Музика
Світ зійшов з розуму, і тепер Галя то бандерівка, то фашистка.
Світ геть зійшов з розуму, і Льоша тепер у Москві. Переховується від українського військкомату. Влаштувався менеджером у якусь ріелторську компанію, чи що там… Спорт кинув. Музику кинув.
Галю кинув.
Одногрупники її цураються, відчувають у ній щось інше. Щось, що відлучає Галю від натовпу. Старанна, пунктуальна, кмітлива — і така небагатослівна. Ні в клуб, ні в кафе. Ні про хлопців, ні про колготки.
Холодна, дощова, страшна осінь 2013. Листівки по всіх аудиторіях. Зірвали лекцію, викладачка назвала президента «воно». Вийшли на мітинг: вірніше, хто на мітинг, а хто — додому обідати.
Галя іронічно читає листівки і дописує щось на зразок: «Хочеш в ЄС? Купуй білет в одну сторону!». Спочатку іронічно, а потім тривожно. Протести наростають. Галя, наче та Кассандра, відчуває: лихо ще станеться. Спостерігає, думає, аналізує, але не приєднується.
Вони з Льошею давно разом. Вона з ним, а він з дівками. Вона знає все про кожну з них. Які в них довгі ноги, яке пахуче волосся, які пласкі животи й пружні сідниці, як вони люблять і чому зраджують своїм хлопцям. Галя розуміла чому: Льоша був прекрасний. Якщо в книжці пишуть «Аполлон», мають на увазі ідеал краси: сильний торс, голубі очі, світле волосся по плечі, дитяча посмішка.
Льоша — Аполлон.
А ще музика. На диво, його грубі криві пальці могли робити з піаніно те, від чого серце Галі трепетало й просило пощади. Вона уявляла себе оголеною на місці клавіш. Уявляла і продовжувала бути просто другом.
Льоша не тільки Аполлон, Льоша — противник революції.
— Правильно всё он делает, нечего тут протесты да страйки… В стране должна быть сильная рука. А цены на бензин? Не, ну ты видела цены на бензин? И из-за кого это всё? Из-за ваших тупых студентиков, я тебе скажу! Что ты смотришь? Наивная ты, Галька…
Як часто і багато говорили вони про те, що правильно, а що ні. Як багато й гаряче Галя доводила йому: там, на Майдані, беззбройні хлопці, її ж віку, під кийками й кулаками… Буквально в один день дівчина зрозуміла: вона — українка. І ніколи в житті їй не хотілося заявити про це так голосно, так сильно. Боже, я українка. Я завжди знала це, але не усвідомлювала. Чому?..
Придбала вишиванку. Щаслива. Льоша сміється, мама горда.
Холодний, сніговий, страшний лютий. Коктейлі, дим, сотня. Галя потай здає гроші на потреби Майдану. Годинами сидить перед телевізором, вичитує новини. В голові б’ється думка: так не має бути. Несправедливо, дивно, жахливо. Ті самі кадри, але інші слова на російському каналі. У Галі паморочиться голова.
Звичайно, світ полярний, і там, де добро, завжди буде й зло. Звичайно, лукавість і безчестя нікуди не ділись, і тільки жіночі романи пророкують нам вічні хеппі-енди. Але Галя розуміє: я ні за що не хотіла б жити в Росії зараз. Краще тут, коли по вулиці ходять озброєні в масках, і ти не знаєш — свої чи вороги. Краще тут, ніж там, де ти — наївний глядач театру абсурду.
Вийшла в супермаркет, бачила натовп молодиків з палицями. Вона їм: «Слава Україні!», а вони: «Героям слава!» — хором, 30 сильних голосів, аж луна. Стало трошки легше.
Підписалась на «Антимайдан». Довго читала, довго гнівалась. Дзвонила Льоші — довго сварилися. Довго плакала. Довго спливала ніч.
Галя, та Галя, що кидала агітаційні листівки в сміття, що не вийшла на жодний мітинг і не прокричала жодного гасла, та Галя, що в житті не тримала в руках зброї, та Галя, що ніколи не подорожувала західніше Житомира, — тепер бандерівка.
Намагалася взяти себе в руки, але марно. Мама каже: хлопців ще багато, але мама не знає, що Аполлон — один.
А світ продовжував руйнуватись. Хтось з одногрупників помітив, що Галя підписана на «Антимайдан». Інший пригадав, що вона «прогуляла» всі мітинги. Третій буцімто бачив по телевізору, як дівчина давала інтерв’ю на Червоній площі, обернута у триколор.
— Фашистка!
Що? Що вони таке кажуть?
Я фашистка? Ви жартуєте? У вас жар?
— Продажна! Таких, як ти, бандерівці люстрували на горіху, щоб вітер тихо ноги гойдав! Ха-ха!
Галя вибігла з аудиторії в сльозах. Чому вона ніколи не вміла захистити себе? Чому вона ніколи не була сміливою й зухвалою, як Льоша? А тепер, без нього, будь-яка боротьба вкрай втратила сенс.
Галя, та Галя, що з народження розмовляє українською мовою, та Галя, що в житті не образила слабкого, не обікрала бідного і завжди цуралася жорстокості й злоби, та Галя, що ніколи не вважала себе кращою за інших, — тепер фашистка.
Добила новина: він у Москві, на заробітках. Тут хлопці захищають, борються, гинуть. А там її коханий — шпаклює стіни вілли якогось російського багатія. Галя вирішила: все. Замкнула, замурувала, висушила очі. Холодна, сильна, незворушна.
З часом усе затихло, єдине: ціни росли, а зарплати — ні. Мама пішла працювати в дві зміни. Галя насолоджувалась синім літнім небом і зализувала рани в душі. У серпні зі сходу почали їхати військові. На обличчі — відчай, в очах — смерть, всередині — ще живі гарячі танки, жінки з автоматами, залпи й сира земля, чужі степи.
Один, мабуть, безумний, кричав на вулиці:
— У Києві буде війна! Ще упадуть бомби! Повдягали, блін, свої юбки-каблуки... Ходять тут, розмальовані такі, сміються… А автомат скласти ви вмієте, га? Родіть хлопців, бо скоро ваші чоловіки будуть у землі!
Галі страшно. Одна справа — коли ворог далеко, і ти жалієш нещасних, що потрапили у його хижі лапи. Інша справа — коли ворог під твоїм домом, і ти абсолютно чітко уявляєш: за мить він виб’є ногою двері, кине на стіл російський паспорт з пропискою в Сибірі і приставить дуло до чола.
Що далі? Кому вірити? Галя потай передає гроші на потреби військових.
Холодна, суха, страшна осінь 2014.
Льоша зустрічає її біля під’їзду з двома валізами. Ясно — від’їжджає. Судячи з роздутих боків, валізи напхані по краї. Значить, надовго. Назавжди?
Стали поговорити.
— Знаешь, Галька… Я там девушку встретил.
Вона вже бачила її фото в мережі. Де пружні сідниці й плаский живіт? Де пухкі губи й мигдалеві очі? Ти зраджуєш своїм ідеалам, дорогенький.
— Вот не надо, не надо мне тут! Нормальная она, адекватная. Квартира у неё там…
Ясно. Все ясно з тобою, Льошо. А мене це вбиває. Бо, значить, я не була адекватна. Бо, значить, меркантильність у тобі перемогла.
— Работу нашёл. А маме тут повестка пришла: забирают меня на войну. Фиг им! Не буду я шкуру свою гробить непонятно за что.
Тікай. Тікай, поки можеш. Мабуть, так навіть правильно. Не буду переживати, чи дихаєш ти ще; не буду шукати твоє ім’я в списках загиблих; не буду уявляти нашу зустріч: ти — герой у формі кольору хакі, і я — на твоїх грудях, щаслива, рахую удари твого живого серця. Помри для мене тут і зараз.
— Ну что ты? Не ревнуй, — так звично улесливо посміхається. — Сама знаешь, мы с тобой просто знакомые. И вообще, какая любовь, я тебя умоляю… Ну Галька.
Боже, цей козел ніколи не сприймав мене серйозно.
А музика?
— А… — відмахнувся.
Галя уявляє піаніно, грубі пальці, і своє тіло — під ними; Галя-бандерівка і Галя-фашистка ніяк не зіллються в одне, бо весь світ — хаос; як, звідки, коли я потрапила на цю планету, в цей ненормальний, нелогічний, аморальний світ, а головне –— навіщо?; Галя махає рукою на прощання і посміхається, але все, що вона бачить попереду, — це провалля зла, мороку й безумства; розчарування, розчарування, розчарування, розчарування; серце найболючіше розбиває ось це «якби»: якби повернути час назад, я б не пустила… якби знати, що так вийде, я б зізналася… якби він зараз обернувся, якби він знав, якби він відчув…; хто вона тепер: Галя-наївна закохана дівчинка, що вірить у світле майбутнє, чи Галя-фригідне стерво з розбитим серцем і вульгарною ходою?; Галя уявляє Льошу до революції, їхні розмови, його одкровення, її таємниці, його легковажність, її уважність, його розслабленість, її прив’язаність, жарти, голубі очі, ревнощі, захоплення, серцебиття, жар, повітря, повітря, ще більше повітря, ейфорія, крила за спиною…
Що далі?
