Дві квітки для мами

Сергій лежав на своєму холостяцькому ложі і насолоджувався дивним, незвичним відчуттям свободи. Дійсно, поспішати не було куди. Сьогодні вісімнадцяте травня – перший день довгожданої відпустки. Вчора зняли з нього всі «кайдани», нарешті склав він з себе обов’язки перед невгамовним, несамовитим світом, який сам не знає, чого прагне і куди летить. Хай на якийсь час, але він, Сергій, може тепер відчути себе господарем, паном над самим собою, хазяє́м у своєму житті, бодай ненадовго, не назавжди згадати, що він не машина, не додаток до комп’ютера, а справжня, цілком нормальна жива істота. В решті решт, він людина і, як кажуть зараз по радіо та пишуть в газетах, ХОМО САПІЕНС – розумна вища істота, створена за образом і подобою Божою. Від цих приторно-солодких думок Сергієві зробилося якось млосно. Гонористе, але приємне почуття несподіваної, незвичної поваги до самого себе, з’явившись, враз почало швидко переповнювати його – не лише душу, а, здається, все тіло, кожну його клітинку. Аж щось підкотило під горлянку і мало сльози не виступили з очей від жалю до самого себе і образи на весь світ. Потім думки знову повернулися до відпустки, що чекала попереду, і йому стало так легко і радісно, що захотілося – ні, не підвестися з ліжка, крехтячи і стогнучи, як зазвичай, а вистрибнути з-під ковдри і з головою пірнути в обійми свободи.

І раптом ніби легка хмарка набігла на сонечко: який сьогодні день? Невже вісімнадцяте травня? Так і є!.. Саме сьогодні виповнюються два роки з дня смерті матері…

Він знову занурився головою в м’яку подушку і щільніше, мало не по самі вуха накрився ковдрою. Зразу ж чомусь пригадалося, що подушку цю колись, на День Народження подарувала йому мама. Це її, мамині теплі пальці і руки шили її, потім набивали пухом. Може через те завжди, у любому положенні так спокійно, зручно, затишно на цій подушці його затурканій за цілий день, наче набитій брудним ганчір’ям і ватою голові.

Коли він був останній раз на цвинтарі, біля маминої могилки? Здається, вже більше як півтора роки минуло. А крім нього ж сходити нікому…

Сергій намацав подушку, потім тією ж рукою погладив її, мов би просив у мами вибачення. Треба сходити, - вирішив він, - хоч кілька квіток покласти. Зроблю це сьогодні, у перший день відпустки, щоб бути вже зовсім вільним, не думати більше про те і не псувати собі відпочинку. Та й день нині такий – її роковини.

… Ще не дійшовши до базару, на розі вулиці, яка повертала до входу на ринок, він угледів немолоду жінку у благенькій вицвілій хустці, що самітньо торгувала квітами. Сергій вибрав найдешевші – ромашки. Хотів спершу купити п’ять, але згадав, що до цвинтаря носять букети лише з парною кількістю квітів. Отже, треба не п’ять, а шість або чотири, - нерішуче розмірковував він, стоячи біля квіткарки. Втім, можна і дві: адже це теж парне число, а мертвому байдуже – дві чи дванадцять.

- Що Вам, молодий чоловіче? – привітно спитала жінка.

- Дайте… дві ромашки.

- Чому ж так мало? – здивувалась. – Візьміть хоч десяток.

- Дві! – твердо і якось зимно повторив він.

Жінка похитала головою і, зітхнувши, вибрала дві найбільші, найкращі квітки.

- Скільки просите?

- Тридцять копійок.

Мамин горбок, порослий густим бур’яном, з двома збитими навхрест і встромленими в нього довшим кінцем вже напівструхнявілими від дощів та снігів дощечками, замість справжнього хреста, зовсім загубився серед нових, свіжих могил. Сергієві довелося довго, майже цілу годину розшукувати його. Нарешті знайшовши, впізнавши те місце, де він востаннє розлучився з матір’ю, назавжди доручивши її землі й Богові, Сергій зупинився біля знайомого горбка і, стомлений, озирнувся, не маючи і не знаючи, де присісти. Так і лишився стояти. За хвилину згадав, чого прийшов і, ледь нахилившись, простяг руку з квітами до пагорбка.

Та зненацька рука застигла, ніби оніміла. Стебло однієї з квіток чомусь було зламане, а білі її пелюстки зовсім зім’яті. Мабуть, по дорозі, коли продирався скрізь натовп, хтось необережно зачепив. Що робити? Покласти тільки одну, неушкоджену, чи дві, як є?

Мить вагався. Та хіба ж їй не все одно! – подумав. Опустив обидві на могилку, вголови. Постояв іще хвилину чи дві, знов озирнувся. Німо, порожньо навкруги і пусто всередині, в серці…

… Цієї ж ночі йому наснилася мама. Вона стояла перед ним у чистому полі, дуже бліда, змарніла і дивилася йому просто у вічі. Потім мовила:

- Синку! Сьогодні я отримала від тебе грошовий переказ. Спасибі тобі. Я дуже голодна, синку!

- Грошовий переказ? – здивувався Сергій. – Скільки?

Мати повільно підняла руку, не зводячи очей з сина. На її відкритій сухій долоні лежали дві крихітні білі монетки. Він підійшов ближче і придивився. Дві монети по одній копійці кожна. Але що це? Раптом одна з монет піднялася над долонею і почала гнутись, ламатися так, ніби хтось невидимий і дужий взяв її двома пальцями, зім’яв, потім зігнув навпіл і знову опустив поруч з першою.

- Ти… кажеш, що голодна? – розгублено запитав Сергій. – Що ж ти купиш за ці… гроші?

Мама мовчала, тільки стояла з простертою до нього рукою і дивилась в очі.

… Жінка у знайомій старенькій хустці була на тому ж самому місці, що й вчора.

- Доброго ранку, тьотю!

- Добридень! У мене вже день. Що, знов дві ромашки?

- Та ні, вже не дві. І двадцять дві. Давайте всі, та й не лише ромашки! Які у Вас найдорожчі?

Квіткарка аж помолодшала.

- Бачу, наче свято у Вас велике сьогодні! Когось полюбили, мабуть. Як же Ви стільки квітів понесете? Рук не вистачить!

- Полюбив, кажете? А й то правда, мамцю!.. Знаєте що? Давайте все разом з корзиною. Давайте-давайте, не думайте! Ось Вам гроші.

- Та що ти, сину! Я таких грошей і не бачила. Бог з тобою! Це ж кілька моїх пенсій! Візьми назад. Я зараз підрахую, скільки все вартуватиме разом з корзиною.

- Беріть, мамо! – твердо, а водночас і м’яко, лагідно сказав Сергій. – Ви краще завтра нікуди не йдіть. Вдома посидьте, відпочиньте, посвяткуйте. І згадайте про мою маму. Добре?

… Цієї ночі знову прийшла до Сергія його матуся. Вона була у святковому білому вбранні, розшитому різнобарвними, яскравими квітами. Дивне світло лилося від неземно-прекрасних її очей, молодого від любові обличчя і всієї постаті.

- У мене велика радість, синочку! Сьогодні мені нарахували таку пенсію, про яку я ніколи не могла і мріяти! Всі документи вже готові, от тільки бракує печаті. Мені сказали, що печатка впала на землю і загубилася серед людей. Віднайди її, синку! Ти можеш це зробити. Сходи до церкви і пошукай її там. А коли знайдеш, постав власною рукою на високе місце, щоб усі, і земні і небесні, побачили її. Добре, сину?

- Добре, мамо!

- Ми дуже любимо тебе і сподіваємось на тебе!

… Вперше в житті Сергій ішов до храму. Чим ближче, тим сильніше стукало серце. Коли входив у церковні ворота, ніяковіючи несміливо, раптом вдарили дзвони – спершу один, зразу ж за ним другий, а от і третій. Особливо мелодійний, та так дзвінко, весело, неначе захлинаючись від радості, підбадьорюючи, підтримуючи Сергія. І ось уже все повітря над землею, і вся земля з усіма, хто живе на ній, і, здається, саме Небо, Сам Господь вітають, зустрічають його.

У церкві Сергій одразу зрозумів, що й справді потрапив на свято. Храм був як повна чаша.

Сергій стояв, стиснутий з усіх боків, злившись, поєднавшись тілом з цим незвичним, ще не зрозумілим для нього організмом – гуртом віруючих людей, - і зовсім не відчуваючи себе одним із них, озирався на всі боки і не знав, що робити далі. Хіба можна що-небудь знайти тут, де і яблуку ніде впасти. Ані кроку ступити, навіть повернутися важко!

Та ось увагу його привернули дві жінки, що стояли поруч. Вони тихо говорили між собою.

- Віронько, - промовила одна, звертаючись до іншої, молодшої, яка тримала в руці свічку. – Ти краще передай її людям і попроси, щоб поставили Божій Матері.

- Ні, сестро! – відказала та, котру звали Вірою. – Я дуже хочу дійти до ікони і поставити її сама, своєю рукою. Сьогодні я повинна зробити це так, щоб не штовхнути і не образити нікого.

Так от що означають мамині слова: «… Постав її, синку, на високому місці власною рукою, щоб бачили всі – і земля, і Небо, і люди, і ангели!»

Тепер Сергій знав, що треба робити. Купив найбільшу, найдорожчу свічку і пішов услід за Вірою – до Божої Матері. Люди якось навдивовиж легко вступилися, дали йому дорогу, ніби чекали того.

Коли стояв перед іконою, запалював свічу, ставив на почесне, найвище в цьому світі місце, руки тремтіли. Дивився, як при образі святому урочисто, рівно і спокійно сяє його, Сергіїв вогник, як плавиться, тане віск, збігаючи по свічці, мов сльоза, і йому здалося, ніби щось перевернулося в ньому, в його душі; раптом відчув, неначе власне його серце зайнялось від тієї свічі, враз спалахнувши гарячим живим вогнем, і теж почало плавитись, танути, як жива свічка, стікаючи сльозою. Він закрив очі, притис тремтячі руки до грудей і впав разом з тією сльозою, опустився на коліна, забувши про все на світі.

З закритими очима, крізь заплющені повіки знову побачив свою матір. Вона стояла перед ним і лагідно дивилась на нього. Потім простягнула руки і легенько, ніжно торкнулась його голови.

- Тепер мені зовсім добре, синку, і я можу тебе благословити, - мовила вона. – Опустившись ниць, ти піднявся душею до самого Неба і тому бачиш мене, - не очима, а серцем. Те надзвичайне, що ти відчуваєш зараз, то є благодать – подих вічного життя, - те, чим ми дихаємо і живемо тут на Небі. Не забувай цієї миті, сину! Ніколи не забувай сюди дороги – дороги до Неба. Хай благословіння, яке ти отримуєш зараз, приведе тебе сюди знову.

… Кожної неділі Сергій надягає свій кращий костюм, іде до церкви і ставить дві свічки – одну перед іконою Спасителя, другу перед образом Божої Матері. Тепер він не закриває очей, коли молиться їй. А з ікони завжди тихо всміхається до нього Свята Діва – всміхається лагідною посмішкою його матері.