Ювілей
Цей рік видався особливим. Одразу стільки – і все в одні руки: весілля, підвищення, ювілей. Але Надя вважала це моральною компенсацією за попередні шкереберті.
Жінка практично сама тягнула двох дітей, поки їхній біологічний татусь зник, не повернувшись з чергового відрядження. Надя вважала, що так і повинна робити кожна порядна жінка (якщо вона порядна): не тягти в дім іншого чоловіка, а повністю зосередитись на дітях. Вона самовіддано ходила на ранки і збори чи жертовно йшла на лікарняний при найменшому «апчхи». Будь-яка можливість заробити додатково реалізовувалася ночами і вихідними, усе життя планувалося до хвилини і не раз притискало до глухої стіни обставин. Діти були порічнятами, та на момент нашої розповіді це вже перестало мати значення, бо всілякі побутові труднощі відійшли у минуле і життя по-приятельськи обіймало Надю за плечі: «Заживемо тепер!».
Вона справді хотіла пожити. Буває, іноді якась дрібниця тобі така лакома, що більше віддав би, а не відмовився. Надя лакомилась. Спокійний плин днів переконливо відносив її до думки, що час пожити для себе. Як це мало виглядати, вона не знала. Піти в загул? Поїхти за кордон? Утнути щось таке-еее? Надійчина душа не була такою буремно-розхристаною і несамовитою до вияву почуттів і бажань. Це була звичайна тепла людська душа, порубцьована тривогами, та з сподіванням, що попереду – багато нового, що попереду – взагалі ВСЕ.
Але то була душа бухгалтера Наді, тому на якісь безумства типу «будь-що вийти заміж» вона так і не відважилась. Жінка вже від того покращала, що менше метушилася, більше відпочивала; на її лінії життя наведено білу смугу. Впевнено і справедливо. Отож, ВСЕ – означало тихе споглядання за метушнею дорослих і цілковито самостійних дітей, зустрічі з давніми приятельками, вишивання букетів бісером і, звичайно ж, робота. Саме навколо цього вертілося щастя.
Діти мешкали за тридцять кілометрів у обласному центрі. Пильновані змалку, вони досягали успіхів радше через обов*язковість і систематичну працю, ніж через здібності. Син Андрій працював у приватній фірмі, заробляв добре і вже планував придбати житло, щоб не квартирувати у чужих людей. Додому приїздив часто, одружуватись поки не думав. Аот його на рік молодша сестра Сяна цьогоріч зібралася під вінець.
- Вже час! – зраділа Надя, не виказуючи нічим того хвилювання, яке буває у матерів напередодні весілля.
Усі хочуть щастя чадам, та коли доля батьків не склалася, переслідує подвійний страх: а як і з донькою таке буде? Проте кандидатура нареченого була бездоганною, Надя помалу заспокоювалася. Навіть перспектива нагородження статусом «теща» не сприймалася анекдотично.
Весілля було першим. На його підготовку пішло сім місяців. Усі ці сватання-заручини-згодини розворушили у присохлій Нідійчиній романтиці життя, тому вона часто плакала – тішилась за доньку. Про своє таке ж згадувати не хотілося. Це було давно. З іншого життя. І взагалі, у майже п*ятдесят романтика не пасує. Та й де взяти романтиків? Позичати у інших жінок Надя не вміла, а шукати вільних не хотіла. Тема закрита. Все.
Сянка також мала роботу. Але у вільний час заробляла манікюром і продажем косметики більше, ніж в училищі, де «лише зачепилася» і викладала щось нудне. Єдине щастя, що саме на своїй законній роботі вона познайомилася з майбутнім чоловіком, який до того ж мав окреме житло. Поки все складалося добре, та про це ніхто не говорив вголос, щоб не зурочити. Молоді мали вже й авто та цілу купу планів на чотири пятирічки.
Так минув майже рік. Тепла осінь дуже точно відповідала віку жінки. П*ятдесят – це тепла осінь. І від цього не сумно, а затишно. Надя любила свій день народження і дивувалася тим, хто стверджував протилежне.
За місяць після весілля Сянки було підвищення. Наді здавалося, що це ідеальна нагода збільшити свою значимість в очах сватів. Дітям здавалося, що мама рятується від нудьги. Колегам здавалося… Та хто ж у периферійній бухгалтерії пліткує?
Мама стала головбухом! Попередницю вивели з кабінету в кайданках за махінації, а Наді запропонували її місце. Вона вагалась три хвилини: чи впорається, чи не зганьбиться, чи втямить. Але Наді здавалося, якщо не дати миттєвої відповіді, зараз передумають призначати. Її відповідь була ствердною.
Третя подія - логічна риска рівного, щасливого року –Надійчині п*ятдесят. Чому щасливого? Ну, не виглядала вона на п*ятдесят! Від природи струнка, миловидна, охайна жінка, Надя радше вихвалялася цим числом. Від такого спогаду в її очах замість цифр починали грайливо погойдуватися смайлики, а плечі самі приймали царську поставу. Тепер потрібно було вдвічі більше енергії, щоб влаштувати усе ідеально, вона ж начальник! І Надя думала, домовлялася, радилась, знову думала, замовляла, перевіряла і контролювала. Здавалося, після попередніх викидів емоцій сили на себе не стане, але де там: тема ювілею витіснила навіть вишивання бісером.
Андрій з Оксаною мали щораз нові завдання. Їм навіть деколи здавалося, що маму накрило темою весілля і дотепер не відпустило.
- Мам, а чим ти займешся після ювілею? Що справлятимеш?
- Хрестини, а потім знову весілля Андрійкові. – віджартовувалася Надя.
Однак бажання догодити найріднішій в світі людині було більшим, тому діти разом замовляли ресторан, торт і програму. Андрій понавозив якихось екзотичних наїдків, а Сяна не один день вибирала з мамою в скромних провінційних крамничках наряд до свята.
З роками люди обростають знайомствами, тому, окрім близької рідні, серед гостей мало бути багато колег, сусідів, приятелі в. Жінка уявляла собі свій вихід, як її йдуть вітати численні гості, на вустах у яких ніжиться комплімент:
- Яка ж ти, Надю, сьогодні гарна!
Надя тричі змінювала замовлення на торт. Спочатку він мав бути середнім і двоярусним, але насамкінець «виріс» до трьох і суттєво збільшився разом з списком гостей. Жінка перевіряла всі деталі з надмірною занепокоєністю і бухгалтерською точністю. За тиждень до урочистості Надю злегка трусило, але солодкий щем задоволення змушував відчувати лоскіт десь на піднебінні.
Ще завтра дочекатися сина з відрядження – і можна починати!
***
Була п* ятниця. О дванадцятій Надя підписувала якісь папери, посьорбуючи з крихітної філіжанки каву. Задзвонив мобільний. Жінка автоматично тицьнула у куток блискучої сенсорної поверхні.
- Слухаю.
Недоречна пауза, а за нею раптово голос:
- У Вас є син?
- Є. Андрій. – нашорошилась Надя. – А що таке? Хто Ви?
Після короткого представлення і з*ясування номера й марки автівки чужий голос нерівно повідомив про ДТП, у яке потрапив її син. Цей голос, напевно, говорив таке не раз. Вийшло в нього краще, ніж у Наді - слухати. Їй вмить здалося, наче з філіжаночки на голову густим потоком хлеще гаряча-гаряча кава. Мокрий одяг примушує вростати в крісло, а серце стиснулося до розмірів кавової зернини.
Надя почала оговтуватися доволі швидко, проте їй здавалося, що минули години. Використала роками сформовану звичку чітко все знати:
- Зачекайте, зачекайте! Прізвище, дані… Де Ви взяли дані? Де Ви взагалі знаходитесь?
Уточнення і відповіді тільки глибше всаджували її в крісло. Виходило, Андрій у лікарні. Стан стабільно важкий. Найстрашніше, що це було за півтисячі кілометрів від дому. Від «доми», як говорили діти, коли були маленькими. От воно, доросле життя! Хіба легше для матері? Випускаєш у світ, складений з самих небезпек.
У скронях бухало, очі були скляними. Усе, чого хотілося Надійці, - обійняти своїх дітей. Від думки, що це ніяк неможливо, вона якусь мить сиділа, мов статуя Будди, потім зайшлася плачем. Добре, що ніхто не зайшов до кабінету. Виплакавшись, Надя приходила до тями: збиралася з думками, встигла попередити заступника і вилетіла з будівлі бухгалтерії.
Вона потроху окреслювала план дій. Спочатку – додому. Потім – на вокзал. Далі – як Бог дасть.
Удома жінка впала на коліна і продовжувала плакати і молитися, молитися і плакати. З її грудей виривалось виття, а не стогін чи зойки. Вона й помислити не могла: її хлопчик, такий обережний на дорозі, в небезпеці через якусь кляту вантажівку. Куди дивиться ДАІ? Подумки Надя вже розправилася з кривдниками, але гіркота, що підступила до самих вуст, не минала. Тоді жінка попила води, вмила обличчя, вишкребла зі сховку гроші й вирушила в дорогу.
Вона не могла вимкнути мобільний, хоч їй хотілося. Дівчата з роботи надзвонювали двічі, але підтримати як слід не вміли. Вони мугикали щось про «все буде добре», та для жінки всі ці репліки були узорами у калейдоскопі. До того ж, Сяна ще нічого не знала. Надя підготувалася і відважилася подзвонити:
- Оксаночко…
- Мам, не побивайся так. Замість мушель будуть кульки. Це навіть краще.
- Оксаночко…
- Тільки я прошу тебе: не псуй сама собі настрій через деталі. Бо це – всього лиш де-та-лі. Розумієш? Мам, чого ти мовчиш? Що там в тебе?
- З Андрійком біда. ДТП.
Оксанка зойкнула. Вона приготувалася «тримати оборону», обговорюючи штрихи завтрашнього ювілею, а тут таке.
Вирішили їхати разом. Справді: коли сіли у поїзд і Надя змогла притулитися до Оксани, їй полегшало. З лікарем домовились зв*язуватись тільки в разі погіршення. Тепер його номер дрімав у мобільному і жінки чекали, що він не прокинеться. Дивно не-чекати на дзвінок. Дивно так перемикатися зі свята на невгамовну тривогу.
Вони майже не розмовляли. Просто зіщулилися одна біля одної, трималися, як намагаються потопаючі втриматись за воду.
- Мам… - Надя обізвалася невиразним «гм», - ти ж Надія, розумієш?
- Це не рятує. – байдуже відповіда та.
- Ні, не скажи. Рятує, мам, чуєш? От побачиш.
І вони знову занурювалися кожен у свою криницю болю надовго. Сяна примусила випити чаю, перекусити. В горло не лізло, просто-таки зводило щелепи, але треба було хоч спробувати.Виходило зовсім непереконливо. Ставало легше, коли споглядання, не естетичне, а механічне якесь споглядання, за пейзажем у вікні вагона змінювалося молитвами. Тривога не минала.
У купе пахло валідолом, Сяна не витримала: вона сама вирішила задзвонити лікареві. Вийшла в коридор, щоб мати не чула. Усе, що їй потрібно було, - нова звісточка. Коли лікар сказав у трубці своє вічне «я слухаю», Оксана підсвідомо намагалася вгадати найменші коливання його настрою, наче це була пряма ознака добрих новин. Новини справді були. Їх можна було навіть віднести до добрих. За інших обставин на це ніхто не звернув би уваги, а між небом і землею важливий був кожен порух. І він був, цей порух: Андрій відкрив очі.
Сяна влетіла у купе з вигуком радості, обняла маму. Так вони й доїхали: в ніжному похитуванні силуетів та тихій розмові. Крихітна новина, з якої вони виростили сподівання, додала трохи сили. Майже непомітної, але важливої, живої.
- Я зовсім забула про твій ювілей. Як же тепер? Все замовили…
- Донь, - Надя подивилася на Оксану так, ніби хотіла передати їй якусь родову таємницю, - про що ти говориш? То все така… Головне, Андрійко живий.
Наступний рік потішив єдиною подією: реабілітація сина приносила результати. За це Надія віддала б усі новини світу.
