Недалеко від дитинства
Останній день літа перед першим курсом видався Софії жахливим. Зранку батьки запхали її в автобус разом з трьома сумками речей першої необхідності: «Ну хто ж знав, що машина накриється саме сьогодні. Нічого, завтра дядько Степан буде не на зміні, так що підвезе все, що лишилося. І не пхикай, не назавжди прощаємся, приїдеш вже в п’ятницю, а це через три дні». Їм легко говорити, вони лишаються вдома, а не будуть приречені існувати в тому жахливому смердючому гуртожитку з тарганами і в’єтнамцями. Ні, проти в’єтнамців Софія нічого не має, просто один з них в день заселення кудись дуже поспішав і ледь не збив її з ніг. Звісно, це не навмисне, з кожним трапляється, але саме в той момент Софія мала дуже неприємну розмову з мамою:
– Яне буду тут жить.
– А що ти пропонуєш. Квартиру знімать?
– Ну може і квартиру.
– Тобі показати ціни? Я потягну або квартиру, або твій контракт. Так що вибирай.
І ось це було жорстоко. Отже, батьки дійсно зляться через те, що Софія не пройшла на бюджет. А кажуть, що не зляться. Брешуть. Як завжди. А їй лише одного балу не вистачило.
І тут оте дрібне налітає з усієї дурі і Софія ледь не падає на маму. В’єтнамець белькоче щось, віддалено схоже на «ізвінітє». Мама звісно каже: «Та нічого страшного».
– Могла б познайомитися з сусідом.
– Як? Він по-нашому не вміє.
– Трошки вміє.
– То я точно буду тут жить?
– Будеш.
– Дев’ятий поверх. Ліфту нема.
– Зате двушка. Ти думаєш, тобі б дали двушку, якби мама не побігала і не поговорила з людьми?
– Ні, не думаю.
– Ти ж бачила, кімната нормальна, зі шпалерами. Нічого робити не треба: просто заходь, вішай портьєри і живи. І сусідка має бути дуже хороша дівчинка.
– Звідки знаєш?
– Бюджетниця, друга на факультеті за рейтингом. Може, підтягне тебе по предметам. Ти ж тільки здружися з нею.
– Ага.
Отже, хороші дівчатка – це ті, які другі за рейтингом. Круто.
Софія сидить у автобусі, з радіо несуться децибели болгарсько-молдавської музики, поряд підхрапує дідок, від нього пахне старістю і чомусь трішки яблуками, за вікном пробігає жовто-сірий, випалений літом, болюче рідний степ. Хтось з батьків міг би поїхати з нею. Не тому що ці сумки важкі, а тому що так всі татки і мамки роблять. Тому що Софії зараз самотньо і так хочеться плакати. А ще день такийпохмурий – ніби не кінець літа, а середина жовтня. Софія не любить осінь, від осені душа болить.
А доки автобус з усіма децибелами південного колориту доїхав до міста, сіре небо розродилося дрібним настирним дощем. Софія тягла свої сумки, намагалася сяк-так втримати над головою парасольку і проклинала все на світі.
Добре хоч те, що від вокзалу до пункту призначення всього п’ять кварталів. Гуртожиток, обитель зла і відчаю, сіро височіє серед магазинів з кислотно яскравими вивісками і деревами в жовтому, неначе осінньому листі. Софія тягне свої сумки витоптаними сходами, і тут стіни починають трястися від децибелів, порівняно з якими музика в автобусі – це так, ніжний шепіт на вушко. Щось рокерське, надважке, щось, що, здається, називають дурними словами на зразок «треш» або «метал», Софія не дуже в курсі, їй це ні до чого, але тепер, здається, з отаким страхіттям доведеться жити. «Тільки не на моєму поверсі, тільки не на моєму поверсі, » – відчайдушно молиться вона. І чим вище піднімається, вже добряче хекаючи, тим чіткіше усвідомлює – роко-дискотека лунає таки з її поверху. Мабуть, це все ті в’єтнамці.
Нарешті Софія дістається того клятого дев’ятого поверху, від гучності в неї починають боліти скроні, і тут вона розуміє ще одну дуже прикру істину – музика лунає прямісінько з її кімнати. Отже, сусідка вже приїхала. Чудова дівчинка, друга у рейтингу, так мамо? З нею треба здружитися, так мамо? Ну зараз Софія здружиться… Ривком відчиняє двері. Кімната повна запахом кави. А ще звісно, дощу, бо вікно розчинене навстіж. На підвіконні з ногами сидить дівчина обличчям до вулиці, Софії виднелише чорне фарбоване волосся до пояса. Невідомо, чи почула сусідка, як двері відчинилися (ні, мабуть почути не могла, бо ж децибели), чи якось там відчула – але одразу озирнулася, злізла з підвіконня, вимкнула магнітофон, повернулася на місце, прийняла ту ж саму позу, тільки обличчям до Софії. Тиша здається просто нереальною, чутно, як за вікном капає дощ, а транспортучомусь не чути, це дивно, місто ж повинне весь час гудіти голосами сотень авто.
– Привіт, – каже сусідка хрипкуватим, ніби застудженим (чи прокуреним?) голосом. – Я Мирослава.
– Привіт, я Софія. Приємно познайомитися.
Софія сумки поклала на підлогу, а з місця не рушає, бо насправді не знає куди саме рухатися – до сусідки чи на дев’ять поверхів униз і кудись подалі звідси. Бо тепер їй добре видно, що в Мирослави очі густо обведені чорним, а губи бліді, може, то така помада, а може, щось інше. А ще з чорної Мирославиної футболки світить голим торсом якийсь патлатий чувак.Правда, видно і те, що біля Мирослави на підвіконні стоїть пузата чашка у червоний горошок, мабуть з кавою, а ще – відкрита банка згущеного молока. Згущенка – це щось з дитинства. Від неї бувало солодко губам і серцю.
Пауза висить у повітрі, Мирослава просто дивиться прозорими блідо-блакитними очима у кільцях темної фарби, просто ніби чогось чекає.
– Слухай, тут у тебе така роко-дискотека була. Майже з першого поверху було чути. Не боїшся, що вся общага збіжиться нас вбивати?
– Не збіжиться. Ще не всі приїхали. А з тих, хто приїхав, багато старшокурсників, і вони знають, в цій кімнаті скандалити не можна.
– В смислі?
– В смислі, що тут жив мій брат. Він нікому не дозволяв вказувати, що йому робити. Його тут вже нема, це ще не всі розуміють.
Краєм ока Софія помічає у кутку коробку з мабуть десятками двома банок згущенки. Сусідка планує харчуватися лише солоденьким? Софія згадує, як півночі пекла пиріжки з м’ясом і капустою, щоб продемонструвати новій сусідці свої кулінарні здібності, щоб пригостити, зробити приємність. Зрештою, просто щоб простягнути руку дружби, це ж найкраще робиться через спільну трапезу, так? Але як з такою сісти за один стіл? А «така» без будь-якого переходу каже:
– Взагалі нам пощастило. З цього вікна фантастичний вид.
Софія підходить, визирає. Під вікном смітник, у смітнику копирсається бомж.
– Ага, вид просто супер.
– І з днем нам пощастило. Дуже класний. Наче осінь. Я люблю дощ. Можу ось так годинами дивитися на дощ, слухати його. І щоб кава і згущенка. Ну і можна ковдру. У мене є ковдра зі слоненятами, я її ще не привезла. Вона дуже стара, але ідеальна для дощу. А ти любиш дощ?
Говорить рівно, геть без виразу, хрипкуватим, зовсім не підлітковим, а глибоко жіночим голосом. І ледь всміхається тонкими блідими вустами.
– Софія, ти спиш чи що? Я питаю, чи ти любиш дощ.
– Та не знаю, я про це не думала.
– Ти просто не знайшла свій ідеальний дощ. Ми його знайдемо. Почнемо шукати в кінці жовтня. Тоді дерева жовтогарячі і всі дощі просто ідеальні.
Боже, та воно ж не просто рокерша чи гот, воно – божевільна чи наркоманка, і невідомо за які гроші воно купило собі те друге місце у рейтингу. Чим Софія заслужила все це, вона ж хороша дівчинка, вона намагається все робити правильно, вона медалістка і допомагає самотньому дідусю-ветерану, і от як впоратися з цим нещастям…
– Каву будеш?
– Буду, – зітхає Софія гірко, безнадійно. Ну, може, до завтра нічого не станеться, а за ніч вдасться щось придумати, знайти вихід з цієї пастки? – В мене пиріжки є.
– Це добре. Я можу додати в каву апельсинову цедру. Це смачно. Ти любиш апельсини?
Колись, коли вони стануть побитими життям жінками за тридцять, Мирослава скаже, що їхня перша зустріч могла б стати непоганою зав’язкою для фільму – трохи мелодрами, трохи комедії. За законами епічного голлівудського сентименталізму вони мали б довго сваритися і клацати зубами, а потім сталася б якась Драматична Подія, і вони перетворилися б на найкращих подруг. В житті все вийшло простіше. Вони просто досить швидко здружилися, бо не мали іншого вибору. Обом самотньо, обом нікуди тікати. А ще їм було чому навчити одна одну. Софія дізналася, що осінь і дощ дійсно можна любити («Ну чому осінь – це одразу смуток? Навпаки – на душі легко, і легко дихається. Бо природа завершує цикл, вона вже нічого не винна ні собі, ні людям, тепер готується нарешті заснути, відпочити»). А ще виявилося, що патлатий чувак на Мирославиній футболці – то не хто-небудь, а Джим Моррісон, і він завжди живий, хоча вже давно мертвий («Він же був не просто фронтменом, він був поетом, таких поетів вже нема»). І Мирослава дечому навчилася: любити прозу, говорити про загиблого брата вголос, час від часу їсти щось, крім згущеного молока.
Серед тих спогадів, які вони все життя перебиратимуть з ніжною ностальгією, один – дуже особливий.Того разу вони вчилися допізна, наступного дня мав бути важливий тест і все видавалося досить безнадійним. А на центральній площі - рок-концерт, довгоочікуване свято, і вся молодь зібралася там, гуртожиток спорожнів, і дві заучки могли гризти граніт науки у незвичній тиші.
– Слав, може таки підемо, ти ж хотіла…
– Нічого, вони ще колись приїдуть, а нам треба таки розібратися з цією теоремою, інакше завтра буде весело.
Насправді Мирослава давно вже з усім розібралася, а проблеми були лише у Софії. Мирослава так чекала на той концерт, а тепер сидить в гуртожитку, бо до Софії доходить, як до жирафи. І у той самий момент, коли Софія ладна розплакатися від жалю і від почуття провини перед подругою, за вікном у нічному небі розквітають феєрверки.
– Дивись, яка краса. Це на площі?
– На площі. Концерт закінчився. Бачиш, я ж казала, що з нашого вікна чудовий вид. А ти не вірила.
– Тепер бачу.
Вони завмерли біля вікна, розчиненого у місто, у цілий світ, дивилися зачаровано, як діти. А барвисті вогні все злітали й злітали у оксамитову темряву неба, туди, де зорі. Невідомі, незбагненні квіти. А коли все скінчилося, Софія раптом усвідомила, що все в тій теоремі зрозуміла. Сама собі не повірила, але то була правда.
Мирослава сміялася:
– Я зрозуміла, тобі просто був потрібен допінг. Позитивні емоції, правда?
А потім вони сиділи на підвіконні, бовтаючи ногами у порожнечі, пили каву і заїдали згущеним молоком, і десь далеко внизу було ціле місто, а над головою – увесь Всесвіт з Молочною Стежкою, чорними дірами і нерозгаданими тайнами буття. Софії і Мирославі було по 17 – геть недалеко від дитинства. У них все тільки починалося.
