Рождественская звезда
Пастернак Борис
Тривала зима.
Дув вітер із степу.
І холод проймав немовля у вертепі
На схилі горба.
В нім диханням віл зігрівав немовля.
Домашні там звірі
В печері видніли,
Над яслами тепла імла попливла.
Струсивши постільну труху із дохи
І просяне сім’я,
Дивились з узгір’я
Спросоння опівночі вдаль пастухи.
Виднілося поле в снігу і гробки,
Горожі, надгробки,
Голобля, сугорбик,
І небо над цвинтарем – повінь-зірки.
А поруч, незнаним до того вогнем,
Бентежніше плошки
У шибці сторожки
Мигтіла зоря по путі в Віфлеєм.
Вона пломеніла, як стіг, по той бік
Від неба і бога,
Як відблиск розлогий,
Як хутір в огні і вулкану потік.
Вона височіла, палала стогом
Соломи і сіна
У всесвіті цілім,
Стривоженим цим новим сяйва клубком.
Заграва рум′янилась, край пломенів
Що свідчило дещо,
І три звіздарі десь
Спішили на клич небувалих вогнів.
За ними везли на верблюдах дари.
І ослики в збруї, усі малоросліш
дрібного сторожко спускались з гори.
І грізним видінням - прийдешні часи,
Вставало ген-ген що прийшло вже опісля.
Всі думи століть, усі мрії, світи,
Майбутнє усе галерей і музеїв,
Всі витівки фей, всі діла чародіїв,
Ялинки на світі, всі сни дітвори.
Весь трепет свічок, усі болі від цепів,
Усі сухозлотиць пишноти сліпі…
...Все зліш і лютіше дув вітер із степу...
...Всі яблука, кулі усі золоті.
Шмат ставка ховали верхівки вільхи,
Окраїну ж бачили добре всі люди
Крізь гнізда граків і дерев поверхи.
Як йшли вздовж загати осли і верблюди,
Могли роздивитись гаразд пастухи.
- Підемо всі разом, поклонимось чуду, -
Сказали вони, затягли кожухи.
Від човгань по снігу зробилося жарко.
По ясній поляні листами слюди
Вели десь удаль босоногі сліди.
В прим’ятини ці, як на блиск недогарка,
Бурчали вівчарки при світлі зорі.
Скидалася ніч ця морозна на казку,
І хтось із надутої снігом гряди
Постійно незримо ступав в їх ряди.
Собаки брели, озирались в острашці,
Плелись до підпаска, і ждали біди.
По тій же путі, крізь цю саму місцевість
Йшли декілька ангелів в гущі юрби.
Незримі ішли через їх безтілесність,
Та крок залишав скрізь відбиток стопи.
Край каменя стислась орава народу.
Світало. Окреслились кедрів цівки.
- А хто ви такі? - запитала Марія.
- Ми плем`я пастуше і неба посли,
Вдостоїти хочем обох ми хвали.
- Всім разом не можна. Чекайте край входу.
Між стертої в попіл досвітньої мли
Топталися люди пастушого роду,
Сварились із вершниками пішоходи,
Край довбанки - для водопою колоди,
Ревіли верблюди, брикались осли.
Світало. Світань, як пилинки золи,
Останні зірки замітав з небозводу.
І тільки волхвів із без ліку наброду
Впустила Марія ув отвір скали.
Він спав, увесь сяяв у яслах із дуба,
Як місяця промінь в глибинах дупла.
В цю пору Його захищали від згуби
Осла теплі губи і ніздрі вола.
Стояли в тіні, немов в сутінку хліва.
Шепталися, ледь підбирали слова.
Враз хтось у пітьмі, трохи-трохи наліво
Від ясел рукою відсунув волхва,
І той озирнувся: з порога на діву,
Як гостя, дивилася зірка Різдва.
....................................................
Рождественская звезда
Пастернак Борис
Стояла зима.
Дул ветер из степи.
И холодно было младенцу в вертепе
На склоне холма.
Его согревало дыханье вола.
Домашние звери
Стояли в пещере,
Над яслями теплая дымка плыла.
Доху отряхнув от постельной трухи
И зернышко проса,
Смотрели с утеса
Спросонья в полночную даль пастухи.
Вдали было поле в снегу и погост,
Ограды, надгробья,
Оглобля в сугробе,
И небо над кладбищем, полное звезд.
А рядом, неведомая перед тем,
Застенчивей плошки
В оконце сторожки
Мерцала звезда по пути в Вифлеем.
Она пламенела, как стог, в стороне
От неба и бога,
Как отблеск поджога,
Как хутор в огне и пожар на гумне.
Она возвышалась горящей скирдой
Соломы и сена
Средь целой вселенной,
Встревоженной этою новой звездой.
Растущее зарево рдело над ней
И значило что-то,
И три звездочета
Спешили на зов небывалых огней.
За ними везли на верблюдах дары.
И ослики в сбруе, один малорослей
Другого, шажками спускались с горы.
И страшным виденьем грядущей поры
Вставало вдали все пришедшее после.
Все мысли веков, все мечты, все миры,
Всё будущее галерей и музеев,
Все шалости фей, все дела чародеев,
Все елки на свете, все сны детворы.
Весь трепет затепленных свечек, все цепи,
Всё великолепье цветной мишуры...
...Всё злей и свирепей дул ветер из степи...
...Все яблоки, все золотые шары.
Часть пруда скрывали верхушки ольхи,
Но часть было видно отлично отсюда
Сквозь гнезда грачей и деревьев верхи.
Как шли вдоль запруды ослы и верблюды,
Могли хорошо разглядеть пастухи.
- Пойдемте со всеми, поклонимся чуду, -
Сказали они, запахнув кожухи.
От шарканья по снегу сделалось жарко.
По яркой поляне листами слюды
Вели за хибарку босые следы.
На эти следы, как на пламя огарка,
Ворчали овчарки при свете звезды.
Морозная ночь походила на сказку,
И кто-то с навьюженной снежной гряды
Все время незримо входил в их ряды.
Собаки брели, озираясь с опаской,
И жались к подпаску, и ждали беды.
По той же дороге, чрез эту же местность
Шло несколько ангелов в гуще толпы.
Незримыми делала их бестелесность,
Но шаг оставлял отпечаток стопы.
У камня толпилась орава народу.
Светало. Означились кедров стволы.
- А кто вы такие? - спросила Мария.
- Мы племя пастушье и неба послы,
Пришли вознести вам обоим хвалы.
- Всем вместе нельзя. Подождите у входа.
Средь серой, как пепел, предутренней мглы
Топтались погонщики и овцеводы,
Ругались со всадниками пешеходы,
У выдолбленной водопойной колоды,
Ревели верблюды, лягались ослы.
Светало. Рассвет, как пылинки золы
Последние звезды сметал с небосвода.
И только волхвов из несметного сброда
Впустила Мария в отверстье скалы.
Он спал, весь сияющий, в яслях из дуба,
Как месяца луч в углубленье дупла.
Ему заменяли овчинную шубу
Ослинные губы и ноздри вола.
Стояли в тени, словно в сумраке хлева.
Шептались, едва подбирая слова.
Вдруг кто-то в потемках, немного налево
От яслей рукой отодвинул волхва,
И тот оглянулся: с порога на деву,
Как гостья, смотрела звезда рождества.
