На світанку сили
уривок
Захар завжди скоса поглядав у бік лісу. Древній Ліс. Старі дуби і липи розкинули свої віття десь аж під самим небом. В цьому лісі за переказами жили боги. Страх перед лісом змушував тріпотіти кожного хто ходив по гриби чи на полювання. Його похмурий вигляд навівав нехороші думки. Але Ліс, ніби живий, манив до себе. Особливо в ночі. Тільки дрімота накриє покривалом снів, Ліс підступається до самого ліжка, величним тисячолітнім дубом. — Повернись, – шепоче листям – повернись, дитя степів, повернись. І тріпоче, торкається гіллям, а потім перетворюється на сивочолого чоловіка. Сон повторювався і повторювався не одну ніч. З настанням ранку заклики припинялись і давали кілька годин спокійного сну. Захар сидів на березі річки. Ніжна зелень розбавляла чорноту вербового гілля. Синиці і жайворонки виспівували свої пісні. Молодь на лугу проводжали зиму і зустрічали весну – був час веснянок. Захара до тих гулянь не допускали. Він був інакшим. — Ось він, – почулось над лугом. Дівчата перервали свій танок і здивовано подивились на гурт селян, які прямували до них. — Тримайте вбивцю – кричали люди. Вони наблизилися до Захара і обступили тісним колом. — За, що ти його? – верескливий зойк прозвучав над самим вухом хлопця Здивований, розгублений Захар не міг вимовити й слова на свій захист. Його почали підштовхувати до води. Хлопець не чинив опору. Збитий з пантеликів він лише шепотів – «Чому я? Поясніть чому я?» А внизу вирувала ріка. Каміння стирчали з води створюючи природну гать. Річка проривалась через неї, пінилась, шуміла котячись на волю. Потрапити у цей вир означало загинути. Захар раз у раз поглядав під ноги і вже прощався з життям, аж ген на протилежному березі побачив знайомого сивого чоловіка. Той чоловік тримав у руках велику палицю, яку високо піднявши над головою встромив у землю. За мить з палиці повиростали гілляки потім вони вкрились листям, а ще за мить вона стала дубом. — Повернись, – зашепотіло дерево листям – повернись, дитя степів, повернись. — Бачите? – вигукнув Захар, вказуючи на протилежний берег. Та люди нічого не побачили крім священного дуба, який ріс тут не одне століття. Озброєні вилами вони підступилися ближче. — До війта його! Ви ж не звірі. – загукав молодий хлопець який приймав участь у веснянках. Це подіяло. Один з чоловіків, наказав зв’язати злочинця, а молодик, який зупинив знавіснілий натовп, знову загукав: — Судити за звичаєм усією громадою. У село і там вирішимо, яка кара його чекає! При цих словах хлопець став між людьми і Захаром. Люди слухняно відступили. Захар покірно дав себе зв’язати. Подалі від цього місця, ось яке бажання виникло у нього, і неважливо, що його чекає у селі. З одного боку він відчував вдячність до Хоми, за те що він зупинив самосуд, а з іншого, не розумів його слова про суд за звичаєм. Захар не входив у їх громаду просто жив поряд села. Його, сироту, приютив дід Іван – коваль, теж відлюдник, і вчив своєму ремеслу. Старий коваль зневажав селян, а ті в свою чергу не долюблювали його. В усіх своїх бідах звинувачували діда Івана: і в посусі, і в грозах, але не чіпали – дуже хорошим майстром був. Вся нелюбов виливалась на його вихованця – Захара. У селі було гамірно. Тихо брело по небу сонце, показуючи на полудень. Земля віддавала небу вологу, яку так щедро дарувала весна. Було жарко. У повітрі пахло прийдешньою грозою. За лісом піднімалась туча. Всі жителі від малого до старого зібралися на вигоні. Старий Війт сидів на лаві під липами і втомлено дивився на людей. З появою Захара люд зашумів — Судити! Судити!... Хлопця прив’язали до стовпа. Його довге чорне волосся прилипло до спітнілого обличчя, шиї, оголених плечей. Захар примружив від сонця очі і спостерігав за натовпом. Ці люди давно мріяли його позбутися, дивного і неговіркого. Він не мав друзів. Не було жодної душі в цьому селі яка б заступилася за нього. Лише дід Іван в смерті якого його звинуватили. По переду натовпу став Хома. Високий і дужий він був авторитетом серед молоді, до нього дослухались дорослі. Він вступив у пору зрілості, довівши всім, свої лідерські задатки. — Вельмишановний Війте, ніхто не може довести, що діда Івана вбито, а не нещасний випадок. Тому прошу за Зайду. — Ти просиш – розпочав Війт – але і протилежного довести не можеш. — Так прошу. Я за справедливість. Хто сказав, що діда Івана вбив саме Зайда, хай вийде і скаже це при всіх. Хома обвів поглядом присутніх. На мить його погляд зупинився на Захарові. У тому погляді не було співчуття. Він дивився і не бачив перед собою людини. Захара охопив розпач, якщо ця людина його захищає, то чого можна чекати від усіх інших. — Боїтеся? – питання прозвучало немов батіг — Чого добиваєшся, юначе? – голос Війта був тихий у ньому відчувалась прихована сила духу, якої не було в Хоми. – Ти думаєш своїми запитаннями щось доведеш? Ні не дозволю, поки я Війт жоден, чуєте, жоден не буде судити по своїм принципам. — Я поважаю вас, – заперечив Війту Хома, – і не намагаюсь керувати. Я бажаю справедливості. — Ти смієшся з нас? – прозвучали незадоволені вигуки з натовпу. — Так, Хома, чому захищаєш цього сироту? Чому вимагаєш суду за звичаєм? – тихий голос Війта прозвучав голосніше вигуків Хоми. – Він чужак, у нього свої закони – і вказав правицею в бік Захара. – Він не прийняв наших законів, ми не прийняли його. Чи вправі ми судити? Ні! Вигнати його з села. Побити і вигнати. Ось моє рішення. Хома повернувся обличчям до людей: — Захар жив з нами, – заперечив він рішення Війта Хома, – допомагав у кузні діду Івану, вчився у нього, а це означає – він прийняв наші закони. І ми повинні судити його. — Судити! Судити!... – загудів натовп, жадаючи крові. Захар повернув голову до Війта і скоріше відчув ніж побачив його гнів. Хома добився суду, а це означало – смерть. — Завтра по обіді, – нотки гніву звучали в голосі Війта, – Бог вирішить вину. Проскрипції розпеченим залізом! Хлопець уявив як розпечене залізо ллють на живіт. Не можливо описати жах людини приреченої на муки. На нього нахлинула хвиля розпачу і гніву. Від цього виру почуттів він з усієї сили рвонув на себе пута. Мотузка була міцною і зусилля були марними, тільки вузли затягнулись і почали муляти зап’ястя. — Даремно стараєшся, – голос був тихий ніби шепіт. Хлопець оглянувся. Невелика рівнина поросла травою і жодної живої душі. Поодаль росла крислата липа, від її гілля падала густа тінь. «Здалося» – подумав Захар і продовжив свої зусилля. — Я ж кажу, даремно стараєшся, – знову прошепотіло аж над самим вухом. Оглянувшись Захар отетерів. Тінь від липи ожила і рухалась у його бік. Спочатку розрізнені, ніби руки, кінці витягнулись, а потім набувши об’єму почали рости над землею. Від побаченого рот відкрився сам собою, очі почали вилазити з орбіт. Захар щосили примружився. — Чур тобі Пек, – почав безперестанку повторювати оберіг. — Повернись, – зашепотіло над самим вухом – повернись, дитя степів, повернись. Пересилюючи страх Захар відкрив очі, нічого дивного не відбувалось – тіні стали нормальними. — Це тобі не ввижається. На лавці під липою сидів сивочолий чоловік і усміхався. — Хто ти? – запитав його Захар. — Правильне запитання «Хто, Ти!» – відповів чоловік — Згинь. Ці слова розсмішили новоприбулого. — Я врятую тебе, за однієї умови. – Продовжив він розмову від душі насміявшись. — Хто ти і чого причепився – повторив запитання Захар. — Насувається гроза. Чуєш її? – незважаючи на питання продовжив розмову Сивочолий. Дійсно за спиною, десь понад лісом гуркотіло. Стало тихо, ні шеберх, навіть птахи притихли і комахи не літали. — Це не проста гроза – це буря, – вів далі чоловік, – вона прийшла за тобою. Переживеш її будеш вільний. — А якщо не переживу? — Тому я тут. Уважно дивись слухай і все запам’ятовуй. На допомогу закликай лише пращурів. Зрозумів? Після цих слів він став із лавки і підійшов до Захара. Гілля липи теж ворухнулось, витягнулось накриваючи тінню чоловіка. Своєю довгою палицею він намалював коло навколо хлопця — Добре, що тебе прив’язали – тільки й сказав розчиняючись у гіллі дерева. Усе стало як було, лише глибокий слід від палиці свідчив, що усе те було не маренням. Захар знесилено впав на землю і прихилив голову до стовпа. Важко було розрізнити де сон, а де реальність. «Можливо завтра прокинусь і все…» – думав втомлений в’язень. Повіяв прохолодний вітерець, принісши довгоочікуване полегшення. Починалася гроза. Вітер став поривистим. Пішов дощ, проймаючи холодними голками тіло. Він пускався все сильніше і сильніше, перетворюючись у град. Небо розколювалось на друзки від безкінечних блискавок. Стало темно. Ніби настав кінець світу. Небеса упали на землю і розчавили одиноку людину яка скрутилась калачиком навколо стовпа і від кожного удару крапель здригалася. Розпач, бажання сховатись, ненависть до жорстокості. Калейдоскоп відчуттів змінювався з кожним ударом серця. Серце. Воно зжалось від болю коли до нього з лугу приповзли путята. Від холоду зуби цокотіли мелодію, а путята пританцьовували їй у такт. Дивні створіння, що плутають подорожніх гелготіли мов гуси і хлопали у долоні. Їх танок був схожий на танець божевільних. Скривлені губи нагадували вишкіл голодних лисів. За ними з’явились нявки. Їх прекрасні тіла спокусливо вигинались і манили до себе. Напівпрозорі сорочки нічого не приховували. Піддавшись спокусі Захар хотів піти до них, але пута нагадали про мариво. Нявки не зникли, вони вигнали потворних путят і почали співати. Голоси зливались у безслівну пісню і потужніший заклик. Захар уже не тямився від бажання вирватись. З усією силою на яку був здатний рвався на волю. Хотів хоч носком ноги дотягнутись до лінії на землі і стерти її, але знову і знов знесилено падав на землю. Одна з нявок втратила пильність і повернулась боком. Те, що постало перед очима викликало приступ нудоти. Нявка спереду була спокусливою дівчиною, а ззаду було видно усі нутрощі. Захара знудило. Нявки хотіли заманити його і знищити. Поряд нявок почали танцювати дівчатка років дванадцяти. Маленькі з розпущеним зеленим волоссям. Було дивно спостерігати за їх танцем. Після спокусливих рухів попередніх танцівниць спокійний хоровод русалок виглядав дивно. На їх синіх обличчях застигли маски образи, а від сміху мурашки бігли по спині. «Пограйся з нами» – гукали вони. Але нічого крім жаху цей заклик не викликав. «Закликай на допомогу пращурів» – пригадалися чиїсь слова. — Закликаю Рід на захист! Допоможи Роде своєму сину у лиху годину! – загукав щосили Захар. – Допоможи Роде своєму сину у лиху годину! Всі русалки зникли. Лише гроза продовжувала набирати сили. Липу вітер хилив аж до землі. Відчувався холод. А за колом розігрувалась нова вистава: старий дід Іван кував татарську шаблю. Бив по ній молотком, розмахував розпеченим металом у повітрі і знову приступав до роботи. — Мамо! Матусю я тут, допоможи! – Ридання вирвалось з грудей зневіреної людини. Захар бився головою об стовп і продовжував гукати матір. Мариво змінилось. У повітрі повисла шабля. З темряви проявився Дід Іван. Він, тримаючи в руках шаблю, направив її на Захара. — Захаре, – виголосив він, – знайди її, – і вказав на шаблю. – Вона чекає на тебе в кузні. Не барися. – і зник. Після зникнення діда усе стихло. На небі зійшов молодик, і тріпотливі зорі почали вигулькувати на небі. Захар вдихнув на повні груди. Пережите ніби додало сил, і ще раз смикнувши за мотуззя звільнився. Захар обіперся спиною на стовп і вирішив трохи спочити. У місячному світлі поламана липа була схожа на зруйновану хату. З обломків дерева вийшов чоловік він наблизився до дрімаючого хлопця. — Повернись, – заговорив він – повернись, дитя степів, повернись. Захар рвучко підвівся, але знов знесилено опустився на землю — Повернись, – заговорив він – повернись, дитя степів, повернись. — Нічого нового не придумали? – іронія звучала в голосі хлопця. — Ви ж казали допоможете. — Я допоміг. — І в чому була допомога? — Душа твоя прокинулась від сну цієї ночі. — А до того, що спала? — Ні вона блукала. — То спала чи блукала? Щось ви перемудровуєте. І взагалі чого ви причепились до мене? — Я Дух цієї землі. І я дарую тобі частину своєї сили. Ця негода розкрила твій характер, твою силу. Тепер ти змушений піти. — Куди? — Знайди шаблю, яку викував твій дід і йди. — Я не хочу йти. І він не мій дід. Я татарин, хіба не видно. — Дід Іван прийняв тебе у свій рід. Забув? – гнівно вигукнув Дух. – Мовчи і слухай. За твою непокору візьму з тебе плату. Невеличку. Ти завжди будеш один, як сьогодні. Бо інакше втратиш усіх хто тобі любий. Твій рід віднині належить мені. Не порушуй наказу бо поплатишся. А тепер ступай у кузню бери шаблю і ступай у степ. Закрутившись у круговороті Дух зник. Липа випрямила своє пагіння. Ніби не було бурі, а над селом співали півні. «Невже час так швидко сплинув?» – подумав Захар. Йому здавалось що з полудня пройшло не більше кількох годин. Після нічних подій Захар відсипався у дідовій кузні. Чи шукали його він не чув. Шабля замотана у шмат лляної тканини лежала під боком. Хто б міг подумати, що дід буде кувати татарську шаблю. Дочекавшись ночі обережно вийшов на вулицю. На спину прив’язав вузлик з усіма необхідними, за пояс сховав дідового ножа. Шаблю почепив на бік бедра, так як носили зброю вої. Попереду був довгий шлях.
Сумна і ніжна пісня лунала над степом. Тиха рівнина дрімала, а над нею витала мелодія, ніби спустились з неба янголи в степ, і гуляли поміж трав, виспівуючи. Вся долина принишкла заслухавшись, а пісня лунала. Лише ластівки, які шугали поміж небом і землею, бачили хто співав. Голос був чистий глибокий, здавалося до нього можна доторкнутись. А потім усе стихло. Навіть вітер принишк здивувавшись. То степом ішла дівчина. Поряд неї біг струмок, показуючи дорогу додому, перегукувались ластівки і ловили мушок. Усе було як в раю, але дівчина того раю не бачила, вона жила в царстві тіней і лиш звук радував душу. — Ярино-о! Яри-и-но-о! – пролунало над степом. — Діду, я тут! – обізвалася Ярина. — Постій, я швидко. Ярина зупинилась. У темному небі світлою плямою блистіло сонце. Був полудень. Знайомий шурхіт і дід обійняв дівчину за плечі. — Пішли, потрібно обідати – промовив старий і прихилив її до грудей — Пішли, – відказала Ярина. І вони у двох попрямували додому, залишивши позаду ліс, який випускав на волю людину. Ця пісня сколихнула у душі давно забуті почуття. Чим ближче Захар підходив до краю лісу тим чіткішою ставала пісня. А коли ліс став за спиною і перед ним розкинулась широка зелено-жовта рівнина, на очі навернулися сльози. Хлопець поспішив на звук пісні. Йому набридли сутінки лісу і серце раділо сонячному простору. Захара зацікавило хто ж співає таких пісень, і вирушив уздовж струмка який повертав у степ. За кілька хвилин він побачив димок оселі. Зупинившись біля дверей невеликої мазанки хлопець завмер. Внутрішній голос підказував, не потрібно заходити. Напівземлянка мала дуже старий вигляд. Вона тулилась до горбка і одним боком повністю вросла в землю. А ті стіни які було видно геть відлупились. — Агов! – гукнув він. Тихо проскрипівши, прочинились двері, виглянув маленький молочно-сивий дідусь, він був схожий на домовика. Його обличчя ховалось за широкою довгою бородою, а з під волохатих брів дивились чорні молодечі очі. — Чого тобі? – запитав дід-домовик, і примруживши око подивився на прийшлого. — Я подорожній, пустіть переночувати. А дід уважно роздивився хлопця: високий на зріст, приємне молоде обличчя з ріденькою бородою, Чорне як смоль волосся, трохи розпатлане, стягнуте шкіряною мотузкою в тугий вузол на потилиці. Колись біла, лляна сорочка була розірвана в кількох місцях, так само як штани. На ногах взуті шкіряні постоли. На боку висіла татарська шабля, велика рідкість у цих краях, за спиною сиділи двійко молодих вовків. Не виявивши здивуванню такій появі дід запросив незваного гостя до хати. Захар зайшов до господи і повернувся на покуття, щоб віддати шану Господу, і здивовано зауважив, що там не було ікон, лише маленький дідух в рушниках. «Недобре без ікон» – подумав хлопець і лише тоді побачив дівчину. Вона сиділа за столом і погляд її великих синіх очей був спрямований крізь хлопця. — Привіт, сідайте до столу обідати, – мовила вона тихим грудним голосом. На столі стояла повна пшеничної каші миска, хлібина житнього хліба. На всю цю смакоту Захар дивився голодними очима, і вдихав забутий аромат свіжого варива. Зайшов дід з глеком хмільного меду. — Ну, хлопче, як опинився у наших краях? – запитав господар і поставив глек на стіл. — Іду в уход, – відповів хлопець Дід прискіпливо подивився на гостя. В його очах промайнула юнацька іскра і зникла. Сиві вуса ворухнулись і прозвучали запитання: — Як тебе величати? — Захаром. — А мене називай дідом Любомиром, а це моя вихованка Ярина. – Вказав на дівчину дід Любомир. — А розкажи но юначе хто з тобою подорожує? – запитав дід Любомир. — Я сам. — Ні, а ті двоє, що сидять під порогом? — Вовченята? — Так, вовченята, як тобі вдалось приручити цих тварин? - Допитувався дід. — Це сталось випадково. – неохоче відповів Захар. — Розкажи, будь ласка, - зацікавлено попрохала Ярина. — Це нецікава історія. – хлопцю стало не затишно серед цих трохи настирних людей. Дід Любомир суворо зауважив: — А ти все таки розкажи, це не просто цікавість, а скоріше необхідність. В голосі діда прозвучали знайомі відтінки і опиратися його проханню не було сил. Занурившись у спогади Захар згадав той момент коли вперше позбавив живу істоту життя… Якось полюючи на зайця Захар, виставив силки, ліг за кущем ліщини, і поки чекав на тваринку заснув. Прокинувся від шуму – ламалось гілля. У хлопця завмерло серце, а від панічного страху зсудомило м’язи. Час сповільнився, усе навколо відсунулось, навіть дерево на яке спирався не відчувалося. Захар встав, тримаючи напоготові ножа. Із за куща висунула морда вовка. Він був меншим ніж могло здатись спочатку. Вишкірена морда тварини була більшою за тулуб. Вовк напав не одразу. Він почав заходити з боку, підходив і відходив, вишукував слабину. Чоловік залишив дерево за спиною, десь на крок підступивши до тварини. Це давало більше маневреності рухам. І в цей момент вовк стрибнув. Захар нирнув під вовка і виставив руку з ножем як списа. Метал потрапив у саме серце тварини навіть не зачепивши ребра. Інерція стрибка не зупинилась від удару, тому тварина усім тілом впала на хлопця, ледь не виламавши руки. Рукоятка ножа боляче вдарила по грудях. На мить від болю затуманило розум. Захар відкинув тіло тварини, важко дихаючи почав роздивлятись навколо. З кущів ліщини на нього дивились пару вовчих очей. За секунду ніж уже був напоготові, але даремно. Вовк виявився вовчицею ще й з виводком. Вона вчила полювати поблизу заячих нір і наткнувшись на людину вирішила захистити своїх дітей. Вони повибігали до тіла матері гарчали вовтузились, ще не усвідомивши її загибель. Захар ледь відсапавшись від нападу вирушив далі в пошуках здобичі. Дрімучий Ліс був багатий на здобич і добре годував своїх мешканців. Захар відчував біль в грудях, було важко дихати Втомлений від подорожі Захар розумів, що цей бій він виграв, але не був впевнений, що переживе наступний. Ліс давив на свідомість, витравлюючи іскру свідомого життя за яке, з кожним разом, ставало все важче боротись. Від цілковитої зневіри його врятувало гарчання. Виглянувши з імпровізованого укриття, готовий до нової битви, він побачив двох вовченят. Вони гралис, - то нападали один на одного, то втікали. Побачивши хлопця, вони поприпадали до землі, і ось так плазуючи попрямували в його бік. Здивований Захар присів і почав прикликати вовченят мов домашніх собак. Вовченята були зовсім близько. Вони облизували свої морди і жалісливо попискували. Голод певне був сильніший інстинкту збереження, і вони підповзли ближче до вогнища, полягали поряд і почали тужливо скавчати, спочатку разом потім по черзі. Вони затихали, а потім, мабуть, згадавши свою втрату починали знову. З їх чорних очей стікали сльози, Бідні тваринки цілий день голодні бігли за вбивцею, просто щоб вижити. Це вразило Захара. Він поділився своєю вечерею. Наївшись, тваринки попритуляли свої вологі морди в бік хлопця і тихо сопіли мов малі діти. Двоє вовченят сиріт, як і він – Захар. Після почутого дід Довго мовчав. Він постукував ложкою по столу, а потім зненацька вигукнув: — Ми їдемо завтра, але не в уход. — А куди? – запитав знервований Захар. Поведінка господаря здавалась не просто дивною, а загрозливою. — До одного чоловіка, він допоможе тобі знайти шлях – відповіла замість діда Ярина. — Він знає де прибутковий уход? – перепитав хлопець заспокоюючись. — Напевне – невизначено мовив дід. День був вільний. Захар приліг на лаві, тихий подих печі наповнював хату легким запахам диму і тепла, тихенько співала Ярина, журливу пісню. Той голос огортав душу ніжністю і новим почуттям. До хлопця підкрадалась дрімота, тіло розслабилось і нагадало про втому; шлунок задоволено мурчав. Усе довкола загойдалось, закрутилось, відносячи в інший світ, який називається сновидіння. Снилася йому мати, з такими ж синіми очима як в Ярини, як вона гойдала сина на колінах і співала. Як обіймала його, ховаючи від життєвих незгод, втирала заплакане синове обличчя. Чому мати мала сині очі? Адже вона була татаркою. Татарка з синіми очима. Захар її майже не пам’ятав — Не вір, синку, ти мені рідний — А Ярослав каже, що ми чужі. — А хто твоєму Ярославу розповів цю нісенітницю? — Він каже все село каже, що ми не люди … Хлопчик вирвався з материних обіймів. — Синку, синочку. Не вір, синку, вони злі люди тому так кажуть. — Ма, а я Ярослава побив за ті слова. — Хлопчику мій. – Мати стала на коліна перед сином і обійняла. А у ночі Захар чув як мати молилася за свого сина. І було у тій молитві стільки любові і відчаю, що злість покинула серце і син обійняв заплакану жінку. І вперше у житті відчув відповідальність за матір. У ту ніч він назавжди попрощався з дитинством. В очах з’явилась впевненість, яка робила його схожим на батька, якого він не знав, але з яким зведе доля. Прокинувшись Захар сів на лаві. Була глупа ніч, дід давав хропака. Та Захар не звернув на те уваги. За довгий час він вперше згадав матір. І це сколихнуло в душі давно приборканий біль. Решту ночі хлопець не спав.
16.06.2014 12:43 