращий.
- Можеш обпливти у човні або кораблі.
- Та я все ж буду над водою, а хочу таки бути у воді. То я зможу стати рибиною?
- Наскільки я знаю, у людей це не виходить. У казках буває, а в житті я ще жодного разу такого не бачила.
- Ну то просто ніхто ще не придумав як. А ми з тобою придумаємо, добре?
- Ми подумаємо. Але спочатку доїж млинці.
- Я хочу бути великою рибиною. З золотою лускою і фіолетовими плавниками.»
За вікном хруснула гілка. Марія підхопилася, кинулася до дверей, розчинила навстіж. Хтось у темряві. Не Іван. Душа квилить від розчарування. Обличчя у темряві не видно, та Марія впізнає.
- Євгене, це ти? – всміхається, хоч серцю дуже-дуже боляче.
Він виринає з темряви.
- Доброї ночі, пані Маріє. Розбудив?
- Ні. Добре, що прийшов, - підійшла, обійняла. Високий став, мабуть, зависокий, не дотягнутися до обличчя, та він нахиляється, сам підставляє лоба. Пахне дорогими парфумами, кавою, папером. А ще – довгою дорогою, дешевими кімнатами у готелях і ночівлями просто неба. І вогнем. І кров’ю. Довго обнімала, кусаючи губи. – Заходь. Ти голодний? Сподіваюся, що ні, бо в мене майже нічого немає. Але дещо я для тебе знайду. Ти ще любиш іриски?
Він ішов до неї, тамуючи тривогу. Хотів кілька хвилин просто постояти, подивитися на світло у її вікні, як робив це давно-давно, ще худющим вразливим підлітком. Адже вона була не тільки його першої вчителькою, а і першою любов’ю. Те напівдитяче і гарячкове давно минулося, лишилися лише ніжність і повага. Він допив медове молоко, поцілував сестер, глянув матері в очі і пішов, хоча вона тужливо дивилася услід. Він ще побуде з нею до свого від’їзду, ще дослухає всі новини і довідповідає на всі питання, розкаже щирісіньку правду про те, що робиться у світі, щирісіньку, та не всю.
Стежку до дому пані Марії ніколи і нікому не вдається знайти з першого разу. Кажуть, то все її чари. Вона, мабуть, і не знає, що про неї таке говорять. Євген іде крізь квітневу ніч і заново звикає до багатоголосся тиші. Роками він слухав стільки звуків і чув лише шум. Останнім часом його життя наповнилось голосом війни, він складається зі дзижчання пострілів і виття сирен, з дитячого плачу і чоловічого мату, з медових промов політиків і прокльонів невтішних матерів. За цим голосом Євген вже не чує нічого, навіть самого себе. А тут крізь тишу чутно все: як тріщать в польоті крильця нічних метеликів, як шелестить чебрець під лапками сполоханого зайченяти, як тече вода зі шлангу на суниці діда Тараса Кругляка, найкращі у Всесвіті суниці, може вони такі, бо ростуть на благословенній землі, а може тому, що старенький дід Тарас глядить їх з усією любов’ю свого безмежного серця.
Ті ягоди могли б бути легендою Краю Світу, але дві легенди для такого маленького селища – трохи занадто, а одна вже є. Жива легенда – пані Марія. Кажуть, вона приїхала сюди у ніч небаченої зливи. Тоді стіна води з’єднала небо і землю, а зорі поховалися неначе навіки. Електричний струм в дротах зник, люди перенесли до хат котів, курей і ягнят, запалили свічки і гасові лампи, посідали біля вікон, щоб спостерігати за стихією і молитися, аби знову не настав кінець світу. Поштар дядько Максим після третьої чарки присягається, буцім на власні очі бачив, що чудернацька червоно-чорна хмара кинула на землю блискавку, а потім дівча з клуночком. Правда, більшість людей вважає, що дівчина усе ж така приїхала фурою, що й по сьогоднішній день возить через три області чай з безіменних островів і каву в пачках без штрих-кодів.
В ту буремну ніч у кожній шибці горів вогник, і ніхто не знає, чому чужа дівчинка у куцому пальто і якійсь бабциній шапочці з в’язаними квітами не постукала у найближчі двері, а довго блукала серед подвір’їв, доки не прийшла до хати Одноокої Степаніди. Про ту жінку казали, що вона знає занадто мало, щоб бути відьмою, але занадто багато, щоб лишатися просто щасливою людиною. Блискавки щедро освітлювали ніч, тож окаті сусідські вікна добре розгледіли, як довго чужачка стукала у розмальовані гривастими кіньми двері, як в безнадії опустила рученята, як згинала голову і плечі під струменем небесної ріки. Ніхто не вийшов. Люди Краю Світу не байдужі і не жорстокі, просто знають, що не можна відчиняти двері вночі. Тим більше нежданим гостям. Навіть таким-от на вигляд беззахисним і тендітними. Бо сказано в старій казці: коли відкриєте двері серед ночі і запалите багаття чужому горю, життя ваше навіки зміниться і не буде вороття. Ніхто не уточнював, добрі будуть ті зміни, чи не дуже, та люди Краю Світу вирішили не перевіряти.
І падала злива на субтильну дівочу постать, аж поки двері з гривастими кіньми не розкрилися навстіж. Вийшов Григір, Степанідін син, святково біліла в світлі гнівних небес сорочка в трилисниках. Розкрив над дівчиною стару парасольку, зозулясто-сіру, у рожевих маках, у чорних ластівках. У світлі гнівних небес він був немов велет, витесаний з впертого граніту ще впертішим скульптором, а неждана гостя – мокрою стеблинкою, що ледве держиться землі. На мить згасли блискавки, впала на землю пітьма, а коли небо з потроєною силою вдарило землю батогом громовиці, на ганку вже нікого не було. Тільки дивилися у далеку даль розкосі очі гривастих коней і насторожено тріпотіли їхні ніздрі.
А наступного дня виявилося, що таємнича нічна гостя – нова вчителька, на яку тут вже і не сподівалися. «Ну невже я нарешті відмучилася?» - напівглуха Поліна Германівна, забувши про артрит і ревматизм, швиденько забирала з класу свої речі, яких було, мабуть, більше, ніж власне того, що потрібно для уроків. Люди оцінююче поглядали на суворооку дівчинку і розмірковували, що, мабуть, про неї геть нема кому подбати. Інакше б не опинилася в такій глухомані. Вона ж тільки на дорослих позирала суворо, а назустріч дітям розквітала сонячним успіхом, навіки викрадаючи маленькі серця. На обережні й не дуже питання відповідати не поспішала. Безпарні парубки хотіли помогти їй облаштуватися у колишній шкільній кухні, де споконвіку перекантовувалися ті, кому геть нікуди подітися. А вона тихесенько і ввічливо сказала, що зніматиме куточок у пані Степаніди. Напевне, в той день жителі Краю Світу вперше дізналися, що слово «пані» вживається не лише в книжках, а й у повсякденному житті. До епохи «пані Марії» лишалися десятиліття, сірі стіни класу справно білила Мала Марія.
До першого класу Євген бачив її тільки здалеку. Край Світу тоді ще мав дивну властивість бути то крихітним і затишним, як одна компактна кімната, то настільки великим, що люди дивилися і сприймали один одного неначе з відстані світових років. Євген жив у світі великих дерев, бігав дрібними, але міцними ніжками по твердій, впертій землі, його не спиняли ні хащі кущів, ні снігові замети, ні калюжі.
А Марія ходила іншим берегом ріки, іншим берегом буття. Приводила своїх учнів на мальовничу галявину, що майже біля Євгенового дому, влаштовувала пікніки і уроки просто неба. Євгенко ховався за липами і сірими каменюками, які чомусь називалися Слідами Богів, сторожко позирав на постать в фантастично яскравому вбранні. Пані Марія, здавалося, намагалася одночасно прикрасити себе всіма барвами світу, і вони зливалися у якесь надзвичайно гармонійне єдине ціле. Євгенкові вона тоді здавалася казковою птицею. Ніяк не доброю. Птицею, що одного разу вихопить його з дитинства і понесе в якийсь інший світ, де все складно. І в день Х мати привела його – щедро политого дідовим одеколоном, в старих черевиках, блискучих від крему – до школи. Там подвір’я було просто переповнене такими самими переляканими дітьми і нервовими матусями.
Євген м’яв краватку, яку, звісно, надів уперше в житті, все думав, чи не можна втекти, чи не вдасться викреслити оцю необхідність, що так невідворотно насувається. А потім побачив, що на порозі школи стоїть пані Марія. Вона дивилася на всіх дітей і в той же час ніби тільки на нього, на Євгенка, що хоче утекти. Дивилася спокійно, без обов’язкової посмішки, за якою дорослі в більшості випадків ховають порожнечу і байдужість. Питання застигло в її очах, в кутиках губ, в здивованій піднятості брів. Які відповіді вона намагалася знайти в дитячих обличчях, в їхній метушні, їхньому галасі?
Навіки вона запам’яталася Євгенові саме такою – стрункою жінкою в розквіті здорової зрілості. І от минув 21 рік з того часу, Євген так поспішав до своєї вчительки, так чекав цієї зустрічі. І так боявся. З багатьох причин. Одна з них, хоч і не найважливіша – тривожився, що не впізнає пані Марію. Мати писала: «Наша люба вчителька так здала.» Неодноразово писала. Це так природно: здала від туги за сином, від страху за його життя, від тривоги за все, що діється з Краєм Світу і країною. Іван міг би лишитися. Якби Євген був Іваном, то напевне лишився б. А може і ні.
Євген стояв за деревами, дивився у скупе світло за самотнім вікном і з дитячим егоїзмом жадав, щоб на поріг вийшла прекрасна пані Марія його спогадів. І вона відкрила двері, випускаючи в ніч світло свого дому, і була зовсім такою, як в його душі і пам’яті – стрункою жінкою з гордовитою поставою, з одухотвореним і в той же час чуттєвим обличчям. Тільки волосся з русого стало білим-білим. Так, це просто парадокс: в пані Марії зоряне волосся, а у складках одягу навіки заплутався запах полину – найземніший з земних. Євген відчув її шершаву долоню на своїй щоці, і це було майже як коли мама на порозі плакала йому в сорочку і лепетала щось беззмістовне і важливе. І зовсім як тоді, він прогнав непрошені сльози, бо вже давно живе не у світі великих дерев і широких, як море, калюж. Він щодня бачить війну, щодня пізнає всю міру людської порядності і мужності, а також всю глибину людської ницості, і сльози для нього завелика розкіш.
Євген увійшов за пані Марією у її дім, у порожнечу і охайність, під занадто низьку – навіть за мірками Краю Світу – стелю. І вгледів, що Вчителька дійсно страшно і невідворотно здала. Місячне сяйво згладило її зморшки і втому, а тепер, у безжалісному світлі електричної лампи все повернулося. І від цього Євгенові стало майже фізично боляче.
Пані Марія, як завжди, трохи перебільшила, кажучи, що в неї з їстівного майже нічого нема. Якимось дивом швидко знайшлися різні смаколики: сушки з маком, вишневе варення, цукор у шматках, які не розгризеш і навіть не розрубаєш сокирою (у цьому, до речі, і є їх головна принада), горіхи. І іриски – Євгенові улюблені. Смак дитинства. Пані Марія застелила порожній, темний від часу стіл білосніжною скатертиною, розклала ласощі по тарілках. Як і раніше, жодна тарілка не була схожа на іншу і в той же час кожна була справжнім витвором мистецтва. І де вона їх знаходила?
Пані Марія сидить навпроти, дивиться ніжно, розгублено і зачудовано, і від цієї оголеної глибини емоцій Євгенові стає якось ніяково.
- То ти щось мені розкажеш, чи хотів би посидіти-помовчати? – питає серйозно, а в очах плещеться сміх. І Євген відчуває, як полишають його такі недоречні зараз розгубленість і скутість, як розтуляються губи в по-дитячому щасливій посмішці.
- Я дуже хочу багато чого вам розказати. Але спершу послухаю вас.
- Мене? А навіщо? Ти про мене і так все знаєш.
- Чому це ви так вирішили?
- Бо зі мною зараз все по-старому - геть так, як було, коли Євгенко приносив до класу летючих мишей і дорогою додому виривав зі щоденника сторінки з двійками.
- Ви знали?!
- Аякже. Ти ж навіть не відходив від школи далеко. Я все бачила через вікно. І до речі, ти викидав сторінки у той смітник, який на вітрі весь час перевертався. Будь-яка двійка могла в будь-який час опинитися у вашому подвір’ї або і впасти просто на коліна твоєму батькові. Заклопотаній вчительці доводилося власноруч витягати доказ злочину з купи сміття і переховувати надійніше.
- Чому ви ніколи не казали?
- Не знаю. Мабуть, вірила, що одного разу ти стомишся ховати правду і тоді або зізнаєшся батькам, або припиниш заслуговувати на двійки. Зрештою, ти вибрав перше, а потім потроху перейшов до другого.
- Ви так сильно вірили у мене, навіть коли я був найнестерпнішим з ваших учнів?
- Я завжди вірю в вас усіх. Зрештою, того року я була так зайнята твоєю поведінкою і успішністю, що могла не помічати багатьох проблем. Ті проблеми були більшою мірою безглузді і дріб’язкові, але якби не ти, я б ставилася до них як до катастрофи.
Того року Імперія програвала чергову війну, чоловік пані Марії разом з іншими горе-патріотами добровільно йшов у м’ясорубку, підіймали голови поневолені народи, патріоти і пройдисвіти кликали обивателів у нове щасливе життя, де процвітатиме демократія і всі їздитимуть на імпортних машинах з золотими карбюраторами. Того року в день Перемоги кремезний молодик вирвав з рук старенького солдата жовтогарячий імперський прапор, кинув на землю, витер ноги, а потім підняв над головою лазурове полотнище з золотим світовим деревом – прадавній символ Вільної Землі. Громада тоді мовчала, ховала очі від ветерана і Бога. А пані Марія вийшла вперед, склавши руки на вже чималенькому животі, і промовила тихо, але так, що почули всі:
- Ніколи не бери до рук небесно-золотий прапор. Не смій прикривати його святістю власну ницість.
Вирвала з рук отетерілого молодика священне дерево Вільної Землі, притулила до серця. А потім підняла з пилу жовтогарячий стяг, струсила, подала ветеранові.
- Ходімо, дідусю Назаре. Я пригощу вас свіжими булочками. Я всіх пригощаю, булочок повна хата. А тебе, Борисе, поки що не кличу.
Взяла старенького за руку, повела до свого дому, натовп давав їм дорогу.
- Він – солдат окупантської армії! – кричав їм у спину Борис. – Такі, як він, вкрали нашу свободу!
- Він і такі, як він, рятували нас від іншою окупантської армії. Вони вірили, що несуть нам щастя і не жаліли задля цього своїх життів. А заради чого ти міг би покласти життя?
Вона йшла гордо, як королева, і тільки ті люди, що стояли до неї найближче, роздивилися, як міцно вона стискала відвойований прапор у ледь тремтячій руці.
- Якби ви були нашою, то не говорили б так, - Борис вже не кричав, але в раптовій і безпричинній тиші його спокійний голос прозвучав неначе гонг. – Якби ви були дочкою Краю Світу, то достеменно знали б, де добро, а де зло, де патріоти, а де окупанти. А ви просто чергова зайда, яку здихаюча імперія прислала сюди нести світло вашої фальшивої цивілізації. Я чув, ви навіть не знаєте, звідки ви родом і хто ваші батьки. Може, хтось з ваших предків ніс до нашого села руді прапори, забирав наш хліб і ґвалтував наших жінок. Як ви можете вказувати дітям Краю Світу, як їм жити?
- Замовкни! – декілька голосів зірвалися одночасно, натовп підхопив, вдарив хвилею в блідого, але незворушного Бориса. І лунало довго:
- Пані Марія – наша.
- Пані Марія – свята.
А пані Марія просто йшла вперед, малесенькими кроками, примірюючись до кволої ходи ветерана.
Отаким був той рік, коли Євгенко ловив на горищах летючих мишей і вперто не хотів вчити вірші на пам`ять – просто тому що там багато слів, а він любить дії і трішки цифри.
- Якщо нічого не змінилося, то ви і досі в перший день травня запускаєте з дітьми повітряних зміїв?
- Так. А в п’ятнадцятий день грудня проводимо свято прощання з букварем. А в жовтні ходимо до Малого Лісу збирати листя, а потім робимо з нього картини.
- Пам’ятаю. Завжди хотів спитати, чому завжди до Малого?
- Тому що Великий такий густий, що в нього погано пробивається сонце. І від цього сумно. А у Калиновому птаство дуже вже полохливе. Як почує людей – одразу замовкає. Без співу теж сумно.
- Оце і всі причини? А ми такого собі надумували…
- Надумували, що Малий Ліс – зачарований… І що у ньому мої чари стають сильніші, так?
- Ви і це знаєте?
- Так, іноді чула. Не навмисне, просто деякі мої діти бували дуже зайняті обговоренням своїх думок і не помічали, що я вже прийшла і все чую. То мій Євгенко щось розкаже про своє життя у великому світі?
- Розкажу, тільки спочатку відкрийте ще одну таємницю. Ви от, коли я прийшов сьогодні, мого обличчя не бачили, але одразу впізнали. Ви взагалі мене не бачили 7 років – і впізнали… Тут теж чари ні до чого?
Її невгамовні руки розгладжували неіснуючі зборки на скатертині, тихо дзвеніли крилаті підвіски на шкіряному браслеті.
- Чари… Тут люблять це слово. Воно мені і самій подобається, хоча я не впевнена, що правильно його розумію. Насправді я не знаю, чому і як вмію те, що вмію. Щоб впізнавати вас, мені не потрібно бачити ваші обличчя чи чути голоси. Впізнаю за теплом серця. У кожної людини свій рівень тепла. Це як відбитки пальців. З добротою чи здатністю любити це ніяк не пов’язано. Тепло серця пропорційне хіба що здатності повністю відкритися назустріч іншій людині.
- І ви пам’ятаєте, у кого який рівень тепла?
- Так. Це не складніше, ніж пам’ятати, якою буквою позначається той чи інший звук. Знаєш, колись багато кому було цікаво, чому у дощі і темряві я знайшла дім покійної пані Степаніди. А я просто йшла на тепло серця. Не знаю, як зараз, а тоді у великих містах панував суцільний холод, зате тут під кожним дахом билися живі теплі жаринки, кожна з яких мене вабила. І я спершу розгубилася, просто не знала, в які двері постукати. А потім відчула не просто жаринку – вогнище, біля якого вистачило б місця усім самотнім і скривдженим світу. Це було щось настільки могутнє і прекрасне, що я спочатку не наважувалася наблизитися. Не вірила, що варта цього. Але наблизилася і не пошкодувала.
- Бабуся розказувала, що пані Степаніда багато років не розмовляла з людьми без гострої потреби. А вас одразу пустила під свій дах і підтримувала роками.
- Моя наставниця була святою людиною. Вона мало говорила з людьми, бо вважала, що відведені нам мілісекунди вічності треба витрачати не на слова, а на правильні дії. Що не варто догоджати людям, краще просто служити ім. Навіть якщо у відповідь зустрінеш нерозуміння і осуд. Вона навчила мене всьому: дослухатися до звуків природи, лікувати травами, ремонтувати дах…
Марія говорила і її обличчя світилося такою ніжністю, ніби вона згадує рідну матір.
Євген не знає, як все було насправді, йому залишається задовольнятися тим, що кажуть легенди. Відлюдькувата Степаніда прийняла чужачку, мов рідну дочку. Коли Марія прийшла на край світу, їй було 19. За мірками цивілізованого світу – майже дитина, за міркою Краю Світу – жінка, яка вже мусила б стати матір’ю хоч один раз. Степанідиному Григорові було 28 і він за будь-якими мірками вважався підстаркуватим парубком. Він розмальовував двері і стіни в містах близьких і далеких, Марія вчилася вчити. Вони всюди ходили разом. Ніхто ніколи не бачив, щоб вони бодай трималися за руки, але для кожного було очевидним, що вони під Степанідиним дахом живуть як подружжя. Тоді такі шлюби були нонсенсом і вважалися ганьбою, але стосовно цих двох плітки завмирали на губах, і осуд танув, як туман на сонці.
Роки спливали, Марія жила під чужим дахом, ніхто не говорив про весілля, ніхто не заглядав у майбутнє. І через 7 літ жаркої липневої ночі Марія вийшла під повний місяць з клуночками, дійшла до школи і оселилася в тій самій кімнаті-кухні, яку колись для неї готували і яка так нікому і не стала у пригоді. Одноока Степаніда швидко по тому померла, деякі злі язики сичали, буцім не витримала розпаду хоч і не узаконеної, але сім’ї. Що б там не було, але в останні дні Марія з Григором разом її доглядали, і на поминках трималися вкупі, а потім довгі місяці ходили селом чорні і ніби випалені зсередини. Добрі люди шепотіли: «Зійдуться». Не зійшлися. Марія довго-довго дівувала, так довго, що за той час Григір одружився, обріс купкою допитливих смаглявих дітей, водив їх до школи, до Маріїного класу, поховав дружину, лишився малим замість мамки і татка, розмалював сто і одне село та ще й 15 міст, став чимось на зразок непроголошеного духовного лідера крайсвітньої громади, та, як кажуть мудрі люди, щастя так і не знайшов.
- А я, пані Маріє, і досі не вмію ремонтувати дах.
- Нічого, в тебе попереду ціле життя, щоб освоїти цю премудрість. То ти розкажеш мені, які геніальні відкриття вже встиг зробити в своєму Інституті Вивчення Всесвіту?
- Та поки що нічого я там не відкрив. Там вже давно люди не стільки роблять відкриття, скільки перекладають папери з місця на місце і придумують, куди б витратити державні кошти. Правда, і коштів держава дає все менше, мабуть, насправді нікому не цікаво, як там побудовано цей Всесвіт. От я сам - роками тільки й робив, що вчився, хапався за знання так, ніби їх у світі обмежена кількість і на мене може не вистачити. А щойно сьогодні прийшов сюди – і зрозумів, що всі ці знання не такі вже й важливі. І напевне не абсолютні. Цієї ночі я знову почав вірити, що наша земля – дійсно край світу, хоча достеменно знаю, що у світу краю немає і не може бути. Я ходив Рівниною Сонця, шукав чорні нарциси, знайшов два червоні маки, такі ранні. Хотів зірвати одного для мами, а іншого для вас – і не зміг. Бо повірив у ваші давні слова про те, що маки виростають на крові героїв і мрійників і бережуть у собі часточку їх душі. Я піднявся на Самісінький Край, заглянув у безодню – і майже силоміць змусив себе згадати, що Самісінький Край – це всього лише скеля, в якій хтось і навіщось вирубав сходинки, а Безодня-Без-Дна не така вже і глибока і навіть не дуже широка. Я ж колись навіть підписував петицію про необхідність прокладення мосту над нашою безоднею. Так, я знаю, що нашій землі потрібен цей міст, хочу, щоб ним рухалися потяги і машини, люди і ідеї. Але боюся, що коли це станеться, зникне звідси те, що ми називаємо чарами.
- Воно не зникне. Воно було раніше потягів і машин. Воно було до нас, існує незалежно від нас і залишиться після нас.
- Але зараз ми з ним зв’язані. Вірніше, ви зв’язані, моя родина зв’язана, усі тутешні люди зв’язані… А я вже розірвав пуповину, пішов шляхом цивілізації. Вже думав, що геть відірвався від коріння. А приїхав сюди – і знову все ніби стало на свої місця. Я хочу, щоб тут єдналося несумісне – рух і гармонія, вільні ідеї і прадавня мудрість. Як ви думаєте, це можливо?
- Я не знаю, Євгене. В мене був один учень… Його сім’я поїхала звідси, коли ти ще був геть малий, так що ти його не знаєш, а він зараз важко поранений, і я навіть не знаю, на чиєму боці він бився, але це не важливо… Так от, оцей мій давній учень десь рік тому прийшов до мене, як ти тепер, тільки небо тоді було без місяця, ми говорили майже до ранку, і він сказав, що я єдиний вчитель на його життєвому шляху, який не боїться сказати учням слова «не знаю». Але насправді я до жаху боюся цих слів. Не коли сама, а коли ви, діти, дивитеся мені в очі і чекаєте на одкровення. Я не знаю, чи витримає це місце натиск великого світу. Насправді, чари вже вмирають, їх потроху убиває війна. А я тобі зараз скажу щось важливе. Може, це просто сон, але мені здається, що колись я летіла крізь сяйво і вогонь, той вогонь був дуже холодний, я була собою і в той же час чимось іншим. Мої очі були чимось більшим, ніж просто очі, вони бачили стільки всього. Які то були картини, Євгене… Мільйони граней краси і потворності… Але жодна з них не змусила мене захотіти спинитися, перервати політ. А потім я побачила – рівнина серед лісів, море білих нарцисів, а в морі острівці жовтих, бірюзова скеля зі сходинками, скеля найтвердіша з твердих, а на сходинках – сліди немов у глині, сліди людей чи то птахів. Я бачила, що верхівка скелі схожа на кучеряву жіночу голову, бачила, що якщо піднятися на самісіньке тім’я, то побачиш два неба – синє над головою і сиве – під ногами. І я бачила, що якщо вдивитися пильно-пильно, то в глибині сивого неба можна побачити дерево, зіткане з золотого світла. Я описую тобі все словами, але коли я дивилася на все це, слів не було, я їх не знала, вони не були мені потрібні. Але я точно знала, що більше не хочу летіти. Знала, що хочу залишитися там, де у вічній тиші чутно дихання кам’яної жінки, і де неба аж два – одне над головою і одне під ногами. Отакий мені снився сон, Євгенку. Мабуть я тоді була геть дитиною. А коли виросла, життя занесло мене сюди. Я була готова до важкої роботи, до неприйняття тутешніми людьми жінки з великого міста, була готова, що так і залишуся для них імперською зайдою. Але я не була готова, що пані Степаніда поведе мене на Рівнину Сонця, а там нарциси, мокрі від дощу, вже напівзов’ялі, але все одно гарні. Я не була готова до того, що піднімуся бірюзовими сходинками і вступлю у напівстерті сліди, їх стер час, він шліфує все, навіть найтвердішу у світі скелю. Я не була готова, що в мене над головою таки буде синє небо в білих ягнятах хмар, а під ногами – сивий туман безодні, такий схожий на небо. Я стояла там уперше і розуміла – я вдома. Все, що було у моєму житті мало одну мету – привести мене сюди, на самісінький край пізнаного і каталогізованого світу. І я зрозуміла, що нікуди і ніколи звідси не піду. Правда, як я не намагалася почути дихання кам’яної жінки, нічого не виходило. Але повір мені, Євгене, в ті роки, я ще могла в найясніші дні роздивитися в безодні силует золотого дерева. Він був геть блідий, але він був. Але з кожним роком він все більше віддалявся, танув у небутті. У первозданній чорноті. Ну от, ти дивишся на мене з таким розумінням і теплом, а у великому світі мене просто вважали б божевільною. Великий світ прийде сюди і змінить людей, зробить їх раціональними, змусить їх жертвувати красою і свободою заради доцільності і корисності. Коли єднаєш рух і гармонію, рух завжди виявляється трохи сильнішим і витісняє гармонію. Вільні ідеї привабливіші за вікову мудрість хоча б тому, що в них ще ніхто не встиг розчаруватися. І одного дня сліди на бірюзових сходинках зникнуть остаточно, а дно безодні стане таким близьким, що його можна буде роздивитися без зусиль і окулярів. І справа буде не в тому, що чари зникнуть, вони залишаться, але ми вже не зможемо їх відчувати.
- Пані Маріє, зараз я повністю вірю вам і погоджуюся з вами, але не впевнений, що так буде завтра, коли я повернуся на своє місце під сонцем.
- Я знаю. Тому давай більше не будемо про це. Я знову прошу тебе розказати, чому ти навчився в своєму інституті. Розкажи щось особливо дороге твоєму серцю.
- Знаєте, ми не стільки вивчаємо факти, скільки будуємо теорії, щоб потім критикувати їх і громити. Але одна особливо мені дорога. Вона полягає в тому, що природа всесвіту – голографічна, і таких всесвітів насправді безліч. І може в кожному з них є долина у квітках, і річка з тисячею голосів, і школа, яка пустішає з року в рік. І є мудра вчителька, і її учень, що завжди чогось шукає і не може знайти. І може, в кожному світі є країни, розділені кордонами і амбіціями політиків, і є війни, і кабінетні генерали, і мирні люди, які навіщось проливають кров таких само мирних людей.
- Якщо в кожному зі світів є такий біль, то який в них сенс?
- Я не знаю. Це ж просто теорія. А факти… Факт у тому, що наш світ рухається не по колу, як вчать у школі, а по спіралі. Він разом з усіма сонцями і планетами знову і знову повертається в одну точку, але на новому рівні. І це вже не безнадія замкнутого кола, а поступальний рух, я сподіваюся, це рух у бік гармонії.
- Чому не береш іриски? Вже не любиш їх?
- Люблю. Просто надто гострий цей смак дитинства, я боюся, що зараз всі закони буття порушаться, час потече назад і я стану малим шибайголовою, а в такий час це було б завеликою розкішшю. А ще я хотів вам сказати, що деякі атоми, з яких ми складаємося утворилися ще в мить народження світу, найчастіше кажуть, що то був великий вибух. А інші атоми молодші – вони з’явилися під час вибуху зірок.
- Отже, все зводиться до того, що ми – просто зоряний попіл?
- Мабуть.
- Мені це подобається.
- Мені теж.
- Тобі ще чаю налити?
- Ні, мабуть не треба. Пані Маріє, я мусив би сказати вам одразу, як прийшов, не знаю, чому не зробив цього.
- Що сталося?
- Я зараз у відпустці. Довгій. Всесвіт почекає, а я поки що їжджу країною. Дуже часто буваю в гарячих точках. Намагаюся об’єктивно записувати усе, що бачу і що чую. Може, це комусь колись знадобиться.
Здригнулася, а губи всміхаються, голос ллється ніжним докором:
- То і тебе це все підхопило. А я так сподівалася, що ти навіть в такий час залишишся вірним зорям і атомам.
- Я чесно намагався. Але одного разу прокинувся, вийшов на вулицю, побачив там сотні таких людей як я, вони йшли у своїх справах і робили вигляд, що все нормально. Зі сцени хтось хрипко співав про вічне кохання. А всього за тисячу кілометрів імперські найманці вбивали наших зелених солдатиків. І я зрозумів, що не можна жити так, як раніше. Треба спуститися з небесних сфер на землю, де люди страждають і гинуть, навіть не встигнувши зрозуміти, що вони – зоряний попіл.
- Тобі не треба переді мною виправдовуватися.
- Я виправдовуюся не за те, що роблю, а за те, що цілий вечір ніяк не зберуся сказати найголовніше. Я бачив Івана. 8 днів тому. Він передав вам вітання і листа.
Вона завмерла – біла-біла, як стіна, і мабуть їй було дуже важко розтулити губи, справді знадобилася титанічна робота, щоб зробити це і чи то сказати, чи то видихнути:
- Як він?
- Він здоровий. І повний віри. Досить худий, але це нічого, зараз всі худнуть. Ось лист. Іван просив переказати, що це лише перший з тих сотень, які він тепер буде вам надсилати.
- Добре. Він там не дуже самотній? Ну, є на кого покластися?
- Хороші люди до нього тягнуться. Він міг би мати багато справжніх друзів, якби…
- Якби хоч десь затримався надовго?
- Так.
- Розкажи, про що ви говорили.
- Думаю, він усе вам написав. Я піду.
- Я прочитаю листа, але спершу скажи, про що ви говорили.
- Про чемпіонат світу з футболу. Про те, що якась паскуда возить на передову браковані броніки. Про те, що астрологи пророкують рекордний врожай кукурудзи і велику сварку між політиками.
- Мої невиправні хлопчики… А про політиків навіщо? Вони вам ще не надокучило?
- З них легко сміятися, навіть коли на душі геть паскудно. Ну, ще Іван трохи навчив мене готувати смажену картоплю з салом і ще кілька страв для суворих і завжди зайнятих чоловіків. Смакота надзвичайна. Він сказав, що готувати вчився у найкращих і коли повернеться, то вам більше не доведеться стояти біля плити.
- Добре.
І все розгладжувала зборки на скатертині, хоча вони, очевидно, існували лише в її уяві.
Євген все ще тримає в руці саморобний конверт – сіро-жовтий і ніби припалений, а ще чомусь важкий, хоча там немає нічого, крім скромного аркушика паперу. Замість адреси червоним маркером написано:
Босоніж біжу килимом з осіннього листя,
Наздоганяю весну.
Хтось дивиться услід.
Пані Марія нарешті бере листа обережно, ніби боїться, що від її дотику він запалає і синові слова стануть попелом. Легко провела пальцями по червоному напису. Так само вона гладила крихітного Івана по білявій голові, а малий Євген дивився з відчаєм безглуздих, ірраціональних ревнощів. А Марія тоді підіймала очі від власної дитини, дивилася в вічі учневі, вона все-все розуміла, і тому усміхалася і казала:
- Євгенку, ти не дуже зайнятий? Допоможеш скупати малого?
І сьогодні, через стільки років вона теж все-все розуміла, і схилившись над нерозкритим конвертом, промовила:
- І як же це моїх таких різних хлопчиків одночасно занесло в одну гарячу точку?
- Ми бачилися на Великому Перевалі. Там поки що спокійно. Будується табір для біженців з Огненного Окрайця. Ми з товаришем допомагали вивести з однієї гарячої точки цілий дитячий притулок. Зупинилися у таборі переночувати, а Іван там на будівництві допомагав. Він мене одразу пізнав, а я його чомусь ні.
- І як діти?
- Які?
- Ті, яких ви перевозили.
- Сподіваюся, що стерпно. Я просто не встиг сказати їм жодного теплого слова. Не запам’ятав їхніх облич. Просто рятував їх.
- Головне, що врятував. Іванові там дуже важко працюється?
- Наче не жалівся. Йому, здається, будь-яка робота дається. Казав, що, якщо вийде, затримається в тих місцях якомога довше, бо відчуває там себе дійсно потрібним.
- Всім потрібний Іван... Чому з усіх доль він вибрав саме таку?
- Я розумію, ви хвилюєтеся, і усілякі втішання тут не допоможуть. Але повірте, він чудово вміє захистити себе. А також тих, хто поряд. Не воїн, але справжній чоловік, якого шанують молодші і поважають старші.
- Це добре.
- Дякую за все. Я залишаю вас з листом.
- Це я тобі дякую. Ти не ображаєшся?
- Ну що ви… Це ви не ображайтеся.
- Навіть не думай такого. Слухай, там таки дощ пішов чи що?
За вікном справді стукотіло – густо і неспішно, рівно і затишно. Вони припали обличчями до шибок, навіщось вглядаючись в ніч, в якій, звісно, нічого розгледіти не можна було. Марія розчинила вікно, дощова терпкість наповнила кімнату, Євген простягнув руку у великий світ, ловлячи невидимі краплі. Дощ мав бути по-весняному дикий і пустотливий, а виявився по-осінньому тихим і мрійливим. Дивна злива.
Євген згадав, як дитиною любив бігати під дощем, тільки не нічним, а хоча б пізновечірнім, і краще не навесні, а в розпал літа, під босими ногами океани теплої води, на теплім болоті можна малювати химерні малюнки, яких ніхто і ніколи не побачить, вода тече з неба навмисне, щоб швиденько змивати сюрреалістичні Євгенкові шедеври. А ще з теплого болота виходять чудові метальні знаряддя, їм немає заміни у хлопчачих війнах, під зливою ідуть – вулиця на вулицю, стінка на стінку, і обов’язково треба поцілити липкою чорною бомбою в нахабне обличчя ворожого ватажка, давнього суперника, але той спритно ухиляється і необхідно швидше нахилятися до болотяної скарбниці, ліпити нову бомбу, а в цей час в тебе самого вже поцілив якийсь супостат і доводиться мститися-мститися-мститися. А вдома мама свариться і плаче, і до болю тре худе хлоп’яче тіло, а жирна мокра земля не відмивається, вона тут справді дивна. Як і усе інше.
- Якщо я не знайду тобі парасольку, підеш у моєму дощовику. Він не дуже страшний.
Пані Марія риється у бездонній шухляді, в якій завжди знаходиться майже усе.
- Та не треба нічого, я так добіжу.
- Не видумуй. Твоя мама мені не пробачить, якщо я про тебе не подбаю. Все, парасолька є. Доля врятувала тебе від носіння дощовика.
Вони виходять на ганок, Євген підсвічує ліхтариком, дощові краплі падають крізь сріблясте світло, і кожна на одну мікромить стає безцінним діамантом. Так дріботить по дахам і ґрунту вулиць, твердому, як асфальт, по листю на дереві і по тілу річки – далекої і близької одночасно. Мабуть, в такі ночі русалки не сплять. Які русалки, Господи, хіба ж це казка? Марія розкриває над Євгеном стареньку парасольку – густо-червону, як витримане вино.
- Дякую. Сестричка вам завтра поверне.
- А сам не хочеш?
- Я їду вдосвіта.
- Так швидко? Звісно, ти там потрібен. Як і всі. Тільки будь обережний.
- Я найобережніша людина у світі.
- Це добре. Пам’ятай, що Батьківщині ти потрібен живий і здоровий.
- Знаю. А ви дивіться за собою.
- Тільки цим і займаюся.
Марія не бачить, як Євген біжить під зливою, тільки вгадує. Діти люблять приходити до неї в дощ, тому вона давно просить людей дарувати їй на День народження парасольки. Можна навіть старі і трохи зламані. Іноді шухляда повна парасольками, буває вона і зовсім пуста. Час від часу парасольки повертаються, але частіше лишаються у нових хазяїв. Іван чомусь теж пішов у дощ, мабуть, це просто доля. Над сином Марія розкрила цегляно-жовту парасольку. Колір сухого осіннього листя, того, що так замріяно і зручно шелестить під ногами. Мабуть, то був поганий вибір. Більше підійшла б синя парасолька – кольору надії. Марія її довго шукала, та згадала, що комусь вже віддала. Та осінь була дуже дощова.
Євгенко, звісно, вже добіг до дому, цілує сплячу сестричку у щоку, а мама навіть і не задрімала – чекала на свого хлопчика. У них у всіх все буде добре.
Синів лист лежав на Маріїному серці - теплий-теплий.