Жиденя
Оранжевий пазік швидко ковтнув кілька пасажирів і поквапився відчалити з автостанції райцентру в село. Місто, хоч і районне, але таке провінційне, що пил в салоні автобуса здіймався на липневій міській вулиці точнісінько такий же, як і на сільській дорозі. Цю звивисту дорогу можна порівняти швидше зі стежкою, що, коли й зустрічалася з асфальтом, то, мабуть, коротко і лише в своїй буремній юності. І все ж, пил сільський дужче подобався і водієві, й самому пазіку. Тому машина з радісним ревом відгукнулася на заклик шофера, і люди усередині, які зазвичай також не люблять чекати, видихнули з полегкістю: рушили.
Дві огрядні молодиці їхали з ринку. Сонце добиралося вище, обіцяло палючу спеку, а вдома чекала ґосподарка. Спродавши молоко й сир, жінки ще мали хіба що оцю дорогу для балачок, перш ніж по шию зануритися в свої вічні сільські роботИ. Тому господині всілися одразу ж біля входу і почали неперервне плетиво розмови про все на світі.
За ними сів худорлявий і сором’язливий юнак. Привітався з усіма ще на східцях, тицьнув водієві за проїзд і солодко заснув на п’ятій хвилині перебування в пазіку. Він їздив у якихось справах в училище, куди от-от вступив. Вдома й на нього чекало повно справ, які покинув ще вдосвіта, тож намагався виспатися.
Дідусь і бабуся причовгали до автобуса останніми.
- Тримай, Маринька, свої торби.
- Дай ти’, Боже, щісті, Левку.
Левко був молодшим од Мариньки, але такі відомості зберігала тільки сільська історія. Для решти людей – знайомих і не дуже – вони були двома старими. І яка нужда привела їх до міста? В такі роки сидіти б їм на подвір’ї в затінку, а не вештатись пазіками до райцентру. До того ж, з роками Левко став майже глухим, тільки й користі, що торбу сусідці підніс. А сів собі сам, окремо, та й повернувся до вікна, бо цікавіше дивитися, аніж говорити перепитуючи.
Маринька сіла біля останнього з пасажирів, хоча вільних місць в салоні залишалося багато. Але жіноча цікавість не старіє, досвідчене око відразу помітило чоловіка, який буває далеко не в кожному оранжевому автобусі, тому Маринька сіла саме біля нього. Рівно і мовчки, як перед входом до кабінету начальника соцзабезу, жінка сиділа якусь хвилину-дві. А потім повільно підвела погляд на вищого од неї чоловіка, що так само прямо і незворушно дивився вперед.
Він справді відрізнявся. І не тільки тим, що був не з цих країв, це відразу дослідить будь-хто з місцевих. А тим, що дивився якось наче не по-нашому. А, може, то тільки в першу мить так здалося бабі? Однак на дворі були перші роки незалежності, по крамницях тільки оцет і гірчиця, а на незнайомцеві був такий чудовий світлий костюм і такі ладні мешти, які баба Маринька бачила тільки на знимці з Канади - на вуйкові своєї братової.
Наважилась першою:
- Ви, прошу пана, в село їдете?
- В село, - несміливо і глухо якось відповів незнайомець.
- Маєте там родину? – не вгавала Мариня.
Він майже жбурнув саме «маю» і чомусь відвернувся до вікна. Якийсь час їхали мовчки. Жінка відчула, що надто швидко почала розпитувати і вирішила пороззиратися довкола, наче вишукувала наступну жертву-співрозмовника. За кілька хвилин чоловік сам запитав:
- Ганю Марцінкову знали?
- Ганю? – підхопила стара, - Як не знати? Знала-знала, дітинко.
«Дітинці» було ледь за п’ятдесят, проте для баби Марині то був швидше кредит довіри до співрозмовника, аніж окреслення вікових меж. Чоловік був статечним, доглянутим і добре вбраним. Його чорного волосся попіл років тільки почав торкатися, а засмагла шкіра тільки почала збиратися в зморшки. Дивно: не маючи жодної валізи, так, наче цей його чудовий костюм чарівний з усім необхідним для життя і подорожі, чоловік тримав розкішний букет троянд.
- Кому такі ружі ладні? Гані? Та то хіба на цвинтар, дітинко. - похитала головою Мариня.
- Мамі. Мамі… Гані.
Маринька уважно, як слідчий на підозрюваного, поглянула на чоловіка і спитала:
- Ти чи не Йосип будеш?
- Йосип я, Йосип, - хитнув головою співрозмовник.
- Гііііі… - вкрай здивована жінка прикрила рот рукою, наче збиралася на всенькі гори прокричати новину, але спам’яталася, що не варт, і тільки протягнула – Йо-сип!
Вона вдивлялася в кожну рисочку на його обличчі, мов читала книгу життя, де на перших сторінках було і село, і Ганя, і, може, навіть сама Мариня. Спогади мчали в її старій голові з такою швидкістю, з якою жодна нинішня думка не хотіла рухатися.
***
Та хто коли у війну його Йосипом кликав? Жиденям та й усе. Бо воно ж і було жиденя - Йосько.
Якось у війну поперлася Ганна до міста, у теперішній райцентр, як ото нині Мариня. Хоча що баба пам’ятає про ті часи? Зовсім малим дівчатиськом була, але люди повідАли. Інше діло – Ганя. Дівка на відданЮ, ладна і ґосподарська. Не дуже заможна, але й не бідна. З такою вік звікувати – що рай перейти. Не один би старОстів засилав, якби не війна. А так пішли хлопці гинути, а дівчат самих позоставили.
Так ото Ганя до якоїсь родички зайшла. Та мешкала в камениці, як годиться. Погостилися, вирішили якісь свої жіночі справи, то Ганя й подалася додому, аби встигнути до сутінок дійти, бо пазіки ж тоді, ясна річ, не їздили. Та родичка з міста все Гані уроки обачності давала: там не йди і того не роби, бо знаєш… І Ганя чемно погоджувалася. Не боялася дівчина, але справді, такі чутки страшні долинали, що мороз по спині йшов. Краще вберегтися.
Спочатку за місто вийти. Наче, тихо навколо. Бо й не розбереш, де тепер яка влада - чи німці, чи совіти. А що війна, то помочі не буде в кого простити. Тому, Ганю, на себе саму надійся.
Аж раптом, наче вихор, звідкись узявся шум, все ближче й ближче до Гані. Воно і незрозуміло, що саме, але ясно одне: там люди. Краще сховатися, аби не трапилося чогось. Так і зробила: зайшла в під’їзд якогось будинку, огляділася і чкурнула вузькими східцями вниз, у підвал. Там побачила бруківку через вузенький прямокутник віконечка. Ганя стала збоку, щоб її не видко було, причаїлася.
- Що то воно таке? - ледь ворушила губами, оглядаючи людську метушню, яка раптом заповнила вулицю.
Євреїв вивозили з міста. Ті брали найдорожче – рідних. У великих клунках можна було знайти що завгодно, а в очах саме нерозуміння. І тільки в поглядах старців древнім текстом проступала приреченість, та вони ховали очі, бо й самі не могли винести болю, який передчували в ті хвилини. Навіть городяни, які не дуже любили жидів і заводили балачки про те, що їх забагато розвелося в місті, підглядаючи таємно в шпари за тим, що коїлось на вулиці, у ті хвилини співчували людям, як найріднішим, але нічого не могли поробити. Жиди намагалися пережити нестерпні хвилини прощання з цим провінційним містечком, з його повітрям і небом. Такого жаху не викликала у них жодна невідомість з часів Єгипту.
Гані здавалося, кожного разу, коли її груди наповнюються повітрям, це чують німці з автоматами, вона влипла у стіну і не ворушилася. Ще кілька хвилин, кілька хвилин – і все минеться. А потім до села, і ніяка вража сила не витягне її з дому, де її не пройматиме жах, хто б не порядкував у світі, де вона точно знає, як дати собі ради.
Чутки про масове вивезення та розстріли жидів долинали і до дівчини, а проте не вірилося чомусь. Ну, ділять пани кордони, аж кров ручаями, але для чого так цілий народ нищити? Та що там вона знає: як ґосподарку порати і до церкви ходити? І все ж отой жах, який жив на її спині колючим морозом, розрісся і знерухомив все її єство.
Черевики, чоботи, іноді босі ноги пливли повз віконце, як повзуть роки повз історію цілого народу. Ось лискуче взуття останнього німця завершило потік, ось уже знов опустіла бруківка видихує спогад про останні кроки приречених на безнадію та невідомість. Ще трішки - і Ганя прийде до тями. Вона потребує трохи спокою, кілька ковтків спокою, аби продовжити жити. І вона таки дочекається його.
«Страшно бути жидом. Добре, я не жидівка. Господи Боже, шо я таке думаю? То ж люди. Прости мені, прости мені. І порятуй їх, Боже, Ти чуєш? Почуй мене, бо я вмираю без кулі від того видива, від того всього, мій Боже».
Закаменіла і мовчазна постать у куточку чужого підвалу могла тільки думати і молитися про одне.
Раптом тишу, що, мов благодать, сходила на Ганю, перервав новий звук. Усе відбулося так швидко, що Ганя лише пам’ятає шум – крик – постріл – плач. Що ж воно коїться? Крик. Порожня вулиця наповнилася звуками дрібних кроків - якесь дитинча забігло в будинок, де ховалася Ганя. Одразу постріл – і молода жидівка впала з продірявленими грудьми на бруківку. Жінка і клунок, що хляпнувся поруч, опинилися в калюжі теплої нажаханої крові, якій, втім, вже було байдуже до всього.
Раптом Ганя почула плач. Зовсім близько біля себе. Вона метнулася на сходи і побачила, як хлопченя років чотирьох-п’яти плакало, затуливши долонями обличчя. Перша думка – цить! Ганя кинулася до малого, підхопила на руки, притулила так тісно, що говорити й не вийшло би, поки не звільниш рот. Ганя погладжувала дитині спину, злегка похитувалася, наче намагалася заколисати його, і всі її думки зійшлися в єдину цятку: лиш би не плакав. Малий і справді стих, тільки глибоко стогнав, але чим раз – то рідше, аж поки заснув.
Ганя й сама трохи заспокоїлася. Вона повернула голову до віконця, де вже не було, ані убитої молодої жидівки, ані військових. Жінка, швидше за все, намагалася утекти, зрозумівши близький кінець і намагаючись порятувати хоча б дитину.
Хіба до такого можна підготуватися? Гані здавалося, минув рік, а то злетіли лічені хвилини. Якийсь уривок думки навіть переконував дівчину, що то все сон. І вона радо б учепилася за нього, намагаючись вибратися з лабіринту, однак калюжа крові на вулиці повертала її до тями.
Вона просиділа в підвалі з дитям на руках аж до перших сутінок. Раптом, шукатимуть? Тоді все намарно. А так не може бути, не повинно, бо мати вже заплатила за це маленьке життя. Тим часом хлопчик прокинувся. Картузик смішно сповз йому на чоло, а одежина не рятувала від холоду. Він також наче не міг спам’ятатися, де знаходиться і що з ним коїться.
- Як називаєшся? – спитала неголосно, поправляючи картуз.
- Йосип.
- Йосип, - повторила Ганя і чомусь зраділа. Чи то згадала про біблійного Йосипа, чи про свого родича, що загинув нещодавно в бою десь у лісі.
- Все буде добре, Йосипе, я тебе не лишу самого. – і вперше поцілувала чорні кучері малого.
Як вони пробиралися і як дійшли до села – то окрема оповідь. Але дав Бог Гані в тій подорожі все, аби й вона, і дитя неушкодженими з’явилися в хаті.
Тоді ще батьки живі були. Як угледіли, яка їхня Ганя, то й не розпитувати дуже. Сама скаже, як відійде. Отак поступово, ниточка до ниточки склали собі історію, де донька того хлопчика взяла. І не казали нічого, тільки мали ще надію, що «по вОйні» Ганя таки знайде собі мужа.
Але не знайшла. Ні, малий Йосип їй світ не зав’язав, але якось так складалося. Тих хлопців, які подобалися, не було – то в боях погинули, то в таборах висохли. А ті, що лишилися в селі, або до міста перебралися, або пили, або рідко трималися однієї спідниці. А такого Ганя точно не стерпіла б. У неї і часу думати про хлопців попервах не було. Перелякана, мов звіря в пастці, дитина говорила ледь-ледь, здригалася від кожного гучного звуку, не те, що від грому. У грозу взагалі прилипала до Гані, як мокра сорочка, і тряслася. Хто краще зрозуміє малого, як не той, хто був поруч, хто пережив самісіньке пекло з ним? Дівчина не розбиралася на вихованні, але розуміла єврейське маля. Та й не важливо то їй було, бо дитина завше дитина. «Любов, лагідність і терпіння – найліпші ліки від горя і війни» - думала Ганя. І так робила. З дня в день, з дня в день.
А по селі, коли хто не міг второпати, про яку Гандзю йде мова, люди уточнювали: ту, що жиденя пригріла. Ставилися до цього по-різному, але дівчині байдуже було. Що б не робила – брала його з собою, вчила всьому, аби в житті не пропав. От Йосип Ганю мамою й називав.
Якось прилетів з вулиці та й питає, чому діти його жидом звуть. А Ганна на те спокійно так:
- Бо ти і є жид. І нічого в тому такого нема. От є бойки, лемки, а є жиди. Народ такий, розумієш? От підростеш – навчишся своїх розрізняти.
І ріс Йосип, помалу стираючи з пам’яті жахіття війни, хоч Ганна ніколи й не приховувала правди, лиш перші роки берегла дитину від гостроти болю. Ріс тямущим, добре вчився, аж так, що наступною після турботи про здоров’я стала турбота про навчання.
Ганя бачила, що Йосип тяжіє до техніки. У кожен механізм намагався зазирнути, весь час щось вигадував та й вигадував. І вона розуміла, що то не просто забавки, а хист, як малярство чи спів. Та й коли робив хлопець щось, то наче співав. Не вгомониться, поки не зостанеться задоволеним. То їй для господарства якусь річ змайструє, то собі іграшку.
Де ж навчити те дитя в селі? Довелося сходинку за сходинкою долати: школа була сільською, а от училище – в місті, а інститут – аж в області. Як раділа Ганя, коли стрічала однодумців, що розуміли, яким здібним є її хлопчик, перемогам на олімпіадах і відмінним оцінкам. Як тягнулася з усіх сил, ґарувала в колгоспі, шукала підробіток, аби Йосип усе необхідне мав на тій своїй науці. Як щиро бажала щастя тому, хто став їй сином.
Коли Йосип вже працював у великому місті, знайшов собі дівчину, таку ж, як сам, гарну, чорняву. Жидівку. Ганна відпустила. Не те, щоб вона не сумувала за тими часами, коли Йосип був тільки її дитиною, сумувала. Проте з пори знайомства з переляканим малюком, який щойно став сиротою, вона сприймала своє життя як час для виконання важливого завдання. Наче сам Бог в ту хвилю скинув їй дитину з неба. А Бог дав - Бог узяв. Вона, Ганна, не збирається тримати біля себе до смерті Йосипа, бо тут йому не буде росту. І все ж звістка про еміграцію приголомшила жінку.
Її невістку звали Неля. Ганна раділа, коли діти навідувалися до неї у, тепер уже радянську, та все ж провінцію кілька разів на рік. Не подарункам раділа, не букетові троянд, які так любила і які неодмінно привозив син, що був єдиним чоловіком у її житті, який дарував квіти. Раділа розмові, новинам, усьому тому, що дає просте відчуття щастя. Йосип лагодив усе, що поламалося з часу його останніх відвідин і потребувало чоловічих рук, Неля помагала в хаті. У молодих життя добре складалося, та от вирішили батьки Нелі до Америки податися, і не самі, а з дітьми. Кликали й Ганну, та яке там, не змогла б.
Цю звістку Ганна поглинала три дні і три ночі: ні спати, ні робити нічого не могла. І якби її запитали, чи проти вона, не подала б і виду, а от розуміла, що, може, за життя й не побачить більше ані Йосипа, ані Нелі, ані їхніх (дай Бог!) діточок. Як вона пережила все, не знав ніхто. Навіть Йосип. Ганна відпустила. Єдине, що тішило жінку, то це мрія про велике майбутнє для сина.
І зосталася сама у своїй хаті віку доживати. Перед від’їздом сказала синові:
- Я адреси не зміню. Пишіть.
Йосип писав увесь час. Детально змальовував матері їхнє життя, докладав світлини. До старості Ганна тільки й жила, що листами. З них дізналася і про двох синів, і про нагороду за наукові досягнення, і про новий будинок. І знов кликали діти до себе, не могла. Здавалося їй, що загине, як тільки перетне кордон. А от їм приїхати не вдавалося. Чи то Йосип знаменитою особою став, чи холодна війна була на заваді – невідомо.
- Хіба може проста сільська жінка шпигувати? – міркувала собі.
- Де вона у війну того малого взяла за нез’ясованих обставин? – міркували кадебісти.
Так і не вийшло їм за життя зустрітися.
Довго Ганна не слабувала. Кілька днів –та й по всьому. Поховали родичі. Сина сповістили з великим запізненням.
***
- То ти великим чоловіком став, Йосипе! – сказала Маринька, як тільки отямилася від несподіванки.
Він наче й не зреагував на ці її слова.
- Чи бачиш, а за життя зустрітися не вийшло! Ти знаєш, дітинко, як Ганя тішилася тими твоїми листами. Якби не Україна, то ще би’с, певно, триста літ їхав.
- Правду кажете.
Йосип намагався говорити по своєму, по рідному, проте в його словах вже учувався акцент. Він розпитував у Марині про кожного, кого пам’ятав з дитинства. І що більше дізнавався, то більше йому хотілося плакати. Баба відчула це.
- А нема за чим плакати – життя є життя.
Йосип розумів. Один його син вчився в університеті, другий – в коледжі. Ще трохи – і сам у діда перетвориться.
- Шо то ти нашим автобУсом їдеш? До машини не доробився? – все цікавилася баба Маринька.
- Доробився-доробився, та вона вдома залишилася. А мені хотілось отак-во проїхатися. Де би я в машині Вас зустрів?
- То правда. Хоча… Може, підхопив би десь на півдороги. Доїхала б, як пані. Раз в рік вибралася до міста і (ти подумай!) Йосипа зустріла. Не повірили б мені в селі. Хіба Левка глухуватого за свідка брати.
- А що ще про маму мою пам’ятаєте?
- Та що пам’ятаю? Жінка, як жінка. Проста і роботяща, як усі святі. Бо що ж то вона, ані щастя, ані долі жіночої не ковтнула. Знаєш, що я ото згадала? Вона всі твої бУкети садила. Коли ти поїхав, ружі, які вона потицяла в квітнику, зацвіли. Та так ладно, що навіть я з тамтого кінця села приходила вмисне дивитися. І не я одна.
Йосип усміхнувся. Від спогаду про квіти йому стало тепло. Він огледів людей, які були в салоні. Жодного обличчя достеменно не впізнавав. Проте щось невловимо знайоме було в кожному: у молодицях, що не могли набалакатися, у юнакові, що не міг відіспатися, у дідові, що тільки мовчки спостерігав за давно вивченими краєвидами. У кожному з них Йосипові вгадувалася мама.
- Дітинко, ти до Ярини Марцінкової зайди, вона то все в пошанівку тримає: і листи твої, і знимки, і докУменти.
- Дякую Вам. Зайду.
Оранжевий пазік добрався до села. Люди розбіглися по своїх справах, яких спекотний літній день наготував доста, навіть і для баби Мариньки. Левко взяв її торбину і мовчки почовгав додому.
- Будь здоров, Йосипе, - попрощалася стара.
- Всього доброго, - відповів чоловік.
Він вдихнув на повні груди і пішов у бік цвинтаря, щоб подарувати квіти, які так довго ніс. На серці стало спокійно. Бо коли ці люди, самі не знаючи, бережуть мамин погляд, коли вони знають про квітник і про світлини з далекої Америки, в Йосипа є надія. Не було її одну тільки мить у житті – як плакав у підвалі маленьким хлопчиком. Але з цієї страшної миті його вихопила сама любов, що не має ні віку, ні вигоди, ні національної приналежності.
