Життя не можна обманути, або придумати. Воно таке, яке є. Жорстоке і добре. Йде воно день за днем, не повторюється і не повертається. Несподівано дарує хвилини, коли можна пригорнутися до теплого плеча, і тисячу раз сказати - Люблю..
У вікні туманно-голубий колір, ще так рано... Встигнути.., треба встигнути..
Вузенька стежечка.., по узбіччях із срібним відливом смарагдова трава.., пахне чистим і свіжим...
Від ходи звабливим вітерцем розвіється шовкове плаття. Дивна штука-час, то тягнеться повільно, то мчить навскач, а то пустота, обрив, провал, і нічого немає... Неправда! Перед очима постане рожева панорама неба. Розкинеться ніжним муаром, в якому прокидається Сонце. Зеленою рівною галявиною, відступаючи ярусами піднімається казковий ліс, спочатку мереживно-березовий, потім щільний, мішаний з густим підліском, а позаду рівним частоколом, торкаючись горизонту старий височенний ялинник. Ось він світ, до якого звикаєш, без якого неможливо... Як більше неможливо без кінця думати про Нього, чекати невідомо чого... Він нічого не сказав, не пояснив, і ця незакінченість мучить, дає надію і принижує...
Вранішня свіжість, охолодить і поверне з пустих мрій до життя, яке треба продовжувать...
Його треба любити таким який Він є, або не любити зовсім...
Від прокинувшихся сонячних променів, шовкове плаття заграє переливами кольорів.
Найщасливіша! Як добре, що день починається з дороги...
