03.06.2015 15:37

для всіх

115

1 | 1

 © Богдан Дєдок

Стіл

сон сьомий

з рубрики / циклу «Біполярні сни»

Жахливо не хотілось відкривати очі. Тіло було охоплене смертельною втомою, а в крові купалась денна доза феназепаму. З останніх сил я намагався полегшити роботу двом санітарам, що волокли мій млявий організм по коридору, хоча, зізнатись, я зневажав їх обох. Уривками я бачив, як мої ноги пролітають над підлогою, періодично чіпляючись об неї носками тапок. Я спробував підняти голову, але вийшло у мене лише її перекотити через плече з грудей на спину. Одне з хребцевих з’єднань хруснуло. Тепер переді мною пропливали лампи на стелі; деякі з них блимали, ніби підморгуючи мені. По дорозі нам зустрілись декілька дверей, які відчиняв один з санітарів трикутним психіатричним ключем, і одразу зачиняв. Панувала дивна і незвична мені тиша. Всі: і персонал, і пацієнти, кудись пропали. Пропав звичний стогін. Порушували цю німоту лише важкі кроки хлопців в халатах, їхні голоси (вони іноді перемовлялись, але я не міг розібрати жодного слова), та відлуння.

Останні двері були металеві, броньовані, пофарбовані в білий колір, як і все навколо. Відчинялись вони звичайним ключем. Перш ніж я встиг роздивитись зал, в який мене завели, санітари замкнули двері.

- Де я?

- Ти тут не надовго, не переживай, - з посмішкою, але неохоче відповів один із хлопців.

Я помітив, що вели мене до металевого стола, схожого на хірургічний, що стояв посередині залу. Окрім того, під стінами стояли декілька столів для інструментів, накритих білими простирадлами, і пара шафок з медикаментами.

Підійшовши до столу, санітари без зусиль поклали мене на нього; я не пручався. Дотик холодного металу обпалив мою шкіру і я рефлекторно смикнувся всім тілом, але міцні руки притиснули мене до безжальної поверхні столу, що жадібно забирала залишки тепла з мого тіла. Окрім того, вони зафіксували мої зап’ястки і ноги шкіряними ременями, вбудованими в стіл. Я голосно видихнув, і підкорився власному безсиллю.

- Навіщо я тут?

- Заспокойся, друже.

Санітари підійшли до вікна, і, сівши на батарею, зняли маски і шапочки. Один з них дістав з пачки дві сигарети, протягнув одну колезі і підкурив. Крізь дим я вдивлявся в їхні обличчя. У першого в надрах чорної бороди ховалась посмішка, з-під якої виступали дрібні, розташовані на відстані один від одного зуби. Обличчя другого було неприємно смазливим, ретельно поголеним і прикрашеним густими бровами і чорним, кудрявим волоссям. Обидва про щось розмовляли, іноді кидаючи мені ледь помітні погляди.

- Можна мені покурити?

- Тобі не можна, вибачай.

Я відчув сильне запаморочення, але після глибокого вдиху напад дещо полегшав. Проте, я все одно бачив, як лампи на стелі почали повільно рухатись по колу.

- Поганенько він виглядає, а?

Здавалось, шкіряні ремені все сильніше стискали мої руки. Щоб подивитись, що там так муляє під ними, я підняв голову. Ремені обертались, тягнучи за собою шкіру. Не було сил, щоб стогнати чи кричати про допомогу. Залишалось тільки спостерігати. Тим часом, ремені стали світлішати і набувати відтінку шкіри живої людини. Вмить вони і зовсім перетворились на жіночі пальці. Тонкі, довгі, ледь не прозорі, з коротко обстриженими нігтями. Холод пройшов крізь моє тіло. З останніх сил я смикнувся, з надією вирватись, але пальці ледь не до крові стиснули мої кістки. Зосередившись на одній руці, мені вдалось на мить звільнити її. На шкірі я побачив пролежні, як ніби я провалявся на цьому столі багато місяців. Ті пальці знову мене вхопили, і я, з безмовною молитвою про допомогу, поглянув на санітарів. Але вони лише насміхалися з мене.

У відчаї я поклав потилицю на стіл і розслабився. Прямо біля вуха я почув жіночий шепіт:

- Як ти мене дістав…

Голос був тихий, дещо хриплий, але ніжний. Я повернув голову і побачив, як за мною на підлогу впало пряме, довге, чорне волосся.

Славутич, 15.05.2015