Театр
Третє побачення
Перехожі, корінні жителі міста, давно звикли і вже не звертають увагу на дим і пил, що настирливо намагаються заштовхати їм в ніздрі автомобілі. Гул кожної з них, спочатку низький, по мірі наближення до спостерігача, стає все вищим, і, нарешті, віддаляючись знову, переходить від елегантного «сопрано» до зичного баритону, що розчиняється в висушеному літнім сонцем повітрі. Кожен з автомобілів виступає наглядним прикладом ефекту Доплера, що для злочинно-байдужих містян є підпороговим подразником. Рівно як і крики про допомогу, до слова. Злочинно-байдужі містяни завжди занадто зайняті, щоб взаємодіяти з незнайомцями, як мінімум, тим, що вправляються в акторському мистецтві на публіці. Вчитель їх, міська метушня і кримінальні новини в газетах і по ТБ, нажаль, задає їм кожен день одне і те ж завдання: позбутись страху публічних виступів, уявляючи незнайомих людей голими. У когось це виходить краще, як-от у пубертатних підлітків, що вдягають своє тіло печерної людини в «новомодні» речі, які хтось силою думки, в свою чергу, зніме. Мода ж – ілюзія розвитку і руху вперед, ілюзія змін. Вона створює і віддаляє епохи одна від одної, поки люди залишаються незмінними, як би вони не дивувались своєму зовнішньому вигляду на старих фотографіях.
Треба сказати, вчитель у них оригінальний в своєму роді: кожні темі, що виникають разом із сходом сонця і помирають із його заходом, теми, що містять в собі, часом, речі аморальні, від порушення особистих прав людини, її життя і власності, закінчуючи порнографічними збоченнями, він викладає ультраконсервативними, пуританськими методами. Узагальнюючи, лише серйозність намірів відрізняє цю акторську школу від відвертих сцен з жінками в костюмах чорниць. Око ідеаліста, перемикаючи канали, на кожному з них бачить темне приміщення з недосконалим освітленням і дешевими декораціями, і, в той же час, відмінну гру акторів: татуйованих проституток, що кататонічно звиваються, як кішка в період тічки, пестять безнадійно старіючими пальцями свої оголені тіла, на яких залишились лише бутафорні головні убори монашок, і розпусно облизують нижню (фалічну) частину розп’яття. В цей час, їхні кокаїново-звужені зіниці обслинюють тебе поглядом, невідривним поглядом робота-шльондри.
Око ж містянина бачить пікселі. І це ж око, виховане на порнографії, псевдо-новинах і розважальних програмах, відчайдушно ховається від зустрічі зі своїм собратом. Випадкове побачення чужих органів зору є найслабшим типом соціальної взаємодії, але і воно стає безмежно лячним, поки у їх хазяїв є «справи».
Порушують сценарій вистави лише діти. Напевно, ще недостатньо навчені всім тонкощам і прийомам дорослої гри, вони хаотично бігають по сцені, здивовано питаючи у акторів «що з вами?», поки батьки не заспокоять їх силою, нагадуючи, що їх місце – молодша група, а мета – рухатись і розмовляти якомога природніше. Глядачі мають вірити, від цього залежить весь успіх. Живий їх погляд є соціально неадаптованим. Він повинен вселяти довіру і викликати аплодисменти у глядачів, які, зрештою, вже збираються йти на наступну виставу.
Але повернемся до нашої, спробуємо зібрати докупи і змазати сюжетом кожен фрагмент написаного вище. Тож, акт, припустим, перший, сцена, уявімо, перша.
Дійові особи – сам без поняття, сценарій пишу не я, будуть виходити на сцену по мірі потреби.
Сцена – місто, назва якого нікому з глядачів нічого не скаже. На задньому плані – проїжджа частина, по якій, здіймаючи масу пилу, невпинно їздять машини. Тротуар переносить безіменних, другорядних акторів. Передній план являє собою фасад будівлі і територію, належну їй. Територія відмежована високим металевим парканом із сітчастими ділянками, крізь які просвічується міська метушня в годину пік. Паркан вкритий облупленою сірою фарбою, старість якої відкрила іржаві вікна. З внутрішнього боку стоїть хлопчик, що шкалою свого віку дістав до останніх відміток тінейджерства. З напуття, очевидно, когось, хто певною мірою має над ним доволі прямолінійну владу, він ліниво приводить паркан у належний вигляд, і інструментами виступають пензлик, банка фарби і робочий, забризканий всіма кольорами веселки, одяг. Будь автор цієї експериментальної маячні режисером, він би порадив хлопцю: «Покажи мені, що від роботи ти не в захваті, що ти вважаєш її марною, і продемонструй внутрішню незгоду у зв’язку з тим, що примушують тебе до неї не по праву. В той же час, я повинен бачити, що ти виконуєш її дещо автоматично, розуміючи, що після цього завдання тебе чекає наступне, а останнє, хоча б на певний час, тобі здається міфічним. Хай не завдання, а навіть будь-яка діяльність перед тобою постає вимушеною, суцільною, безперервною, безнадійною; і ти сприймаєш це як данність, як тягар, який був звалений на тебе ще до народження, і після смерті не облишить твій облізлий горб. Такі перспективи, чи то пак, їх відсутність, ти сприймаєш смиренно, але з отруйним, по-молодому гарячим цинізмом. Нехай кожен мазок твого пензля буде ідентичним попередньому і наступному, і вкриває він сірою фарбою паркан, що не має кінця».
Прямо перед автомобілями, які з’являються і зникають за кулісами горизонту чи кутів вулиць, що перетинаються, ходить дівчинка. Вона готова в наступному році піти в школу. Проте, зараз вона зайнята іншою проблемою. Вона має схвильований вигляд. Тривога її має бути пропорційна тривозі режисера, який переживає, що дівчинка, в силу свого віку і дитячих дурощів, розгубиться, забуде текст і почне імпровізувати. Втім, своєю безпосередністю вона і виділяється серед зайнятих «справами» перехожих.
Дівчинка: Бабушка!
Обстановка залишається рівномірно хаотичною.
Дівчинка: Бабушка!
Обстановка не реагує. Лише хлопець, для якого в нудній роботі і дзижчання комара звучить піснею, повертає голову.
Дівчинка: Ба!
Хлопець посміхається, не відволікаючись від роботи. Дівчинка повертається і проходить невелику відстань в протилежний бік. Після недовгої паузи, яку вона використала, вдивляючись в далечінь, вона знову кричить.
Дівчинка: Бабуля!
Хлопець (звертаючись, скоріше, до себе, ніж до дівчинки): Кого ти кличеш? Бабушку свою? Як це мило. Обожнюю дитячу наївність майже так само, як і дитячу безпосередність.
Дівчинка (хлопця, звичайно, не чує): Ба!
Хлопець (після паузи): Я майже розумію твою довіру. Дитяча довіра – абсурдна річ, якщо узагальнити. Вона є, фактично, безмежною, і в той же час найбільш крихкою і нестійкою структурою у світі. Так-так, фізикам-ядерникам, з їхніми надважкими елементами, які живуть наносекунди, і не снилось.
Зосереджено опускаючи пензлик в фарбу, висунувши край язика, хлопець на кілька секунд припиняє говорити. Після того, раптом посміхнувшись, продовжує.
Хлопець: І це настільки гостро врізається в волохату мошонку моєї душі, що, як би ти не боровся зі хтивою рукою древнього інстинкту, виникає бажання захистити її. Можливо, і не інстинкту, але бажання, що лежить за межами свідомості. І тоді, чухаючи поранені ментальні яйця, мимоволі слідкуєш за слабким тільцем дитини, навіть незнайомої, припустим навіть, не сильно симпатичною. І спробуй щось зробити з цим нальотом ірраціональної відповідальності!
Дівчинка: Бабушка!
Хлопець: Я б тобі охоче допоміг, сонечко, чесне слово.
Пауза.
Хлопець: Ця довіра здається настільки чистою і цнотливою, що будь-яка (хай найменша) пляма на її тлі буде порушувати психічний спокій навіть людини, далекої від жартів про перфекціонізм. І так, я хлопець, і я не спускаю свою яйцеклітину щомісяця в прокладку.
Дівчинка: Бабушка!
Хлопець (театрально зітхаючи): На тому цнотливому, білосніжному тлі досить скоро, нагло і безпардонно, важкими і поношеними чоботами залишить брудні і огидні сліди декотра відстань. Ні, не соціум, не життя чи ще щось в тій же мірі невизначене і гучне. Відстань між надіями і тою сукою, що зве себе реальністю і б’є тебе по обличчю брудною білизною. Втім, і чистою теж не сильно-то приємно отримувати.
Дівчинка: Бабушка!
Хлопець (піднімає банку фарби, підходить до входу в будівлю, і зупиняється, роздивляючись синю табличку біля дверей): Бабушка… Я б не сподівався, що бабушка, чи мама, чи будь-хто, пов’язаний з тобою узами фалопієвих труб, зробить твоє існування світлішим. Відносини між людьми – це лише пунктирні лінії. А відносини з рідними – це перший вал ілюзій, що ледь-ледь маскують безнадійну самотність людської істоти.
На останніх словах хлопець в розпачі бризкає фарбою на табличку. Сіра фарба вкриває слово «ІНТЕРНАТ».
Акт, я так розумію, другий, сцена, скоріш за все, перша.
Місцем дії є доволі великий кабінет в стилі «радянський барижний класицизм». Повна відсутність смаку та естетики. У глядачів повинно скластись враження, що от-от в кабінет зайде «тьотка» в вицвілому квітчастому платті, що мішком лежить на її циліндричній фігурі, намертво впаявшись в жирові складки, оскалить золоті зуби, дістане з клітчастого баулу зв’язку таранки разом з п’ятилітровою банкою самогону, і почне нудотно-іржавим голосом привертати увагу потенційних клієнтів – алкоголіків, що власні золоті коронки пропили ще років зо двадцять тому. Але, нажаль, глядачів доведеться розчарувати. В кабінеті за столом сидить чоловік з виглядом сільського борова, але з претензією на поважність. Напевно, директор інтернату. Навпроти нього (я б сказав, опозиційно) стоїть хлопець, що в першому акті вже з’являвся, та істеричного вигляду вихователька. Вона намагається приховати кожну огидну складку свого тіла і страх перед початком клімаксу. Як стане потім відомо, власну некомпетентність і відсутність навіть зачатків логічного мислення вона компенсує плановими емоційними зривами на своїх вихованцях. Зав’язане акуратною кучкою на голові немите волосся настільки сильно стягує шкіру обличчя, що здається, брови в будь-який момент здатні вистрілити в шибку або люстру, а ніздрі – розійтись по швах і оголити череп. Що, в принципі, вираз її обличчя ніяк не змінить. Сільський боров в костюмі важко дихає, заставляючи танцювати свої поліпи в носі і лоскотати один одного носовим волоссям.
Директор: Прізвище?
Хлопець ледь встигає відкрити рот, як простір пронизує писк істерички.
Вихователька:
Директор (до хлопця): А сам розмовляти вмієш?
Вихователька: Вміє!
Директор: Помовч.
Вихователька: Вибачте.
Директор: Я до тебе звертаюсь.
Хлопець: Вмію.
Директор: Це вже плюс. Чого прийшов?
Хлопець: Привели.
Директор: Знаю, просто так до мене ніхто не ходить. Розповідай.
Хлопець: Немає що розповідати.
Директор: Ти даремно витрачаєш мій час.
Хлопець (трохи подумавши): Забризкав фарбою табличку біля входу.
Директор: Чому?
Хлопець мовчить.
Директор: Я тебе питаю! Чому ти її забризкав?
Вчителька: Він у мене вже давно напрошувався, я йому казала, а він не реагував, а я йому обіцяла, а він не вірив, а я йому триста разів…
Директор: Та помовч ти вже! Господи, дай мені сил! Ти будеш говорити зі мною сьогодні, чи ні?
Хлопець: Доведеться.
Директор: Ну так відповідай, коли питають.
Хлопець: Я не знаю, що вам відповісти. Так сталось.
Директор (голосно, перекривлюючи): Так сталось! Випадково сталось?
Хлопець: Майже.
Директор: Скільки тобі років? В штани тобі нічого «випадково не стається»? Чи, слава богу, вже навчився себе контролювати і ходити в туалет, як дорослі дядєнькі?
Хлопець: Навчився.
Обличчя сільського борова дедалі яскравіше починає нагадувати відтінком борщ.
Директор: Прекрасно! Який ти молодець! І якого ж лисого чорта ти, такий самостійний, ведеш себе, як мале дитя?
Хлопець: Я не…
Директор: Що робити з тобою накажеш? Я тебе питаю, що з тобою робити?
Хлопець: Ви ж вирішуєте.
Директор: А я вже не знаю, як з вами боротись! Може у тебе якісь ідеї є? Бо у мене вже закінчились. Вчитись нічому не хочуть, а фарбою бризкати – залюбки! Вибити шибку, розламати парту – запросто! Унітаз розбити, господи прости, розуму у них вистачає. А перестати мене ганьбити перед перевіркою – тут здібності раптово пропадають! Я на вас не маю часу! Не маю часу займатись вашою ідіотською поведінкою. Ідіотською, по-іншому ніяк не назвеш!
Поки сільський боров кричить, дзвонить телефон у нього на столі. Пропустивши декілька сигналів, товсті, бридко-волохаті пальці, один з яких відчайдушно намагається задушити золота обручка, зняли слухавку. Крик з неймовірною швидкістю перетворився на діловий тон.
Директор: Алло, слухаю. (Пауза). Зрозумів. (Пауза). Так-так, з ним намагались зв’язатись раніше, але не склалось, і він не передзвонив навіть, я в курсі. (Пауза). Такі питання вирішую не я, вам вже казали до кого звертатись. (Пауза). От спробуйте ще раз, бо я вам точно нічим допомогти не зможу, не затримуйте мене. Дякую, до побачення.
Поклавши слухавку, сільський боров декілька секунд мовчки дивився в вікно. Після, спокійнішим, але все одно роздратованим тоном, заговорив знову.
Директор: І як тебе карати?
Хлопець: Звідки я знаю?
Директор: Де у столової чорний хід, знаєш?
Хлопець: Знаю.
Директор: Ну, звичайно, він знає, окрім як їсти, нічому ж не навчились. Там треба зачистити від старої фарби стіни. Наждачку візьмеш у завхоза. Скажеш, я сказав. Зрозумів?
Хлопець: Зрозумів.
Директор: То марш звідси.
Хлопець виходить. Сільський боров та істеричка залишаються вдвох.
Директор: Хто там зараз стіну чистить?
Вихователька:
Директор: Піди скажи йому, хай іде дофарбовує паркан за тим балбєсом.
Вихователька киває з усім своїм ентузіазмом і енергійно покидає кабінет.
Сцена, ймовірно, друга. Будівля інернату. Не змінилось нічого, окрім того, що перший хлопець виконує роботу за другого, а другий заміняє першого. Втім, неуважні глядачі навряд-чи помітять різницю між ними. Діалоги не потрібні. Щоб не було сильно нудно, нехай хтось з хлопців заспіває пісню. До того ж, так і працювати легше, веселіше. Шкода тільки, що пісень люди знають небагато, а роботі кінця немає.
Славутич, 13.06.2015
