Зимовий спогад
Холод… Я замерзаю… Без тебе замерзає моя душа і тіло…
Тебе немає. Чи вистачить тобі сил подзвонити, чи забудеш мене як оцей прийдешній холод? Шкода, що усе так… Я думала, що зможу без тебе, але, не змогла… Я думала, що забуду, але, не забула. Я думала, що викреслю тебе зі свого серця, зі свого життя, але…
Дуже важко знати, що ти поруч і водночас далеко. Я знаю, що ти мій і душею й тілом, та ми не разом… Холод проникає в мою душу, заморожуючи її.
Так і ти колись пронизав мене усю своєю присутністю, своєю силою, іронічним поглядом, своїм ставленням до життя, до мене… Я завжди чекала твого приходу. Адже лише тоді я відчувала себе щасливою і сяяла як новорічна ялинка.
Не вірю я тим людям, які кажуть, що не можуть жити одне без одного, адже це – неправда! Я ж можу жити… І живу – без тебе, а ти – без мене.
Через декілька років, коли залишимося самотніми, можливо нам хватить сил самим собі зізнатися в тому, що кохали, що могли б бути щасливими, якби не впертість, якби не боязнь, якби…
Можливо ми зустрінемось… Але це буде колись, а зараз ми самотні. Ми між людьми: кохані, та не кохаємо…
А холод так і не зникає… Колись прийде весна, колись ми зможемо розтопити свої серця, які перетворили на лід…
Усе може статись колись, та чи не буде пізно???