Родичі
- Влад, подивися, як корів доять! Ти ж не бачив ніколи в житті. Ні корів зблизька, ні процесу.
Марта тицяла мобільник майже корові у вим’я, чим могла спаскудити і сам телефон, і свіжесеньке молоко, яке її сестра Орися надоїла у відерце. Самій Марті корова не загрожувала, бо була твариною сумирною, не те, що деякі.
- А молочко яке, Владунь, ти такого точно не пив. – щебетала Марта.
Її чоловік Влад також мав би стояти поруч і ахати на все, що в селі вважають звичайним. Однак за тиждень до Різдва він послизнувся, прямуючи з супермаркету до автівки з повними пакетами продуктів, зламав ногу, і лежить тепер місяць на витяжці. Але свою дружину й сина Максима на «історичну батьківщину» він майже силоміць, та випхнув, а сам задовольнявся скайп-зв’язком.
Чого вже йому «в телефон» Марта не показувала! І засніжені поля, і село, і хату, і подвір’я. А як Орися взялася готувати Святу вечерю, то весь процес фільмувався, що бідній господині, упевненій у власних силах та здібностях, аж дух перехоплювало. А що, це ж те саме, що на всеньку країну готувати в кулінарному шоу.
- Влааад, ти уявляєш, Орися з дівчатами все це самі напекли? – і перепитувала в Орисі, чи правильно вона тлумачить значення слова «пляцки».
Правду кажучи, Марта й сама бралася допомагати, але господарі не дуже хотіли, щоб такі довгожданні київські гості працювали. Приїхали раз на двадцять літ, та й то на чотири дні, тож слід було їх прийняти, як годиться.
Орися й Марта – троюрідні сестри. Орися зростала в селі, а Марта у столиці. У дитинстві вони бачилися частіше. Марту батьки «закидали» влітку на місяць у село, на свіже повітря і вітаміни, тож діти спілкувалися щодня. Власне, дівчаток і назвали на честь їхніх бабусь, що були рідними сестрами. Хоч і мешкали ті бабусі через кілька хат, але діти товклися, де їм забажалося І нікому не спадало на думку питати дозволу, чи можна прийти. Малі навіть схожі були у всьому: довгі кіски, квітчасті сарафанчики, сандалі, а в очах – безмежне бажання пізнати як не увесь світ, то хоча б цю крихітну його частинку – село. Тому витівки, пригоди і забави ділили навпіл, мов яблуко, коли воно одне на двох.
Гай-гай, як давно то було? Марта одиначка, вся молодість батьків витрачена була на те, аби доробитися до міських благ – тісної квартири в спальному районі Києва з санвузлом удома. Чом же люди тямущі та роботящі не доробляться? Доробилися! Тільки в село нІколи було навідуватися. Так і донька тепер не квапиться. Оце, певно, років зо два планувала ту поїздку, та й то Влад зі своєю ногою мало не зіпсував усе. Добре, хоч Макс компанію склав. Хоча, як сказати – «компанію». Єдиний син Марти жив у паралельній комп’ютерній реальності, тому кожного разу, аби розповісти йому про якусь деталь зі свого дитинства, їй доводилося практично віддирати підлітка від ґаджета. Хоча і в Києві поспілкуватися з чадом було непросто: Марта з Владом поверталися з роботи о восьмій вечора, до пуття навіть роздивитися одне одного не мали часу. Орися в тій порі, певно, вже готувалася спати.
А що про Орисю розказати? Звичайна жінка. Вона мала ще молодшого брата, доброго чоловіка Михайла та двох дочок-випускниць. Двійнят, тобто.
А й справді, що розповісти? Училася вона в технікумі, але роботи за фахом не знайшлося, тому, відколи вийшла заміж, відтоді й займалася донечками і хазяйством.
Цього Різдва Марту з сім’єю чекали у гості. Легка, мов пір’ячко, автівка пригальмувала, наче хотіла переконатися, чи не помилилася, бува, хатою. З машини вийшла гостя і ошелешено озирнулася навсібіч, співставляючи картинки пам’яті з тим, що бачить тепер. За нею вийшов малий. Він навіть відірвався від планшета і ловив у долоні дрібні сніжинки, що, як на замовлення, сипонули з неба.
З хати вибігла Орися:
- Слава Богу, живі! Я як почула, що ви своїм ходом, аж завмерла. На потяг треба було сідати!
- Орисю, тут все, як тоді. Майже все. І ялина збереглася, і хати такі ж. – промовила сестра і кинулася в розкриті Орисині обійми. Поруч стояли дівчатка, сором’язливо відводячи погляди. А їхній батько – Михайло – вже широко відкривав ворота для Мартиного «Рено». Настала саме та хвилина, якої зазвичай не забувають довго – зустріч.
А коли гості увійшли в помешкання і почали витягувати з валіз подарунки, зніяковіла вся родина. Бо, може, за столичними мірками воно й небагато, але для Орисі це було ого-го. Марта кожному підібрала щось особливе. І таки вгадала! Дівчатам перепали нові стильні кофтини, Михайлові – якісь хитромудрі та й дорогі ж, напевно, витребеньки для риболовлі, а Орисі, Орисі – гарна шкіряна сумка. Де вони тільки її провітрюватиме, таку панську?
Ще Марта привезла різдвяний декор та рамку для сімейних світлин.
- Орись, я нашу фотку вже розмістила. Це ж добра ідея, правда? Тут для всіх родичів місця вистачить.
Орися не могла оговтатись від побаченого. Вона тільки бурмотіла:
- Навіщо ти так тратилась? Бензин дорогий…
Марта не реагувала, наче не чула. Ба, як же вона мала їхати до сестри з порожніми руками? До того ж, готувалася не один день, скуповувала все поступово, а рамку взагалі за знижкою.
Після детального огляду всіх п’яти Орисиних кімнат Марта захотіла подивитися й господарство. Вона втиснулась у свій вузесенький чорний кожушок, високі шкіряні чоботи на підборах і попросилася на екскурсію подвір’ям.
- Я все думаю, що б могло бути, якби то я в цих чоботах з маркету вийшла. Певно, хребет би переломила. А так мій Владусик, бідненький, півзими у лікарні.
Орися носила чоботи зручні, а не красиві. Її дівчатка ковтали слину від побаченого. Підсилив враження манікюр тітки Марти. Підібраний в тон до всього образу колір лаку приклеїв погляди сестричок хвилини на дві, а кілька домальованих легких сніжинок, які, здавалося, щойно гості вийшли з авто, упали з хмари на безіменні пальці їхньої родички, довершили образ різдвяного янгола.
Однак тітка Марта дивувалася не менше. Мов дитина, що опинилася в казці, вона оглядала все навколо, час від часу тормосячи свого Максима, аби переконатися, що він точно бачить, які старі великі, майже музейні, ключі відчиняють двері комори, який гарний флюгер кружляє на даху і яка чепурненька свинка поглядає на них у стайні. Все її зачаровувало, якась дрібниця приводила у повний захват, який хоч-не-хоч мусів розділяти комп’ютеризований син.
Нарешті Орисі вдалося загнати гостей до столу. Готувала вона смачно, та ніхто й ніколи не казав їй, як Марта:
- Орисю, відкривай свій ресторан! Я й не уявляла, що таке смачнюще можна зробити без м’яса.
- Та ж піст! От на свята і м’ясного скуштуємо.
Чи то Марта справді проїхалася машиною часу, чи так засумувала за літньою подругою свого сільського дитинства, але всі її емоційні вигуки та підтьохкування таки були щирими. А коли сестра почала приготування до святвечора, розповідаючи про кожну страву, Марта і взялася фільмувати.
- Я все-все маю Владику переказати, наче він тут був.
От і мучилася Орися: місила тісто, варила й парила під пильним оком телефонної камери, намагаючись приховати пальці, на яких манікюр був востаннє кілька років тому з нагоди весілля в родині. Марту все ж не пускала допомагати:
- Відпочивай!
Діти попервах не дуже спілкувалися. Максим був молодшим на три роки, до того ж, періодично завмирав перед монітором. Але з часом дівчата розрухали гостя, познайомили його з сусідом-однолітком, покатали з гірки, вкритої льодом. Коли весела компанія повернулася з вулиці, вечір чатував у вікнах. Максим продав би й своє перворідство за миску чого-небудь, чим пахло у теплій світлій хаті. Йому починало подобатися це село.
Марта щебетала без відпочинку: про Таїланд, про роботу, про політику, про Владових батьків, про рецепт для омолодження шкіри і ще про все те, що можна прочитати у не дуже глянцевих тижневих жіночих журнальчиках. Орися більше слухала. Чи тому, що не мала такого багатющого досвіду, чи тому, що з такою швидкістю ледве встигала ковтати інформацію, не те, що переварювати і відповідати. Єдине, що Орися запам’ятала, що тут, у неї, так само екзотично, як у Таїланді. Цьому вона щиро дивувалася, бо як можна було порівняти ялину з пальмою?
Коли вся робота була зроблена, Орися з Мартою чаювали у затишку вітальні. Сон підбирався до них ближче й ближче.
- А знаєш, Орись, тут навіть час повільніше йде. І все таке… вічне, чи як. До чого не торкнись, на що не подивись.
- То зоставайтесь. Перетягни Влада, відкриєте ресторан, та й по всьому. – напівжартома мовила Орися.
- А що, можна…
Сон так розібрав Марту, що вона ледь доплентала до перини і високих подушок, наготованих Орисею.
Наступний день пролетів кулею. Зранку, ще коли гості спали, Орися з Михайлом поралися по господарству. Зазвичай їм допомагали й донечки, але на ці дні мали волю, бо виконували іншу місію – розважали Максима. Усе треба було встигнути: дати лад кожному куточкові, адже завтра – Різдво. Тому вже до обіду в хаті й на подвір’ї сяяла якась особлива чистота, а кухня переповнювалася все новими й новими ароматами. Як тільки Марта продерла очі, зрозуміла, що проспала багато-що. Хоч годинник перескочив дев’яту, але тривала дорога таки вимордували і її, і сина. Хоча прокинутись отак у Києві їй не випадало давно.
По обіді Марта все ж допросилася в сестри дозволу допомогти і балачки продовжилися під ліплення вареників та вушок, завертання голубців і розливання холодцю.
- Справді, як з музею. – дивувалася вона, коли бачила, як Орися тре мак у макітрі чи меле на млинку перець.
- Та хіба ж ти не так робиш? – і собі дивувалася Орися.
- Так, та не так.
- У мене на горищі ще один млинок є. Хочеш?
І Михайло дряпався на горище, шукав той старезний, зчорнілий від часу млинок, злегка реставрував його, щоб почути від Марти майже вереск задоволення та побачити, як незґрабно почувається його повнява Орися в обіймах сестри. Як мало, виявляється, треба людині для щастя – думав собі.
Сьогодні вже більше Орися хотіла довідатися про життя у столиці. Вона розпитувала Марту про батьків, про їхнє здоров’я, намагалася збагнути життєвий устрій близької людини. З високих нот розмова перетворилася на тиху пісню. Господиня витягувала на світ спільні спогади, розповідала якісь фамільні історії, від чого Марта завмирала і перестала розкачувати тісто чи заліплювати вареник. До того ж, вона їсти хотіла, але родина нині постила, тож Марта добровільно пристала на цю ідею, «приставивши» і малого.
- Нічого собі, це треба записати, чуєш? Щоб нічого не розгубилося з часом.
- Чого б йому згубитися? Та ж он діти ростуть, пам’ятатимуть.
- А коли якесь місто і їм пам’ять відіб’є?
- Тобі ж не відбило!
- Та мені не відбило, а Максим навряд буде це історією роду вважати.
- Він свою історію напише, Мартусю. Та й приїздити частіше можете.
І все ж, Марті стало трохи сумно від усвідомлення неминучого забування. Вона знала, що можна записати всі рецепти і легенди, але запах калача чи смак куті не сховаєш у слоїку і не вдихатимеш у гучному місті в хвилини ностальгії за рідними місцями.
Святий вечір пройшов тихо і урочисто. Перед тим Михайло вимостив підлогу на веранді сіном, а коли стіл наповнився, як годиться, розпочав вечерю за українським звичаєм. Помолилися, скуштували всі страви, погомоніли. Усе в домі наповнилося якимось солодким світлом. Діти, дарма, що великі, зникли з хати в товаристві сільських колядників і прибули глибокої ночі. А дорослі все не могли наоповідатися життєвих історій, яких у них накопичилося за двадцять літ багато-багато.
Були у церкві. Молилися та співали. Марта відвідувала Лавру, Михайлівський і ще багато які місця, проте у цій маленькій затишній церковиці все по-особливому дихало спокоєм.
На Різдво чекали у гості найрідніших. І вони не забарилися. Орисин брат Петрусь з дружиною та двома дрібними дітьми голосно заколядували попід вікна. За ними - ближчі й дальші сестри-брати, цьотки-вуйки, братові-шваґри. Марта наче розуміла, хто кому і ким доводиться, а потім плуталась. Врешті, не переймалася цим більше. Вона з сином почувалася учасницею великого дійства. Звичайне сільське Різдво сприймалося нею як етнічний фестиваль, де все заворожувало – і мова, і їжа, і люди. Надвечір прийшла пастирка. Так тут казали на вертеп. Марта навіть трохи злякалася переодягнутої смерті та невміло замаскованого жида. І саме в той момент, коли вона поглядом шукала сина, щоб переконатися, чи бачить він виставу, її налякав воїн. Він ще раз промовив їй у самісіньке вухо свої слова, і лише тоді жінка зрозуміла, що то Максим.
- Коли ж він встиг? – крутилося в голові.
Але вертеп пішов далі, а Марта з Орисею і Михайлом провели гостей і сіли скуштувати солодкої тихої бесіди. Марта все ще ділилася враженнями, хоча зрозуміло було: їх вистачить на довгий час і так просто їх не позбутись і не забути. Хотілося спати. Завтра вранці – в дорогу. Трохи попетляти, а там по трасі на Київ.
Орися вийшла на хвилину і повернулася з пакунком.
- Оце тобі від нас подарунок. Щоб не забула.
- Що це?
Марта зніяковіла. Зустріч – уже дарунок, для чого додавати ще щось? Однак розгорнула і завмерла: там були три вишиванки. Одна шита білим по білому, з мережкою – Марті, а дві схожі між собою барвами, але різні за розміром – для сина й чоловіка.
- Ти… сама вишивала чи придбала десь?
- Та не сама. Дівчатка допомогли, - усміхнулася Орися.
Марта навіть дякувати за таке не вміла. Вона не почала вкотре затискати сестру в своїх на кілька розмірів тісніших обіймах, а просто розплакалась. Тут уже й Михайло почав казати, що не годиться, мовляв, плакати в такий час. Тоді Марта сіла близенько-близенько біля Орисі, схилила їй на груди свою голову і заспокоїлась, наче мала дитина.
- А як розміри знали? А як здогадалися таке диво подарувати? – все питала Марта.
Отак цей день і закінчився. Максим з сестрами повернулися пізно, полягали спати втомлено-щасливі, з купою наколядованих вражень.
Уранці погода сприяла від’їзду. Часу не було, хоч ніхто не квапився. Марта знов балакала з Владом, який інструктував її стосовно дороги. Малий знов згадав про планшет. Орися готувала торби в дорогу. Почався період розлуки, який ніхто не любить не те, що згадувати, - переживати. Тим більше, розлука ця могла знову стати двадцятилітньою попри тверду обіцянку кожного не занедбувати зв’язки.
Прощалися надто довго. І знов пішов сніг. Зовсім невеличкий, але всі сприйняли його як сигнал вирушати. Востаннє обійнялися і поїхали. Вже за селом Макс запитав:
- Мам, як називалися ті мої улюблені пончики з маком?
- Пам-пу-хи. – відказала Марта.
- Дивись, я на заставку пампухи поставив.
Марта усміхнулася.
Вона потроху могла подумки повернутися від вишиванок і вертепу до Владових клопотів з ногою, зламаного нігтя, комфорту цивілізації. Напевно, не змогла б вона отак кинути все – і перевтілитись в одну з Орись. Ця думка, хоч і дуже далека, але жила в її голові.
Та й Орися не хотіла би до столиці. Навіть заради манікюру чи занять з фітнесу, що їх відвідувала сестра. Усе необхідне для щастя було поруч. Вона видрукує одну з різдвяних світлин, вставить її в подаровану Мартою рамку і чекатиме, чекатиме нової зустрічі. Хоча б на Паску. Або просто так. З Владом на здорових ногах і без жодного подаруночка з міста. Просто чекатиме, як чекають рідних з далекої дороги, довжиною в життя.
