Залізнична Мері
З самого дитинства я мріяв відсвяткувати Новий рік якось по особливому. Ну щось на зразок Кевіна із " Сам у дома" або Жені із "Іроніі долі". Ну знаєте, хотілося якихось пригод, новорічних див, щоб потім було що згадати. А на томість - вечеря з батьками, подарунок від Діда Мороза під ялинкою, феєрверк на площі з друзями і все - прощавай ще один рік!
Але в цьому році Дід Мороз, в якого у глибині душі я продовжував вірити, будучи вже дорослим, нарешті почув мої думки. Новорічна ніч вийшла занадто вже особливою.
Тиждень тому, напередодні Нового року, в адвокатскій компанії, де я працюю адвокатом, перед моїми колегами постало непросте питання. Справа в тому, що один із судових процесів в яких ми надаємо правову допомогу мав відбутися не в Харкові, як завжди, а у Києві. Зазвичай ми рідко виїжджаємо в якісь відрядження, але дана справа набрала небувалих обертів, і дійшла до суду останньої інстанції. Постала важлива задача – вирішити, хто саме поїде захищати нашого підзахисного до Києва. Найцікавішим було те, що судове засідання призначили на 30 грудня і бажаючих іхати в інше місто на передодні свят було не багато. Тому колеги вирішили, що як молодий спеціаліст, який до того ж ще не обтяжений дружиною та дітьми, до Києва маю їхати я.
Такі рішення обговоренню не підлягала і тому в нже в наступні дві хвилини після закінчення наради я, дякуючи мережі Інтернет, бронював білети на потяг. На передодні свят, як відомо, це є величезною проблемою. З Харкова до Києва мені вдалося забонювати верхню полку у купе біля туалету, а от назад білетів не було взагалі. Тому не довго думаючи, я забронював білет на автобус до невеличкої залізничної станції (вже й назви не пам’ятаю), а звідти – на Львівський потяг до Харкова. У когось із подорожуючих зі Львова, була необхідність вийти саме на цій станції. Тож верхня полка у плацкартному вагоні була в повному моєму розпоряджнні від цієї невеличкої станції до самого Харкова.
Таким чином 31 грудня о 20 годині вечора з пермогою у судовому процесі останньої інстанціі та з валізою у руках я опинився на якійся богом забутій станції рахую кількість кіл, які находив кругом стовпу, щоб якось відволікти себе від думок про замерзлі пальці на ногах та наскрізь мокрий від снігу капелюх.
В такі хвилини мимоволі згадується той день, коли мама говорила, що куртку треба купувати з капюшоном, шкарпетки взимку краще носити з начісом, а головне - взимку краще їздити потягами, а не автобусами і на ці потяги білети слід купувати заздалегідь, особливо, коли плануєш їхати кудись на передодні Новорічних свят.
Мамо-мамо! Хвала Богу, що ти не знаєш, де я зараз знаходжусь та в якому стані (я маю на увазі ступінь мого переохолодження).
За такими філософсько- побутовими думками пройшли найдовші в цьому році 30 хвилин.
Нарешті далеко в темряві заблищало жовте око потягу.
І вже зовсім скоро я їхав у плацкартному вагоні, примостившись на краєчку нижньоі полиці, обережно, щоб не зачепити оголені стопи старенькоі жіночки. Ця пані дуже вдало о пів на дев`яту вечора створювала своїм монотонним похрапуванням атмосферу глибокої ночі.
На нижній полиці напроти мене розмістилася молода закохана пара. Хлопець з дівчиною так гаряче цілувалися, що зовсім не помітили моєї появи поруч з собою. Та й я намагався бути непомітним. Просто мовчки сидів, дивлячись у темряву вікна, яка час від часу розвіювалась світлом ліхтарів та поодиноких будинків.
- Ваші білети! - ніби грім роздався наді мною.
Я повільно підняв очі у гору і знову опустив. Ні, то була не просто провідниця, то була жінка з дуже великими формами та суворим поглядом. Чимось нагадувала Фрекін-Бок з "Карлсона". До речі, років їй було приблизно стільки ж.
- Ваші білети!- гахнуло ще раз. Але цього разу в декілька разів наполегливіше. - Скільки разів мені ще повтоити, молодий чоловіче? Або давайте білет, або я вас висаджу з вагону на наступній же зупинці.
Хлопець з дівчиною підскочили, ніби це стосувалося і їх також. Прийшовши через пару секунд до тями, вони ніби шкідні діти взялися за руки та скрилися в тамбурі.
Я, у цей час, намагаючись не дивитися на провідницю, наче на вія, повільно потягнувся до кишені та дістав згорнутий у двічі білет.
- Ось! - швидко перевівши погляд промовив я.
- Ну нарешті! - буркнула жінка. Вона вихопила білет, і не відходячи від мене, почала його ретельно вивчати.
Я все ж таки зважився подивитись на неї. Провідниця стояла завмерлою статуєю та дивилася то на мене, то на білет, наче в ньому крім мого прізвища заодно надрукували і фотографію.
-Хм! - кинула жінка більше не промовивши ні слова, і загубилася десь у тамбурі.
Я залишився сам на сам зі старенькою пані, яка продовжувала старанно вихрапувати якусь невідому мені пісню. Підозріла тиша зачаїлася у вагоні. Людей дуже мало, та воно й зрозуміло - новорічна ніч, куди не крути. Дивним було те, що у вагоні повно місць на нижніх полицях, а мені продали в касі білет саме на верхню.
Мої сусіди повернулися на своє місце. Дівчина з острахом подивилася на мене.
- Ну як ви?
- Та, начебто нормально! - пожав я плечима. - Звісно, сувора провідниця.Можливо, в неї просто поганий настрій?! Хто ж його знає.
- Та який там настрій?! - знервовано прошепотіла дівчина. Хіба ви нічого не чули про цю жінку?
- Ну взагалі то ні. А що вона дуже популярна? - хмикнув я.
- Ну звичайно, хто ж не чув про Залізничну Мері?!
- Залізничну Мері?!
- Ну так, про неї дуже багато страшних історій розповідають. Ми думали, що ви знаєте.
- А що розповідають?
- Ну не знаю чи то правда чи ні, але кажуть, що вона відьма.
- Відьма? - я перепитав з посмішко. - Ну як вона така страшна відьма, то чого Ви ідете в цьому вагоні?
- Їхати тут бажання в нас, звичайно ж, не було. - раптово підключився до розмови хлопець. - Але вибору теж не лишилось. Білети в інші вагони давно розпродані, та і ми ж у двох. А у двох не так страшно.
Хлопець звмовк. Потім озирнувся на тамбур, подивився чи не йде «наша відьма». Провідниці було не видно. Переконавшись, що говорити безпечно, він підсунувся ближче до мене та ледве чутно прошепотів:
- Полює ж вона тільки за одинокими молодими хлопцями.
- За хлопцями? - тихенько попитав я. - А що ж їй від них треба.
- Ну не знаю, чи то так. Але провідники говорять, що Залізна Мері (так її називають) п`є кров молодих хлопців, а потім викидає їх з вагону на безлюдних зупинках. І що цікаво, таке страхіття вона коїть саме в новорічну ніч.
Не дуже приємно це зараз визнавати, але мені стало моторошно. Несподівано відчув, як по моїй спині почав блукати холод. І я тримтячим голосом видавив з себе:
- А вони живі?
-Хто?
- Ну хлопці ті, у яких вона кров випивала.
Мій сусід по вагону знову озирнувся до тамбуру. Там, як і раніше, було безлюдно.
- За всіх я, честно кажучи, не знаю. - продовжив він. - А от за одного, кажуть провідниці, ніби підмінили. Мовчазний- мовчазний, аж лячно. Приходить на станцію, сідає біля колій і дивиться в далечінь. Уважно так дивиться, ніби чекає, коли ж знову з`явиться Залізнична Мері і зніме з нього ці чари. Говорять, довго він так ходить, вже два роки. Це мабуть, з позаминулого Нового року.
Та ти не бійся, поки що. Лягай спати! Може воно все й обійдеться.
Я закинув свій портфель з документами та дорожню сумку на третю полку, а сам поліз на другу. Білизну, яка була зазначена у білеті приносити мені не поспішали.Правду сказати, без постільноі білизни у вагоні поїзду мені спати ніколи не доводилося. Але цього разу я чітко вирішив, що за нею не піду. Хто знає, може все, що розказав мені мій сусід є правдою.
Тож я розстелив матрац, підклав під голову заплямовану подушку і відвернувся до стінки. Як не намагався заснути, очі відмовлялися стулятися. Щоб якось розлабитись я одів наушники та увімкнув повільну музику. «Може це все вигадка?!» «Якась маячня. Двадцять перше століття. Провідниця – відьма. Аж смішно. Точно хлопчина з дівчиною якихось казочок навигадували, кипкують, напевне, з мене. Та я ж на таке не поведуся, ні за що. Ні!.. Сказати б йому зараз, що я про це все думаю, та злазити не хочеться. Вмостився вже собі зручненько. Буду лежати до ранку.» - думав я про себе.
Та раптом хтось обережно доторкунувся до мого плеча. «Зараз ще щось мої сусіди будть вигадувати » - промайнуло у голові. Ну тепер я їм все вискажу. Знервовано зняв наушники, повернувся і тут.. О Боже! Вона...Залізнична Мері!
-І що це ми на голому матраці спимо? – загриміла провідниця. В тебе ж в білеті білизна указана. Чи ти зовсім не дивишся за що гроші платиш та що там тобі у касі пробивають?! Ану гайда за мною!
Я зіскочів з полки і на цей раз сам припав вухом до вуст свого сусіда, який лежав обійнявши дівчину.
- А можливо це можна якось попередити? Ну може якісь заговори є або молитви? Про це провідниці тобі нічого не говорили? – питав я тримтячим голосом.
Хлопець обережно переклав руку своєї сплячої подруги з свого живота на подушку, підвівся та почав шепотіти:
- Стосовно молитв та заговорів не казали нічого. Але одна х них сказала, що якщо Залізничній Мері одинокий хлопак сподобається, то вона його не чіпатиме.
- Сподобається? Це як?- витріщів я очі.
- Ну як-як?! Що ти, неначе маленький. Ну якщо вона роздивиться в тобі справжнього чоловіка. Розумієш про що я?
Я мовчки закивав головою.
- Ну то удачі тобі хлопче!
Все ще не рухаючись з місця, озгублено і мовчки я поглянув на годинник екрана телефону - 23-30. «Зараз почнеться!» - холодом пронеслося в голові.
- Ну йди-йди! – постукав мене по плечцу хлопець. Бо як ти іі зараз розізлиш, то буде ще гірше! І пам’ятай – ти повинен ій сподобатись!
Тікати було нікуди. Я повільно крокував у купе провідника і тихо бурмотів «сподобатись...сподобатись.»
Коли я оринився пункту призначення, двері зачинилися. Я в оточенні!
Провідниця стояла до мене спиною і щось перекладала на столі. Чим саме вона займалась мені було не видно.Не зважаючи на те, що в самому вагоні було дуже жарко, у купе провідників оселився підвальний холод. Я подивився на вікно - воно на глухо зачинине, але таке враження, що стоіш на протязі, аж вітер завиває. Крім того присутній дивний запах сирості. В такій обстановці мені стало зовсім лячно.
Раптом Залізнична Мері повернулися до мене лицем, хоча те, що я побачив важко було назвати лицем. Біла маска з червоними очима та перекривленою посмішкою дивилася на мене. Дивилася якось підозріло, ніби знала, що все мені вже про неї і про іі криваві плани відомо.
- Ну чого стоіш, як окам`янілий?! Сідай! - власним голосом промовила маска.
- Я сів.
Мої надії на те, що все минеться розвіялись і мозок почав швидко малювати якісь безглузді ідеї. " Відчинити двері і бігти в інший вагон", але ж двері, напевне, Відчинити не так вже й просто, тим більше, для справжньої відьма спіймали мене посеред вагону - секунд на справа. " Почати читати молитву як у "Віі". - теж не варіант. Якщо молитва не допоможе, а Залізнична Мері ще більше
розлютиться, то вона мене і вбити може. Що ж робити?
І тут я згадав, пораду мого сусіда, щодо спроби сподобатись відьмі.
Поки я думав про те, як врятувати душу й тіло Залізнична Мері села поруч зі мною і, як мені здалося, хотіла вже пропасти устами до моєї шиї. Але несподівано для неї, та і для себе, я вхопив іі за руку і запитав:
- Пані, Ви Океан Ельзи любите?
- Кого? - здивовано перепитала відьма.
- Ну Океан Ельзи, знаєте, група така є.
Провідниця мовчки відсунулась від мене з незмінним здивований виразом обекровленого обличчя.
- Це я до чого веду - не вмовкав я - в них є така гарна пісня "Така як ти". Я коли вперше Вас побачив, то відразу зрозумів: ця пісня про Вас.
- Що за пісня? - вже більш теплих голосом запитала відьма.
- Ну там такі рядки...
І я почав з врождженою відсутністю голосу та слуху намагатися наспівувати "Така як ти, буває раз на все життя, і то із неба."
Відьма насупилась. І власним холодним голосом промовила: - Пісня хороша, але співаєш ти огидно!
В одну секунду вона знову була поруч зі мною. Вхопила мене рукою за шию. І тут я починаю
- Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні...
Відьма знову зупинилися.
- А це ще що таке?
- Іван Франко. Тепер я розумію, що І він писав про Вас.
- Ну припустимо читаєш ти краще, ніж співаєш.- спокійно відмітила провідниця.
- Вам сподобалось? - з абсолютно щирою посмішкою запитав я.
- Ну віршів мені давно вже ніхто не читав.
- Та як же так?! Такій пані, і не читати вірші...Неподобство!
Відьмі такі лестощі були довподоби. Вона аж, розквітла. Лице порожевіло, очі засяяли.
- Може чаю? - вже людським голосом промовила вона.
- та можна й чаю. Дорога далека!
Провідниця вибігла з купе за чуєм. Я тим часом думав як ще завоювати іі прихильність. Хвала Богу, хоч на годину врятував душу. Але я чітко розумів - щоб не стати черговою новорічних жертвою успіх треба закріпити.
За хвилину Залізнична Мері з`явилася у дверях купе з двома стаканами чаю. Я люб`язно взяв стакани та поставив на стіл, намагаючись демонструвати свою симпатіію до неї.
Вона взяла склянку з чаєм та сіла біля мене. Нікого не хочу зараз образи ти з жінок, але правду кажучи, розміри іі таліі вражали. Навіть не знаю, що в той час лякало мене більше - чи те, що вона мене вкусить, чи загроза задихнутись в іі обіймах.
Я знову продовжив тягнуть час.
- Давно працюєте на залізниці?
- Відколи вона з`явилася - зариготала відьма.
Те, що мені стало не по собі - це м`яко сказано. Від страху запаморочилося у голові. Тре ба було щось робити.
- А давайте, я Вам ще якогось вірші розкажу - видавив я з себе.
- Годі балачок. Я тобі подобаюсь?
- ну, так звісно - розгублено защебетав я - як така гарна жінка може не подобатися.
- так поцілуй мене.
Вона обняла мене за плечі однією долонею і з загадковою посмішкою заплющила очі.
Першим в цьому нерівному бою за збереження душі здався мій шлунок. Він чітко давав мені зрозуміти, що мене скоро знудить. Але бути обезкровленим мені теж не хотілось. Тому з двох зол я вибрав, як мені здавалося, найменше. Я мужно заплющила очі, скрестив пальці і припав своїми губами до губ відьми.
Коли я відкрив очі, то зрозумів, що знаходжусь на верхній полиці плацкартного вагону, на дворі вже ранок, і люди з валізами у проході вагону вичергувались з валізами.
Я посунув занавіску, "Харків" світилося сині ми вогниками.
-Доіхав, хвала Богу!- промайнуло у голові. - Живий!- посміхнувся сам до себе я.
- І чого це ми тут скалимося? - гормон роздалосясбіля мене.
Так, це була вона, Залізнична Мері. Той же ненависний погляд, і той же огллушливо холодний голос. Тримаючи руки вбоки вона продовжувала наступ:
- Чому ми радіємо?Хлопче, ми вже в Харкові. Ти білизну будеш сьогодні здавати. Ну притягнули тебе друзі притягнути п`яного до вагону, заплющила я вже на це очі, ну поводь же себе як людина, здай білизну і іди готуватися, до новорічні ночі.
- А що іі хіба ще не було - ледве утримався я від падіння з верхньоі полки.
Тьфу на тебе! - демонстративно плюнула у бік провідниця і загубилася у своєму купе.
Я зіскочив униз. Почав взувати черевики. Аж раптом про кинувся мій телефон. " Андрусяка" видав екран. Це ми так мого друга Андрія з хлопцями в універісназивали.
- Ало-ало!Ти там хоч живий? - чулося з динаміку.
- ой, Андрію, чудом у живих залишився!
- та воно ж і зрозуміло, так напились учора. ну бачу хочз почуття м гумору в тебе все гаразд, і то добре.
- Слухай, а хіба я вчора не вбивцю у Львівському суді захищав.
- Кого? Ти?- зариготав Андрій.
- ну я ж адвокат.
Андрій засміявся ще голосніше.
- Ми тільки здачу твого іспиту з кримінального права загальної частини, який ти здав з третього разу обмили, як ти вже став адвокатом.
Андрій продовжував кипкувати, та я вже не слухав. Вимкнути телефон та зайшов у купе провідника. Залізнична Мері була там, все ще сувора та сердита на мене за білизну.
Я подав їй скомкані простерадла та тихо промовив.
- Вибачте, а вчора щось Вам говорив?
- Ти йти самостійно не міг, не те, щоб говорити.
- То у нас з Вами нічого такого не було?
Жінка розвернулася до мене, і я побачив, як іі суворо обличчя осяла щира посмішкою. Вона голосно розміялася. Підійшла до мене і тихенько промовила.
- Синку, йди додому. Гарно відсвяткуй цю новорічну ніч і більше ніколи так не напивайся!