Відлітали журавлі
На краю села Керелівки стоїть хата, мов старий, вбогий козак сів на горбочку відпочити перед дорогою: в шароварах із червонорудої глини, в білій сорочці, на голові порослий мохом солом’яний бриль.
З чорного димаря, мов з козацької люльки, під вечір попихкував димок, скликаючи велику родину Шевченків вечеряти.
Коло воріт росте розлога верба, з засохлим верхів’ям, ніби берегиня роду, що постаріла виглядати щастя, та втомилася захищати від злиднів.
Поруч примостилась така ж стара клуня: кізяком пошпарована, рудою глиною вимазана. Давно вже не чутно було з неї ні мукання, ні мекання, лише щоліта виводила своїх пташенят ластівка, та цілий рік цвірінькали у стрісі горобці.
А за клунею ріс сад, що весною милував око цвітом, а літом радував дітей ягодами, восени духмяними грушами, та червонобокими яблуками. А далі стежина вела до левади, за якою в долині ледве чутно шепотів струмочок, дзюркочучи до верб, що над ним схилилися; обмивав ноги калині, яка запишавшись, дивилася в його чисту воду, на свою пишну вроду.
На причілку хати, під крислатою яблунею, русявий Тарас разом з кучерявою сусідською Оксанкою, та малою сестрицею Яринкою гралися репаниками з огірків в «хатки»: тут була і колиска і корова з телятком. Їхні батьки, ще вдосвіта, пішли на панщину. Старші діти поралися по господарству: хлопці пасли економові вівці по ту сторону долини, дівчата збирали який не є врожай на городі, няньчили менших.
Над селом летіли курличучи журавлі.
- Чого це вони так жалібно плачуть?
- Мабуть заблукали, або їсти хочуть.
- Треба їх погодувати, - сказав Тарас і побіг до хати пошукати, чим би журавликів почастувати.
В цей час старша сестра Катерина у дерев’яних ночвах купала найменшу сестричку Марусю. У повітрі літав аромат м’яти, любистку, у печі блимали червоними очицями очеретяні жаринки, в казанку смачно пускала бульки розпашіла картопля.
- Катрусю, дай щось поїсти журавликам, бо заблукали і так жалібно плачуть, - захекавшись сказав Тарасик, підбіг до шаплика, зачерпнув кухлем воду, нахильці випив, витерши рукавом вуста.
- То вони сумно курличуть, прощаючись із рідним краєм, летять в теплії краї. Дорогу вони знають, та не всі назад повернуться.
- То хай залишаються у нас, он скільки у клуні місця.
- Ні, Тарасику, голод їх гонить на чужину, вони спішать і ти їм не допоможеш.
- Я піду їх проведу, - і вибіг зачинивши двері.
- Полетіли журавлі шукати теплії краї, поїду й я, моя кохана, шукати вільної землі, - заспівав Тарасик з порогу, хвацько перекинувши ногу через бузинового «коника». Лівою рукою він тримав патика між ногами, а в правій шаблюку із верболозу.
- Тільки до вечері повертайся, - відказала Оксанка, граючи дбайливу господиню. Вони з Яринкою, якраз, готували на лопухових листках кашку з калачиків.
Підскакуючи, потупотів босими ногами по пилюці Тарасик, і дідові оповідки про козаччину перетворювали в уяві малого хлопчака на козака: на баскому коні, з шаблею і пістолем летить козак Шевченко визволяти малих пташок від чорних круків, що їдять їх пташенят, маленьких зайченят від колючого будяка, проведе на чужину журавликів, щоб не забули дорогу додому.
- Кут, куда, - закричала курка, вибігаючи із клуні.
- Журавликів проводжати, пішли зі мною.
- Ко – ко – ко, - позвав півень курку шукати черв’ячка.
- Ех ви, боягузи, тільки й знаєте, що в гною гребтися, про себе тільки й думаєте.
В кінці городу ріс довговусий пузатий гарбуз.
- Сотнику Гарбузенко, дозвольте доповісти: козак Тарас Шевченко, їде в теплії краї визволяти журавлі, - вклонився низько бравий козачок і став шмагати вербової шаблею будяків, що росли біля стежки, яка вела до струмка.
Побіг підтюпцем левадою, яром на долину, туди де сонечко сідало, куди покурликали журавлі. По долині паслася отара овець.
- Гей, вівці, Божі ягнята, пішли допоможемо журавликам щастя шукати.
- Бе, ме, - заблекотіли вівці, опустивши голови в пожовклу траву.
- Прийдеться журавликам самим летіти. Хто їх там захистить, зігріє на чужині? – плачучи вибіг Тарасик на козацький курган, що височів над горою.
Сонечко сідало за обрій, забираючи з собою тужливу пісню журавлів.
Останні його промінці витирали своїм теплом щирі дитячі сльози, червоне небо розпалювало вогнище у маленькому, але такому вмісткому, як всесвіт, серці хлопчини любов і тугу до рідного краю.
Темна хмара застиляля небо зі сході.
- Братику мій любий, я тебе скрізь шукаю, з ніг збилася.
Пішли додому, матінка вечеряти жде. Прийде час і журавлі знову повернуться додому, ми їх будемо чекати.
Катря взяла Тарасика на руки і вони махали в слід останній пісні журавлиній, останньому промінчику сонця…
«Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люди, що одпочинуть,
А я дивлюся… і серцем лину
В темний садочок, на Україну…» Т.Шевченко
