Що сниться ялинковим іграшкам?
Цілий рік ялинкові іграшки сплять на горищі у коробці з-під телевізору. Їм не нудно, бо вони бачать прекрасні сни про минулі Нові роки ітерпляче чекають наступного. Іграшки знають, що свято не може не настати – і тому ніколи не сумують.
А перед Новим роком починається магія. Дбайливі руки беруть коробку і несуть її з горища в кімнату. З кухні пахне печеними яблуками, а за вікном про щось щасливо кричать діти і сніг так затишно рипить під їхніми ногами. А це значить – рік чекання закінчується і свято вже зовсім поруч.
Бабуся відгортає оберемки срібного дощику, обережно виймає іграшки одна за одною, кожну розглядає уважно і стурбовано. У неї теплі і жорсткі руки, вони пахнуть здобним тістом і ще чимось родзинково-горіховим, солодким. Бабусині очі - темні й лагідні, обличчя - добре і кругленьке, як яблучко. Цьому завжди привітному лицю навіть зморшки личать.
Бабуся пересвідчується, що всі іграшки цілісінькі і готові святкувати. Обережно протирає кожну від пилу зими, пилу чекання, підставляє їх сонячному промінню - і воно грає на рум’яних лицях пластмасових Снігуроньок і Балерин, на гостреньких мордочках скляних Оленів і Зайченят, на райдужних поверхнях Ліхтариків і Кульок. Всі вони своїми видимими і невидимими очима вдивляються у кімнату, яку знають так давно. І знову виявляється, що нічого змінилося: на вікні ті ж самі ясно-сірі штори з вишневими метеликами, на підлозі – килим, розкреслений на червоні і рожеві квадрати, стареньке крісло стоїть там, де й стояло, а на ньому – подушка з вишитими хрестиком дзвіночками й маками.
Ніщо не змінилося – і це дуже добре. І лише одне-єдине змінюється від року в рік – ялинка. Вона буває високою і не дуже, лапатою і охайною, темно-зеленою і майже блакитною. А от запах в неї завжди однаковий - пронизливий і ніжний, гіркувато-свіжий і рідний.
Цьогорічна ялинка не висока і не низька, дуже пухнаста і якась по-дитинному тендітна. Так, вона просто ідеальна. Теплі, трохи тремтячі (від втоми чи старості?) бабусині руки розвішують іграшки на тоненьких, але міцних гілках. Хвоя ще пам’ятає дотик снігу, ще пахне ранковими заморозками. В пухнастих ялинкових обіймах іграшки почуваються захищеними і потрібними. Коли настане ніч і у вікно загляне ніжно-білий грудневий місяць, ялинка почне нашіптувати казки лісу – прості і мудрі, дуже старі і все одно завжди нові. Але це буде пізніше, а поки що Бабуся, крекчучи, залазить на клишоногу табуретку, щоб причепити на саму верхівку новорічного дерева Велику Бірюзову Зірку. Іграшки з тривогою спостерігають, як важко старенькій це дається. З року в рік важче. Але ж деякі з них, наприклад, порцеляновий Дід Мороз і Ведмедик з відірваним вушком, ще пам’ятають, як Бабуся була зовсім молодою, як легко злітала на цю саму клишоногу табуретку та ще й хоробро погойдувалася на ній, наспівуючи. Бавилася. І взагалі, ялинку вона тоді вбирала за лічені хвилини, хоч потім ще довго щось змінювала і підправляла – шукала ідеалу. А тепер вона все робить повільно, хоча з такою ж любов’А ніби непогано, - задоволено шепоче сама собі чи може комусь невидимому. – Дійсно непогано, правда?
-Не просто непогано, а навіть дуже добре. Так, треба братися за салат. Все, зараз іду і починаю кришити.
Вона йде, поспішаючи, а насправді – дуже повільно.
Іграшки лишаються самі.
-Звісно, приїде, - впевнено дзвенить Золотий Дзвіночок. – Він приїжджає щороку.
-Він не має часу на нас дивитися, бо допомагає бабусі, - лагідно, але твердо зауважує фарфорова Балерина-зі-щербатим-носиком, - А приїжджає рідко і ненадовго, бо таке воно – доросле життя. Наш Хлопчик виріс і з цим вже треба змиритися.
-Наша маленька Фіолетова кулька і досі любить занадто багато говорити і запитувати, - трохи сердито бурмотить Дід Мороз у червоному кожусі. – От так сподівався, що за рік вона набереться розуму і навчиться мовчати, або хоча б не питати. Хоча взагалі-то цього разу я з нею згоден. Наскільки все було краще, коли Наш Хлопчик був маленьким, правда?
-Я пам’ятаю, як уперше побачив Нашого Хлопчика, - замріяно почав усміхнений і сумноокий Клоун, - він тоді був геть маленьким, мабуть тільки-тільки навчився робити перші кроки. Він зайшов сюди, тримаючись за стіни, на ньому був синій светрик з червоними оленями. Хлопчик стояв, хитаючись на товстеньких ніжках і зачудовано дивився на нас. На першу ялинку в своєму житті. Він усміхався і очевидно, дуже хотів щось сказати, але ще не вмів.
-Але він сам піднявся, - твердо продзвенів Дзвіночок, - і навіть не думав плакати. Він у нас такий.
-Чудова дитина, - поважно вимовив порцеляновий Дід Мороз, такий старий, що вже не розібрати, якого він був кольору (він завжди любив пропускати свою чергу і вставляти слівце тоді, коли цього ніхто не чекає). – І замість несправжнього друга знайшов багато справжніх. Пам’ятаєте, як вони вечорами збиралися біля нас, як говорили про все-все?
-Про книжки…
-Не було такого…
-Навіть якщо і говорили, я не вірю, що вони здійснили свій намір. На Марсі ж, здається, дуже холодно. Чи жарко?
-А я пам’ятаю, як він прийшов сюди якийсь геть не новорічний, - не дуже тактовно перервав потік спогадів Ведмедик-без-вуха. – Він вже був дорослий і дуже серйозний. Здається, зважувався на щось дуже важке. І мабуть, уже зважився, а родині сказати все не насмілювався. І просто стояв, просто дивився на нас, ніби чекаючи, що ми щось підкажемо, якось допоможемо. Але ж ми просто іграшки, ми висимо тут на радість і втіху людям, а більшого ми зробити не можемо.
-А для мене найкращий новий рік – минулий, - весело сказав Новорічний Лось.
-Це не зовсім так, ви ж знаєте, - ввічливо заперечив Лось. – Що з того, що мене купили і принесли в цей дім всього три Нові Роки тому? Ви ж знаєте, що цілий рік, дрімаючи у нашому домі на горищі, ми бачимо однакові сни-спогади. Я встиг передивитися всі-всі ваші спогади, вивчив кожен на пам\`ять і полюбив. І кажу без тіні сумніву – минулий Новий рік був найкращим.
-Ми боялися, що він вже не приїде, хоча вголос цього ніхто не казав, - підхопив Ліхтарик. - А він приїхав, встиг, та ще й з Дівчинкою. У нас же тепер є і Дівчинка, ви про це пам’ятаєте?
-Пам’ятаємо…
-Завжди…
Вітер вкинув у кімнату пригорщу снігу. На червоних і рожевих квадратах потертого килима сніжні кристали блищали, мов крихітні діаманти. По підвіконню стрибав горобчик, час від часу ковзаючись на тоненьких лапках, на кухні в печі задоволено мурчав вогонь, рудий кіт Маркіз заглянув до Кімнати-з-ялинкою, хитро блиснув у напівтемряві прозорими зеленкувато-золотими очима. А зі старенької касети безхитрісним і беззахисним щастям звучав «Щедрик».
Усі іграшки одночасно почули, як дзвінко загавкав у дворі Вовчик, як в’їжджала у ворота машина, як Бабуся поспішала, хоч звісно і поспішати у неї виходило повільно, і хитрюга Маркіз умудрився випередити її і вже терся об рідні Хлопчикові ноги. А іграшкам лишалося просто чекати.
І нарешті двері тихенько і задоволено скрипнули, і увійшов він – Їхній Хлопчик – такий високий і гарний, з запахом холоду і дороги у складках одягу, з іскрами сміху у і досі ніби дитинних очах.
-Скучали…
-Скучали…
Вони дзвеніли наперебій, хоч знали, що Хлопчик чує лише тишу.
-Знайомтеся, це Мій Хлопчик, - з ніжністю і гордістю сказав Хлопчик. – Дивися, Синку, це Ялинка. Перша у твоєму житті. А ці чудові іграшки – мої друзі. Сподіваюся, ти будеш їх любити і берегти.
Малесенький простягнув крихітну ручку до сяючого дерева і намагався сказати щось на своїй дитячій мові, здається, то було слово «зіронька». А іграшки завмерли, усвідомивши, що Їхній Хлопчик таки геть-геть дорослий, настільки дорослий, що вже став Татом для Свого Хлопчика. І всі вони дивилися і думали, що у Малесенького посмішка геть Таткова, а оченята мабуть Мамині. А потім до кімнати увійшла Дівчинка, яка тепер вже Мама, її обличчя тихо світилося. Вона поцілувала Малесенького в лоба, погладилаТата по щоці і сказала:
-От тепер все добре. Тепер ти точно королева, Зіронько.
І Зірка щасливо і вдячно засяяла.
А потім було свято, за вікном мело снігом і сяяли салюти, а в кімнаті дзвеніли келихи, і кисло-солодкопахло апельсинами, Бабуся цілувала Хлопчика і Дівчинку, бажаючи їм усього щастя світу, Маркіз вештався під столом, випрошуючи собі щось смачненьке, не вмовкали новорічні мелодії на старенькій касеті, і в такт їм підспівувала ялинка, обнімаючи пухнастою хвоєю кожну іграшку.
Три дні дім був наповнений сміхом і вдячністю за неминуще диво Нового Року, і Малесенький проворно повзав червоними і рожевими квадратами потертого килима, а іграшки милувалися ним, хоч і боялися, що він вдариться. А потім гості поїхали, і Бабуся довгими зимовими вечорами сиділа біля ялинки і читала Маркізові вголос старенькі казки з пошарпаних, але все ще яскравих книжок.
Сніги того року мели часто і довго, світ через віконце здавався білим-білим, невимовно красивим і чистим. А коли прийшов час, Бабуся зняла іграшки з ялинки, склала у коробку і віднесла на горище. Вони сплять серед дощику і серпантину, і у їхніх снах Новий Рік не закінчується ніколи.
