09.03.2015 11:01
для всіх
198
    
  2 | 2  
 © Маріанна

Вовчиця

з рубрики / циклу «Місячне сяйво»

Чий це обрис вимальовується чорною тінню на срібному пагорбі у сяйві місяця? Вовк? Вовчиця.

От уже декілька днів Мисливець помічав поряд її присутність.

Він давно звик жити одинаком у лісовій хатині, та здобувати їжу полюванням. Та зимою дичину здобути складніше.

Було.

Якби не мисливське чуття, не помітив би, що хтось пильно спостерігає за походами і полюванням. Та тепер навіть трохи непокоївся, коли Її не було поряд.

Красивий, сильний звір, наче, був втіленням його самого і вів власну боротьбу за життя.

Вони брали в лісу тільки те, що стало б поживою і дало б змогу існувати далі.

Але, відколи з’явилася Вовчиця, полювання у Мисливця стали більш вдалими.

Збіг? Випадковість?

Навряд чи його хвилювало це.

Теплий хутряний одяг. Стара рушниця за плечем і зимовий ліс. От і все, що потрібно.

А тепер ще й Вона.

Сіре хутро між дерев як тотем, добрий знак.

Тепліше.

Наступного дня полювання було не вдалим. Дичина поховалася у свої нірки. Не було видно ї знайомої Вовчиці. Куди Вона поділася?

В невеселих роздумах Мисливець брів у свою хатину майже без здобичі і знав, що залишиться голодним.

Гей, дивись куди йдеш!

Привів до тями гнівний вигук.

Хто тут може бути? Місцина глуха.

Перед очима постав хтось у такому ж мисливському спорядженні як і сам.

Ще один мисливець? А голос жіночий.

Ти хто? І що тут робиш? – запитав заскочений.

Я Мисливиця. Полюю тут.

Чому ж раніше не помічав тебе?

А ти що весь ліс обходив? Всі хащі і закутки? – зачепила Мисливиця.

На не зважай, раніше я в іншому лісі була. – поспішила перевести від себе увагу.

Мисливець придивився пильніше до незнайомки і помітив іскорки у глибоких темних очах.

Тобі не самотньо у лісі. Давай полювати разом. – Запропонував несподівано для себе.

Давай. Будемо зустрічатися на цьому місці. – Легко погодилася Мисливиця.

Відтоді Вовчиця не з’являлася на очі. Мисливець встиг забути про неї.

Доки на одному з полювань Мисливиця раптом не гукнула:

Вовк! Вовк там! Поспіши, бо у мене немає патронів!

Стріляй же!

Не встиг Мисливець отямитися, як рука сама підняла рушницю і пролунав постріл.

За деревом на ніг впало щось важке.

Влучив. - Зауважила Мисливиця.

Мисливець помчав туди.

Вовчиця!

На снігу, багряному від крові лежала його Вовчиця.

«Навіщо мені цей «трофей»» подумав з гіркотою. Та нічого не вдієш.

Раптом Мисливиця засяяла сліпучим світлом і промовила громовим голосом:

Я Дух лісу. А ти насмілився полохати моїх звірів, руйнувати його спокій і тишу. Та Вовчиця вподобала тебе і допомагала. І була покарана.

Тепер твоя черга!

Так ліс знову став порожнім і тихим ніщо не порушувало його довгого зимового сну. Нікому було милуватися блиском сніжинок, що простелилися килимом на землі ніхто б і не наважився.

Тільки коли на небо виходив місяць уповні, і кидав срібний відбиток на широку галявину, з-за пагорба було чути моторошне виття. Наче хтось плаче.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 10.03.2015 08:48  Тетяна Белімова => © 

Майже як легенда. Цікаво було читати. На хепі-енд було мало надії, бо ж місяць уповні.

 09.03.2015 14:36  Тетяна Чорновіл => © 

Сумна казка. Красиві образи.