ДЕНИСКО-КАЛІГРАФІСТ
Дениско пришкандибав зі школи вкрай розстроєним, тому що пожурили за поганий почерк. Учителі сказали йому, що пише як курка лапою. Він якось і не приглядався до курей, коли вони пишуть. Та, якщо вчителі про таке твердять, то, мабуть, і кури пишуть. Треба буде зайти до курятника та поспостерігати за їхніми уроками, думав хлопчик.
А до того Дениско не міг дати ніякої ради своєму кепському настрою. Тож, дочалапавши до своєї кімнати, він так пошпурив подалі свій портфель, що з нього випали деякі книги, зошити і кулькова ручка. Вона чи не найбільше хвилювалася за зіпсований настрій Дениска, бо саме ж нею він писав у зошитах. Вискочивши з портфеля, вона аж зітхнула з полегшенням і вирішила закотитися подалі з Денискових очей. Кульковій ручці неприємні були спогади, коли її господар скаржився вчителям, що це не він погано пише, а ручка. І це при тому, що вона - така приваблива. Ну й вигадав! Ручка тоді аж зблідла через несправедливість, з кольорової перетворилася на сизобілу, хоча теж ефектну. А Дениску – хоч би що, й не почервонів від своєї ж брехні.
Пам’ятаючи таке, кулькова ручка й закотилася подалі під ліжко. До найтемнішого куточка і несподівано... укололася. Відтак дуже злякалася.
– Ти хто? Миша? – обережно поцікавилася.
Почувся товариський примирливий сміх.
– Не бійся! Я – теж ручка, шкільна. Тільки мною писали давно, ще Денискові батьки! Називаюсь перовою ручкою.
– А чому ж ти тут лежиш, а не пишеш?
– Бо дражняться, що я – вчорашній день.
- Вчора був четвер, а сьогодні – п’ятниця. Невже так і кажуть: ти – четвер?..
– Та ні, не завжди про дні тижня йдеться, коли говорять про вчорашній день, а мають на увазі застарілість чогось чи когось. Ну тобто хочуть звернути увагу на те, що я – стара карга. Та й при тому мені ж потрібне чорнило, щоб мокати свій носик в нього і потім виводити на папері літери. Ай, які вони гарні виходили, коли мене тримали руки Денискової мами або його тата! А невеликий ліворуч нахил, натиск, тобто помірне розширення вертикальних ліній при виписуванні їх униз, надавало почерку особливої привабливості й радувало очі. Які вчилися писати перовими ручками, тим ніколи не докоряли, що вони дряпають, мов курка лапою. Ох-хо-хо!.. А тепер мені не дають навіть чорнил, щоб я згадала свою молодість та тут, у закуточку, хоч сама собі щось пописала каліграфічно...
– Ніякої тобі чемності... – поспівчувала кулькова ручка.
А потім до неї прийшла геніальна ідея: запропонувати перовій ручці викотитися зі схованки, щоб помітив Дениско або його батьки.
Треба сказати, що спершу на давню пропажу – перову ручку – звернули увагу батьки хлопчика. І то добре! Адже не відомо, як би Дениско повівся. Він би міг і не здогадатися, що то воно за оказія валяється під ногами – з довгенькою дерев’ною паличкою, на одному кінці якою - металічний чохольчик, в який вставлене так само металічне довгеньке перо, причому гостроносеньке. Дениско міг би й уколотися ним. Якби таке трапилося, то перова ручка точно уже не змогла би мешкати під ліжком, а «полетіла» би з хлопчикових рук кудись геть надвір.
Тато й мама знали щодо неоковирності синового почерку. Тож, побачивши давню пропажу, вони вирішили вдатися до своєрідного експерименту – спотчатку запропонувати Денискові помалювати перовою ручкою: вмочивши перо до чорнила, проводити ним лінії догори, тоненькі й рівні, та помірно розширювати їх, натискуючи на перо й рухаючи його донизу. Хлопчик, несподівано для себе, намалював квітку тюльпана, яка щойно почала розкриватися., - з тоненьким і потовщеними лініями, залежно від напрямку руху ручки з пером.
Раптом у вигині тюльпанової лінії Дениско розгледів частину великої літери Л або А. Окремо з помірним натиском на перо він провів лінію, відхиливши її трохи внизу й підкругливши. Лінія зачарувала! Тож хлопчик із задоволенням вмочив перо до чорнил і, передбачаючи близьке неабияке задоволення, приставив кінчик пера до верхньої частини щойно проведеної лінії, трішки натиснув на перо і почав зводити пряму лінію дещо під кутом до попередньої. У смому низу трішечки відхилив її праворуч і замилувався: написалася велика літера Л, ефектна, струнка, приваблива й гарна!
Хлопчик, забувши про все, виписував і виписував найрізноманітніші літери – малі й великі. Саме їх виводити йому так сподобалося, що не став навіть малювати художні начерки, як було до цього олівцем: то дерева намалює, то м’ячі, то будинки, ще щось... Отак він писав по-всякому найрізноманітніші літери, їхні елементи, навіть створював усілякі композиції. Так тривало аж до самого суботнього вечора. Спати улігся з якимсь відчуттям полегшення й оновлення стану душі.
На ранок, щойно прокинувшись, відчув непереборну тягу вивчити уроки, найперш – письмові. Вирішив, що писатиме тільки «вчорашнім днем», тобто перовою ручкою. За який би такий урок - навіть математику - Дениско не брався, він терпляче мокав кінчик пера до чорнила, і писав математичні приклади, різні слова та речення. Виходило чудово! Хлопчик від того отримував неабияке задоволення.
Хоч кажуть, що понеділок – важкий день, для Дениска-учня черговий понеділок став найпам’ятливішим. Тому що хопчик отримав не тільки кілька відмінних оцінок, а й щиру похвалу від учителів за... зразковий почерк.
– А то було - як курка лапою! – хтось із однокласників пожартував.
Всі дружно розсміялися.
Дениско не образився, бо то було по щирості.
Відтак і він зо всіма зареготав, в душі прощаючись з поганим почерком і зо вдячністю згадуючи перову ручку.
