Етюд №8
Вечір. Ти сидиш на пагорбі. Сонце. Воно таке червоногаряче, велике, кругле… Ти щось держиш у своїх руках і ти повністю присвячений своїй роботі: чи то малюєш, чи пишеш.
Сонце сліпить мені очі, хоча… вже починає сутеніти. Мені дещо незрозуміло, яка пора року: пізня весна чи рання осінь. Вони таки подібні. Тепло. Відчуття подібне до того, як ти заплющуєш очі і крізь них все одно бачиш такий виразний помаранчевий колір. Він такий теплий… І навколо все тепле.
Ти сидиш повернутий спиною до мене, не помічаєш мене. Ти щось пишеш, періодично зупиняючись, і дивишся на пейзаж, що живе перед тобою. За пагорбом далі починається якась водойма і весь горизонт, що вільний від сонця й неба, займає вода.
Сонце п’є Pepsi і, певно, якби воно мало очі, дивилося б на тебе і тільки на тебе. Цікаво: як сонце називає свою дружину? Теж - сонцем?
Завіває легенький вітерець, хвилі шумують і води доволі. Я сиджу на кухні і роблю вінегрет, поки ти пишеш до своїх папірців. Я також дивлюся на небо і сонце. Я не з тобою, та я ясно бачу тебе. Ти дивишся на сонце, я дивлюся на сонце, а сонце – неначе дзеркало, відображаючи мої думки, дозволяє мені спостерігати за тобою.
Як часто ти тут буваєш? Як часто шлеш усмішки забутим ворогам? Прийшов пішки чи приїхав?
Я знаю: ти пишеш передсмертну записку. Яку вже за рахунком? Сьому? Але ж вирок вже сьомий раз відкладається. Пекельність. Ти ж знаєш, що таких як ти немає і ніколи вже не буде. А якщо навіть і були – те неважливе. Був ти. Залишайся. Не треба йти.
Звичайно, я знаю, що тобі нічого втрачати: не чекаєш нікого і тебе не чекають. Але якщо ти підеш – сонце спалить мої очі. Хто буде закривати собою сонце від мене? Скажи! Сиди оту-то і не ворушись, твоя місія - закривати собою сонце, аби не сліпило мене.
Ні, ну, звичайно, Віка з п’ятого поверху наковтається пігулок через твій вчинок, а Машка нарешті отримає бажану посаду. Твою. То ти і сам це прекрасно знаєш.
А пам’ятаєш гамак і чорнобривці? А ти пам’ятаєш, як ти хотів побачити картини того дивакуватого художника на власні очі? Так, того самого.
Ні, ну хіба так закінчують гру? На твоєму б місці я або не пройшов і першого рівня, або вже закінчив гідно – переможцем. Просто подаруй троянди своїй совісті. Етика твоїх взаємовідносин натякає на те, що, як і ти, совість має бути покарана. Шипами. Шипами холодної розсудливої дійсності.
Знаєш, що я тобі скажу… Людина має право піти з життя добровільно лише раз. Але, якщо ти зі мною тут, значить у минулому житті ти вже цю можливість використав. Досить.
Ні, цей ніж тупий, нічого не вийде – сьогодні вранці намагався чистити ним картоплю. Треба нагострити.
Хлопче, чуєш, ще не час грати «Фінал» з Пер Ґюнту. Як би з тобою не любили цей шедевр, та ще не час. Нехай минуть роки, люди забудуть і тоді ми заграємо з тобою цю оду життю і музиці.
Мені подобається писати – це нагадує кулінарію. Ти, наче вариш солянку – спочатку кидаєш до каструлі те, що бажаєш, а потім в хід вже йде все, що є.
Я також хочу сісти, але щось примушує мене стояти. Ти встанеш – я сяду. І навпаки? Можливо. Диви’, який чудовий парусник швартується у берега! Було б цікаво позмагатися з вітром.
Коли я писав свою передсмертну записку, я залишив декілька рядків дружині. Нагадав їй, що в мене закінчується гель для гоління. А потім вже пішов з життя. Так, помер. Але, як бачиш, я стою позаду тебе і, розмовляючи, мовчу з тобою. Недарма ж я нагадував купити жінці гель для гоління. Знаєш, я рубаю вінегрет, а хочеться ананасу. Зараз би переміститися на ананасову плантацію… Взяв би мачете і пішов рубати ананаси. Бачив як вони ростуть? Я по телебаченню бачив, але то брехня. Насправді ананас дозріває в землі, а потім його копають у серпні, як картоплю у нас.
Чуєш, от Маркес у скількох своїх творах згадував бананову компанію. А чим ананаси гірші? Хоч би хто написав про ананасову компанію.
От ти пишеш, що тобі думається, спекотно, і ти підеш з життя. Ще вечір. Мухи налетять. Тьху! Йти з життя треба за канонами романтики! Вночі! При світлі зірок. Ммм…
Що ж ти там пишеш? Даси почитати? Тільки без помилок пиши. Ненавиджу, коли пишуть з помилками. Не знаєш: вода тепла чи ні? Я покупатися хотів. Збігаю, поки ти пишеш. В принципі, все рівно записка зостанеться. Тілько ти ляж на листок, бо його вітром здує. І що – ти даремно помирав? Листок то зникне. А я ж прочитати хотів.
Що? Вже написав? Добре, зараз прочитаю. Ні, ну і почерк в тебе… Зараз дізнаємось, що ти думаєш за крок до…
Читаю: «Купити яєць, хліб, ванілін, лимон, харчову соду». Тааааак. Багацько написав. А думав ти скільки! Бачу, самогубця з тебе не вийшло.
Так вода тепла чи ні, не знаєш?..
