30 років - сумний ювілей
Частина 3 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Школа катувань
Заради справедливості, не подумайте, що катувати полонених, або мирних жителів у радянській армії навчали старші командири, ні, ні і ще раз ні, воно якось само... По-перше, вправлялись на молодому поповненні. Навіть армійська наша розмовна термінологія пропонувала однакове слово для позначення, як душманів, так і радянських солдатиків наймолодшого призову – «духи». До «духів» ставлення однакове, без градації на національні корені і громадянство. Полонені не завжди попадались під постійно гарячу руку ротного «дідугана», але молодший призов, як правило завжди у меншости, щохвилини під боком, до послуг його величности «діда» збройних сил. Старожили не тільки передавали бойовий досвід, а багато часу присвячували майстер-класам з рукопашного бою. Перше, ніде не записане, але незмінне правило – молодий мусить «літати». Перший період служби – найтяжча рутина, яку тільки можна уявити. «Польоти» тривали, щонайменше, по півроку, а тоді вже, з надходженням чергового поповнення, ота кормига трохи послаблювалась. Тобто, пресинг здійснювався за ознакою строку служби.
По-друге, іноді національний склад окремих підрозділів давав поштовх міжетнічним суперечкам із застосуванням грубої сили. Слов’яни купчилися собі, кавказці – своїм угрупованням, середньоазійці, до яких тяжіли деякі представники уральських етносів, звісно, молдовани, та прибалти… Москвичі – щодо них панувала якась упередженість. Все це у різних варіаціях існувало, як явище. Воно не перекреслює іншої правди: все-таки, міжнаціональна дружба теж була по різних підрозділах, на бойових постах, точках, в екіпажах машин, але… Епітет «чурка» багатьом став відомий тільки в армії. Я не берусь «стерилізувати» цю сферу нашого життя. Коріння ненависти росли і звідти теж.
Молодого воїна впізнавали легко. Не підігнана форма, перетягнута дерматиновим («діди» носили м`які шкіряні) ременем висіла мішком, ніяк не інакше. Ремінь на талії підганяли так, щоб неможливо було просунути палець між ним і кітелем. Скажімо, «черпаки» (від 1 року служби) такого носити собі вже не дозволяли. Прослуживши рік, ми мали деякі привілеї, як та дрібна шляхта на Заході України. Хоч небагато тих привілеїв, та гонору по самі вінця. Однорічкам вже не личило махати віником, перемивати посуд за весь батальйон, тощо. Перше, що робив новоспечений «черпачок» – благоговійно підганяв штани і кітель по тілу. Нерідко це виглядало гротескно, як казали: вшився аля презерватив. Даремно командири забороняли, а іноді самі розшивали оте страхіття. У вільну хвилину розшитий знову брав до рук голку, бо ходити батальйонним чуперадлом було сором перед своїм і молодшим призовами.
Отже, «духів» впізнавали не тільки наші, але й афганці з легкістю неймовірною, бо він мав бути схожим на «чмо у ботах». Звісно, так «піднімався» авторитет Червоної Армії в очах народів світу. Капелюха молодий носив з опущеними донизу крисами. Очі – додолу, тільки б не зустрітись із поглядом представника вищої касти. Дивитись орлом можна було тільки в строю, щоб «дідусь», бува, не розцінив це, як виклик, зухвалість, або надлишок бадьорости і зайвий привід для тренажу. На ногах воїна першого періоду служби, за рідкісним виключенням, красувались порепані шкарбуни (нові чоботи відразу «вимінювали» діди). І скрізь це вважалося законним, беззаперечним правилом, хоча на словах велась безкомпромісна боротьба з позастатутними стосунками (ех, словеса, чого ви були варті?).
Не стверджую, що таке явище процвітало скрізь. Дідівщина мала відмінности і це залежало від уміння, мудрости та волі офіцерів, які мали б цьому протиставляти статутні вимоги. Натомість, скільки не велась профілактика ганебної практики, дідівщина процвітала, як поля опійного маку в афганській глибинці. Дякувати Богу, не така вона нестерпна була у взводі охорони, куди мене приписали по прильоту до Шиндандського гарнізону. Можна сказати, дихалося нам значно легше, ніж «духам» із сусідніх підрозділів. Наскільки ж, у такому разі, мої слова відповідають дійсности?
Яким могло бути життя і яким воно було у сотень інших молодих солдатів я побачив у найпершу ніч, тільки-но попав на «Кубу». Власне, особливою жорстокістю і запам`ятались мені «діди» тієї кабульської частини. Багато розмов на цю тему давали волю фантазіям, починаючи від першого дня призову. Наскільки жалюгідними бувають уявні баталії солдатських будень, я з жахом переконався, як тільки вечірні сутінки насунулись на дерев’яну солдатську казарму. І що там трасуючі кулі, які літали собі десь там, метрів за сто-двісті від нас? От де йшла війна. Точніше, не війна, бо на війні хоч як маєш можливість і шанс взяти гору над супротивником. Побачене скидалось швидше на приміщення, де безголосі жертви піддаються тортурам. А за який гріх? Та тільки через бажання завдати приниження, болю, відчути себе панівним класом у тій казармі. Їх була більшість. Переважна більшість «дідів, дідків і дідочків», інакше мало хто посмів би розкрити свого слинявого рота і заверещати: «Бажаючий! Сюди!!!»
Нас – транзитників не чіпали. Навпаки, у багатьох знайшлись земляки серед бійців старших призовів. Ті були зайняті бесідами про хатні справи на батьківщині. Після відбою казарма бубоніла на різномовні голоси. А на тлі гомону розігрувались битви, так би мовити, локального масштабу. Діди за «законом» займали нижні яруси ліжок. Над ними селився молодняк. Але якщо «духи» і дрімали, то так, щоб не пропустити найтихішої команди. Після команди знятись із ліжка бажаючому, з другого поверху десантувались кілька зашуганих «духів» і постали перед ясновельможним. Той невдоволено проварнякав: «Я казав, – один бажаючий!». Почулося гупання важким тупим предметом. Коли покарання винуватців закінчилося і вони полізли під свої ковдри, той знизу знову голосом скаженого заревів: «Бажаючий!». Хто мав підскочити? Правильна відповідь – ніхто, або, якщо точніше, то треба було з першого разу встати всім і надавати по пиці… Що я кажу? Це хороша теорія, яка не спрацьовувала у армії. Якась нелюдська філософія: спочатку «літатиму» я, а тоді «літатимуть» інші, ще й як «літатимуть», бо моєї злості вистачить на всіх! – вона перетворювала людей на бездушних тварин.
Встати мав один. Не встати – скинутись і прибігти на голос. Він все-одно бував битим: не так подивився, повільно падав, не радів при цьому… Хіба хто пішов би, та пожалівся офіцерові? Ні, такий втрачав авторитет серед свого призову. Тримати удар – вважалося ознакою справжнього пацана. Слабохарактерних цькували всі, старші, молодші. Тобто, неписаний «чорний» статут вимагав виконувати забаганки «дідів» до певної міри, яку треба було відчути, щоб не пасти на самісіньке дно ієрархії, де об тебе вже витиратимуть ноги. Коритись, але не плазувати, виконувати накази, але не принижуватись до того, щоб піти прати «дідові» його одяг.
Дехто наважувався вирішувати проблему дідівщини за радянськими законами, звертаючись до командирів. Дивна річ, формально винний у нестатутному поводжені мав якісь неприємности, більші, чи менші, але життя жалібника ставало нестерпнішим. Глуха ізоляція, наче якогось прокаженого, торкалась його подальшої служби. І це назавжди перекреслювало перспективу щасливого «черпацтва» і «дідівства». Щасливого – не означає, що він міг когось принизити, та не давали. Неможливо бути одному серед тих, хто тебе не поважає. На жаль, люди втрачали все, що у них було від людини, перейнявшись цим загальним почуттям відрази до хлопця, який не встояв у двобою із жорстокістю. Армія не розуміла сентиментів.
Командири. Якою була позиція офіцерів і прапорщиків відносно існування подвійної моралі у підрозділах? Якась їх частина, безумовно, засуджувала регулярні побиття одних іншими. Та хіба можна було не відреагувати, коли сліди нічних «польотів» деколи неможливо було не бачити? Найчастіше солдатик стояв на власній версії: послизнувся на милі, впав, забився. Далі – тупик, непроникна стіна. А, як розсудити, то ніякому командиру не був вигідний широкий розголос, бо треба буде пояснювати вищому начальству, – чому махровий мордобій процвітає у казармі?
Лейтенантові, старшому за своїх підлеглих на три чи чотири роки, легше покласти всі обов’язки по нагляду за порядком на молодших командирів – сержантів, або на старший призов. Їм було байдуже, як організується лад і благодать у роті, хто кого гнобить, бо з таким устроєм апріорі згодні не тільки «діди», але й молоді бійці. Строк іде, наказ Міністра оборони наближає термін чергового призову, отже, «чобітна» дисципліна навіть вигідна, аби тільки тримати під контролем моральний стан своїх підлеглих, щоб, бува, хтось не перестріляв кривдників. Не всі офіцери брали на себе ще й обов’язки педагога. Вчити, виховувати, впливати, бодай не авторитетом, так владною рукою міг не кожен, а з тих, хто міг, може не всі й хотіли.
Ризикую попасти під перехресний вогонь критики. Я вже скуштував її, переконуючи, ні, навіть не переконуючи, а просто викладаючи думки з приводу законности всієї афганської кампанії. Тепер ще ця нездорова тема. Тільки не зробіть неправильний висновок, що описані явища наскрізь просякнули кожний підрозділ, кожний маленький чи великий солдатський колектив. Вірю, було не так. Але протилежна думка, нав’язувана принципово налаштованими нашими учасниками тих подій, мовляв, нащо ворушити найгірше і псувати без того невисокий авторитет інтернаціоналістів? А я кажу – правду потрібно викласти такою, якою вона є. Наш світ не став більш гуманним від часів середньовіччя. Чи, скажете, він змінився на краще? У обговореннях на тему насильства багато людей не заперечують саму можливість існування насильства, а сперечаються між собою, які форми тероризму виправдані.
Колишній солдат, хоча б у приватній розмові, готовий визнати – дідівщина була, іноді вона набувала страшних форм. Як ігнорувати це? Хто може не погодитись зі мною? Можливо, ті, хто не все бачили, не хотіли, або не могли бачити ретельно приховану щоденну, щонічну рутину. Ті, хто сам знімав з себе надмірне навантаження військової лямки? Визнаючи неохоче, можуть ще змусити пом’якшити формулювання: не треба узагальнювати, мовляв, бо ганебні побиття чинились не скрізь, не так масово, як отут пишеться.
Я не узагальнюю окремі випадки. Але ми звикли читати про подвиги особового складу радянських військ. Делікатні теми нестатутних стосунків обходили, прямих відповідей уникали. На моїй пам’яті дехто з солдатів, удостоєних звання Героя Радянського Союзу, в інтерв`ю для військової преси розповідали про принципову неможливість мордобою у контингенті. Та краще вже мовчати, ніж брехати. Замовчування вад системи – це приниження самих себе. Продовжуємо боятись покарання за правду? Дідівщина – не тільки нехлюйська практика командирів нижчої ланки. Вона підпиралася авторитетом командирів батальйонів і полків. Статистика випадків нестатутних відносин турбувала політпрацівників цих підрозділів. Почни боротись з явищем і матимеш погані цифри. А це не сприяло кар`єрному зростанню. Тільки от закони зони забирали щороку десятки життів – не бойових наших втрат. Жорстокість переставала бути чимось аномальним. Життя втрачало свою істину цінність. Ба, навіть володіння зброєю не було засторогою від зазіхань на право недоторканої гідности.
Розмова ведеться не про поодинокі випадки. Наш невеликий взвод теж відзначився історією збройної помсти. Земляк мій з Донеччини – розумний, талановитий хлопець, прекрасний музика, вночі відкрив вогонь по зміні караулу. Може від хвилювання, а може через небажання зашкодити невинним, не влучив ні в кого. Хлопці залягли, провалявшись на землі до останнього пострілу. А той, відсалютувавши, застрелився сам. Винним військовий трибунал визнав єфрейтора М., мого року призову, гуцула з франківщини. Чи насправді він так позбиткувався над небіжчиком, безумством довівши до відчаю? Маю сумніви. Слідчий не опитував особовий склад, шукаючи докази. Може, головним аргументом стало те, що М. йшов розводящим, тобто, виконував певні командирські обов’язки зміни караулу, а тому вважався головним підозрюваним?
Не таким звіром був єфрейтор М., як старший наш «бойовий товариш», сержант Василь Б. Він теж з України. Десь, може, застосовує навички побиття у цивільному житті, хоча навряд йому таке подарують прості громадяни. А за статусом він – воїн-інтернаціоналіст, точно такий, як усі, без додатків і винятків. Той міг припечатати за здорово живеш табуретом по голові. Було-таки, нахапавшись Василевих п’ястуків, кинувся один до зброї, бо не мав сили вже терпіти наругу над собою. Ну, Вася і гехнув його навідліг. Табурет – на друзки. А у хлопця голова дубова, вичухався швидко, тільки його від гріха подалі перевели на кухню. А так, може, покосив би нас як пшеницю, за компанію.
Отак і жили постійно на межі. Хтось вбивав кривдників і відправлявся на зону, хтось потрапляв до дисбату, якщо наслідки виявлялись кричущими, але з проявами дідівщини покінчити не могли. Недорозвинена модель явища у нашому взводі пояснювалась не млявістю і малою чисельністю «дідусів», але жорсткою позицією заступника командира взводу старшого сержанта Єреся. Віддаючи належне, скажу, що при ньому ніхто не розшаркувався перед «вищою кастою», не прав чужих манаток. Звісно, молоді виконували всю брудну роботу по прибиранню, могли отримати добрячого стусана за різного роду недбалости, але так щоб у щелепу... Просто для тих, хто відбарабанив понад рік були окремі привілеї – можливости порушити статут караульної служби без усіляких наслідків. І цього їм вистачало, до певної пори. Згодом, коли помінялися кілька призовів, взаємини між старшими і молодшими піддалися змінам, відповідно неписаним традиціям.
Епізод:
Заступаю вдень на караульну вежу. Перед тим як піднятись, стаю під душ з автоматом, бронежилетом, у повному споряджені. Наостанок надіваю наповнений водою шолом, та лізу сходами на пост. Мушу стояти дві години, вдивляючись у одноманітну далечінь гірського плато. Вода випаровується за якісь хвилини, а літечко – на славу тепле. Спати хочеться немилосердно. За дві години бачу зміну караулу, яка жваво оминає мою вежу. І потекли наступні дві години «шкварчання» на тій «пательні».Я розумію, що хтось там захворів і мене не поміняли. Позачергово підняти «діда» не є можливим. Він мусить готуватись до переходу у «дембелі», а то знаєте, яка складна справа?
Останні два роки (надстрокової) служби я мав можливість подорожувати гарнізонами. З приводу позитивних спогадів трохи врівноважу викладений негатив. У тому ж Кабулі стояв собі зразковий полк зв`язку. Чутки про нього доносились до Шинданду. Хто вірить чуткам? Треба на власні очі бачити, щоб мати думку. Переночувавши у тій частині, я не повірив, що такою може бути наша армія. На території полку військовослужбовці строкової служби чітко віддавали мені честь, як того вимагає Статут. В чому дивина? Є визначені законним чином порядки у війську, то чому дивуватись, якщо написане і наочне співпадають? Зазвичай, в усіх частинах контингенту ігнорували основні норми етикету, як то віддання честі. Молодші офіцери задовольнялись кивком голови у їх бік. Лише старшим офіцерам козиряли на їх великі зірки, та й то не всім. І я бачив, що, на диво, всі солдати у зв`язківців були однаково одягнені: форму підігнано, капелюхи тримали правильну геометрію. Виходить, можна всього досягнути! Чому ж тільки у зразковій частині солдат, якого посилали на побачення із смертю, міг відчувати себе людиною?
Робіть висновки. Про яке гуманне поводження з корінним населенням країни може іти мова, коли свої до своїх ставилися не по-людськи? Я не спростовую факти постійної братерської допомоги. Звістки про відбудовані «шураві» лікарні, школи, фабрики – правдиві. Доброчинна справа робилась повсякчас. Цілі колони автомашин ввозили з СРСР борошно і цукор, м`ясо і медикаменти. Нашими літаками користувались біженці, повертаючись до домівок. Десь самі моджахеди поводились не досить чемно з місцевим населенням. А як же? Не міг бути друг ворога їхнім другом. Агітація – головний коник радянської політики. Тут контрреволюція поступалась нам, більше покладаючись на практичні заходи.
Під кожну акцію радянських підводилась ідеологічна база. Крім суто військових в Афганістані працювала ціла армія політпрацівників. Не скажу, що вони їли свій хліб даремно. При політвідділах дивізій організовували агітаційні загони, що розвозили допомогу по кишлаках. Мій тезка, старший лейтенант Ігор Рогов, був перекладачем такого загону. Його БРДМ підірвався на міні по виїзду кишлаку. Як він казав потім: «Невдячні люди якісь. Я трендів, розпинаючись цілий день, а вони нас підірвали». Не завжди незалежність можна було розміняти на чувал борошна.
Повертаюсь від високих матерій до суворого армійського буття. Мене виховували у повазі до всякої людини. Якої вона нації – не цікаво було. Таким я й лишився, хоча, свідомо сторонюся ідей інтернаціоналізму і космополітизму. Вони, як мильна булька, луснули у казармі. Армія допомогла стати націоналістом у тому значенні, як це розуміється світовою спільнотою. Це глибока повага до всіх націй. Але це також усвідомлення себе, як представника окремої, самодостатньої, унікальної нації, яку не можна «розчинити» у казані, де розвиваються інші народи. Однак, на службі я дізнався, що є «чурбани» і є... Не хочу!!! Це принизливо звучить. Для мене «Чурбанів» не існує. Є неповторні народи Середньої Азії. Так, з ними складно було знайти спільну мову, але ми не ідентичні, мусили б цьому навчитись. Є молдовани і гагаузи – етноси, що ділять спільну, а тепер вже спірну територію. Вони звикли зверхньо ставитись один до одного. Дивно, що нас у школах не навчили важливому. Воно полягає у наступному: кожна окрема народність доповнює і збагачує наш духовний стіл. Поставте перед собою варену бульбу і їжте її тричі на день, та сім днів у тижні. Надовго вистачить наснаги й апетиту? Бачте, у їжі ми розбираємось, а у питаннях розмаїття культур – не завжди.
А земляки скрізь гуртувались за етнічною ознакою. «Дух»-українець шукав підтримку у «діда»-українця. Представники Кавказу, Середньої Азії, – вони забували про внутрішню ієрархію, коли поставало питання честі нації. Розшарування за так званим п’ятим пунктом було слабким місцем Радянської Армії. Хіба можна нівелювати особливости кожного етносу до стану середньо-радянського громадянина? Так, найбільш «просунуті» республіки, оті, що ближчі до Європи, давали висококваліфіковані кадри. Аргумент? На відміну від них середньоазійські, де не настільки переважає міське населення, ставили до строю чабанів та аграрієв, випускників селянських шкіл. Уявляєте порівняльну картину? Реальність інтерпретувалась, як нездатність представників деяких народів осягнути науку, а звідси й усталений міф про меншовартість одних перед іншими. Та, треба сказати, «елітні» нації продукували таких унікальних дебілів, що я розжалував би до рядових отих воєнкомів, які послали їх в Афганістан. Трошечки лячно бачити зброю у руках двадцятирічного йолопа з вусами, який скаже щось і сам з собою придуркувато гигикає. Не називатиму цього інфантильного типа на ім’я – забагато честі. Його «дембель», напевно, багатьом приніс полегшення, передавшись головним болем у чиюсь українську родину. Але лишилися й інші, по-своєму цікаві. Для когось він, все ж-таки, мужній воїн, фронтовик, приклад для майбутніх поколінь. Так, чи ні? Ви ж не знаєте історію його червоного посвідчення. Посвідчення дали всім однакові, а з ним почесті, чи зневагу, залежно від ставлення до «афганців», як до таких.
Викликає повагу вчинок одного з тисяч українців мого призову. Служив він батальйонним поваром. Отож, вихідці братньої республіки, а за соціальним станом «черпаки» зраділи поповненню і нумо його повчати неписаним законам рекрутчини. Хлопцеві не дуже хотілось пів року харчуватись стусанами. Він по-іншому бачив ціль своєї служби. Та як перехопив ломаку двома руками! Та як заволав: «Повбиваю...............!!!..................!!!»(тут я навмисно скорочую пряму мову, бо вам того знати не треба). Якщо коротко: більше ні одна злісна мармиза не сунулась до нього, навіть до сплячого.
Ми вміємо прощати. Сьогодні у одних спілках об`єднані ті, хто гамселив і ті, кого гамселили, а також ті, кого гамселили ті, кого вже відгамселили. Розтлумачувати накручене не стану. Десь є меридіан на планеті, перетинаючи який вчорашній звіроподібний «дід» ставав людиною. А чи ставав? Кажуть, хто пройшов Афган, став заґартованим поборником справедливости. О, люди! Чи справедливою була наша участь у тій війні? Чи зробили нас чутливішими і людянішими втрати друзів? У яких благородних справах карбувались наші «шляхетні» характери? Для прикладу пригадаймо вибух на московському цвинтарі наприкінці століття. То «афганці» цинічно нищили братів по зброї. Під час поминок. Через дурні гроші. То у нашому Донецьку один з побратимів вивозив чужі плити з будмайданчиків ветеранів Афгану. Він мав і посаду у Спілці, і можливости зачепити краном та десь покласти на своїй землі, виділеній йому державою, як благородному воїну-визволителю. Я впевнений у іншому: хто пішов служити людиною, той людиною залишився. Мерзотник вдосконалився саме, як мерзотник.
Донецьк, 2009 рік