Наостанок
з рубрики / циклу «Палітра мрій»
Як же буйно тоді стелилися трави. Яким п`янким і ароматним було тоді повітря. А ще тоді був час. Час який зупинився і належав...І хто зна, що поєднало і хто поєднав?..
Тоді перед очима поставала панорама неймовірного видовища. Зелене поле, ажурним палантином розгорнуло свої обійми, а вздовж нього немов хтось несміливою рукою відрізав смужечку шовкового голубого неба і обрамив той палантин квітучим льоном. Вітер наспівував ніжну мелодію, яка хвилями розливалась у душі. Зелене поле-мрією, надією, чеканням, а блаватний льон коханням і красою...
Вона стояла на пагорбі.., і Їй так хотілось загорнутись у соковите буйство тих кольорів. Так хотілось наповнюватись сонячним спокоєм, так хотілось втримати вітер, який торкався шовкового плаття...
Але час.., і видовище те швидкоплинне.., зжовкло і висохло поле, вицвів і засох льон, і вітер наспівував те, що болісно врізалось в душу... Десь далеко залишилась духовна проникливість, яку повільно вбивали смакуючи. Десь там далеко залишились рідкісні хвилини абсолютної згоди, які безжально викреслювали. Десь там далеко залишився внутрішній світ, який перетворився на байдужість. Сильні емоції відлетіли.., не наздогнати. А довіра на рівні думок і почуттів перетворилась на зневіру. Що єднало і хто єднав?..
Вона не плакала, не кричала, не думала.., десь втомлена, десь зломлена, десь від простого до неймовірного, десь від складного до неперевершенного...
Вітер ще довго кружляв над полем мрій вирваті календарні листочки чекання.., але Вона того вже не бачила...
