Серце дельфіна
Колись маленький Дельфін підплив до берега ближче, ніж йому дозволяли. Він грівся на сонці, радісно стрибав і життя привітно світилося йому. На березі танцювала кольорова пташка. Вона сяяла такими яскравими барвами, що маленький Дельфін на мить заплющив очі. Йому було цікаво, він підплив геть близько до берега – і зрозумів, що то не пташка, а дівчинка. Її сукня вигравала яскравими барвами, її рукави нагадували крила. І яскравішою за саме сонце була посмішка тієї дівчинки. Маленький Дельфін побачив її – і полюбив усім своїм великим, чистим серцем. Він повернувся додому, в глибини вод, але не міг жити так, як раніше. Він сказав своїй родині, що хоче бути поруч з тією дівчинкою.
Дорослі дельфіни глибоко засмутилися і відповіли: «Щоб бути з нею, тобі треба стати людиною. Ти забудеш свою природу і будеш жити між людей. Але твоє серце залишиться дельфінячим – тобто великим, повним любові і зовсім беззахисним. Дуже важко з таким серцем жити у світі людей. І ти можеш бути поряд з твою Дівчинкою, можеш робити все для її щастя, але ніхто не змусить її любити тебе. Може, ти будеш їй тільки другом, може – ніким. Подумай, чи варта твоя любов таких випробувань».
Дорослі дельфіни були мудрі, але маленький Дельфін просто кохав. Він благав перетворити його на людину. Дорослі дельфіни закликали з глибин моря Прадавні Добрі Чари. Вода ніжно, як мама, обіймала маленького Дельфіна, шепотіла йому лагідні слова. І він перетворився на прекрасного хлопчика. Він спав, а серце в його грудях билося швидко-швидко – поспішало жити і любити. Дорослі дельфіни побачили, що шкіра у нього надто тонка, і стривожилися ще більше, але нічого не могли вдіяти.
Хвилі обережно віднесли сплячого хлопчика до берега. Він дрімав під рудими променями вечірнього сонця, а потім прокинувся, і поряд з ним сиділа його Дівчинка, його любов у барвистій сукні. Вони познайомилися, вона взяла його за руку, вони гралися на золотому піску, доки вечір не перетік у ніч. За дівчинкою прийшли її батьки, за хлопчиком – жінка, що вважала себе його мамою. Так зробили Прадавні Добрі Чари з морського дна. Вони були майже всесильні, не могли лише одного – змусити нелюбляче серце любити.
Хлопчик і Дівчинка росли разом, бачилися щодня, ділилися всіма думками. У хлопчика була надто тонка шкіра, вона не захищала його від жорстокості і холоду людського світу. А ще у нього було надто велике і надто довірливе серце. Його переповнювала любов, він віддавав її родині, друзям, близьким і далеким, а люди просто не мали чим відповісти йому, бо в ті часи їхні серця вже ставали все меншими і сухішими. Він любив свою Дівчинку і робив все, щоб вона була щасливою, а вона росла, розквітала і все більше віддалялася від нього. Одного разу вона зустріла чоловіка, якого всі називали сильним, зрілим і успішним, і пішла з ним. Хлопчик, який вже став Юнаком, біг берегом моря, його беззахисне серце горіло, хвилі лащилися до його ніг, ніби намагалися заспокоїти, а він не помічав.
Пройшов час, Юнак звикав жити далі, намагався вчитися черствості і навіть трохи навчився. Сам не знав, чому приходить на берег моря, ніби додому, чому шукає спокою у шепоті прибою.
Одного разу він побачив юну Жінку, вона на пірсі серед каміння саджала нарциси. Він сказав, що це не місце для квітів, вона відповіла, що квітам є місце всюди. Насправді віком вона була ще не жінкою, але вже не дівчиною, серцем лишалася трохи дитиною, а її розум таїв якусь прадавню мудрість.
Юнак і Жінка часто зустрічалися, говорили про все на світі, з нею йому було легко і затишно, ніби вдома після далекої дороги. Одного разу він прийшов до неї і сказав: «Я зустрів Дівчину, вона прекрасна і ніжна. І здається, може покохати мене. Я хочу, щоб ти з нею познайомилася». Жінка всміхнулася і погодилася. І звісно, її очі тоді блищали просто так, а не від сліз. На пірс в цвітінні білих нарцисів Юнак привів Дівчину, вона мала сріблястий голос і була маленька і яскрава, ніби колібрі. Жінка дивилася на них двох і всміхалася.
Дні текли для когось швидко, для когось повільно, і одного разу дівчина-колібрі сказала: «Все було чудово, але це занадто для мене. Твоя любов занадто велика для мене, вона як море, а я не вмію плавати, я захлинаюся у твоїх емоціях. Я знайшла того, поруч з ким мені легко літається». Вона пішла, і весь біль людського світу розривав тонку шкіру Юнака, вже майже Чоловіка. Йому було занадто боляче, він просто хотів припинити цю муку, він шукав порятунку у морських водах, хотів допливти до самого дна і ніколи не спливати. Він чув, що за ним пливуть мама і брати, друзі і соратники, вони відчайдушно кликали його, але він не хотів почути.
Все глибше пірнав Юнак у синій спокій і майже відчував, як крізь тонку його шкіру прорізаються плавники. Теплі руки його обхопили, тягнула на поверхню, до сонця. Жінка, його рідна, затишна подруга, плакала і сварилася. І всі, хто його любив, були поряд, плакали і сварилися, а головне – підтримували.
Він вчився жити далі, щось знаходив, щось губив. Горнув до серця жінок, схожих на маленьких граційних колібрі, одружився, переконав себе, що щасливий. Нарешті знайшов справжнє щастя – у дітях. Його Подруга була поруч, а ще – жила своїм життям, будувала пірси і вирощувала квіти, виходила заміж, народжувала дітей, пробачала, коли її зраджували, відпускала тих, кому, як їй видавалося, без неї буде легше. А плакала тільки з однієї причини – через свого найкращого друга. Та й то зрідка, лише коли він страждав, а більше всміхалася, згадуючи його, і світилася йому назустріч.
Час спливав, Чоловік і Жінка стали старими і сивими, діти і онуки приносили їм щастя. А сонце так само щодня спускалося в свою колиску, і дельфіни співали йому пісні. Чоловік, який колись був Дельфіном, змінився: любов, яка переповнювала його серце, лишалася, як і раніше, безмежною, але стала більш спокійною і мудрою. А його подруга завжди була поруч, світилася йому, і він крізь її зморшки і сивину бачив, яка вона красива. І його безмежне серце розквітало, як білий нарцис під сонцем. І одного разу він зрозумів, що кохає. І жахнувся. Надто пізно? Він наважився спитати її. Вона схлипнула, чомусь розсердилася, розбила чашку, назвала його ідіотом, хотіла вибігти з кімнати, але, звісно, просто повільно вийшла, бо для бігання була вже стара. Вона повернулася, спитала, чому він вирішив, що вона має йти за нього заміж, і якщо він просто хоче комфорту, то хай купить собі крісло з подушками. Вона розплакалася, обняла, попросила пробачення, сказала «Так». І це був найщасливіший день його життя (звісно, після днів, коли народилися його діти).
Їхнє весілля відбулося біля моря, під рудими променями сідаючого сонця, її рука трішки тремтіла в його, а коли треба було сказати обітницю, він зашарівся, як хлопчик. Вони прожили багато днів – не так багато, як могли б, якби одружилися вчасно. Він часто думав, що знає про неї все, а іноді розумів, що вона багато в чому так і лишається для нього незвіданим морським дном. Але вони були щасливі тихим осіннім щастям.
Коли Чоловік відчув наближення смерті, то попросив віднести його до моря. Вся родина зібралася там, всі друзі й соратники, вони оплакували його, і він усвідомив, що справді прожив гідне життя. На тремтячих ногах увійшов він у хвилі і поплив – спочатку крізь силу, а потім все легше і легше. Його тіло почало змінюватися, і скоро він зрозумів, що став дельфіном – білим від старості, але ще сильним і прудким, бо дельфінячий вік більший за людський.
І він згадав усе – як жив у морі маленьким волелюбним Дельфіном, як життя усміхалося йому і чому він все покинув. І його любляче серце стислося від туги за тими, хто лишився на березі. Він оглянувся, щоб хоч поглядом всіх обійняти – і побачив, що його Дружина, його Подруга, його ніжне сиве Сонечко пливе за ним. І на його очах її тіло змінювалося і вона перетворювалася на дельфіна – білого від старості, але сильного і прудкого. Тоді він нарешті зрозумів, що все життя тягнувся до жінок-пташок і не помічав поряд споріднену дельфінячу душу. Плавниками він ніжно обняв Дружину і на дельфінячій мові проспівав їй тисячу і одну пісню любові. І вони попрямували туди, де сонце спускається у колиску. Кажуть, що вони часто припливали до берега, щоб наглядати за тими, кого лишили.
