РОЛЬ

ХІ.

– Скажіть: вас не бентежить той факт, що у часи, коли українське кіно переживає не кращі часи, ви знімаєте картину, розраховану далеко не на масового глядача? Можливо кошти вигідніше вкладати у виробництво масового продукту, або ж у щось таке, що віддає проблемами сьогодення? – поставила запитання режисеру молода журналістка.

В залі було чимало народу. В основному журналісти, представники продакшинів, студенти і кілька зайд. Конференцію зібрали на честь останнього епізоду фільму «Лебідь», який мали відзняти наступної неділі, після чого зйомки фільму оголосять завершеними.

За вигнутим дугою столом сидів режисер, генеральний продюсер, Влад, як виконувач головної ролі, та оператор.

– Слово і ті, хто працює зі словом актуальні у будь які часи. - Відповідав режисер. - І ви даремно думаєте, що життя українському поета, вченого, перекладача Михайла Опанасовича Драй-Хмари не цікаве масовому українському глядачу. Ми переконанні в іншому. Звичайно, людей більше притягує стрілянина, кров і лупцювання. Але ж навіть у Біблії сказано, що раніше всього було слово. Там не написано, що раніше всього була куля і кіля була всим. Слово має надзвичайну силу. Згадаємо Марусю Чурай. Ми усі знаємо, що вояки ОУН-УПА надихалися романом Горліс-Горського «Холодний Яр», а хлопаки під час подій на Майдані не втомлювалися перечитувати «Гайдамаків». Так і ми намагаємося через життя одного українця показати незламний дух усієї нації. Таке наше сьогодення. Такий наш масовий продукт … повинен бути.

– Розкажіть про роботу над фільмом?

– Ми знімали усі сцени в хронологічному порядку і кожен день після зйомок їх монтували. Від сценарію ми не відступитися ні на йоту.

Із залу звернулися до Влада:

– Як вам далася робота над героєм? Ми знаємо, що це ваша перша головна роль?

– Ця роль змінила усе моє життя…кардинально…в кращу, маю надію, сторону. Я навіть не уявляю, як розпрощатися з персонажем, який став частиною мене. Але про це ще рано говорити. Попереду остання сцена і, треба сказати, вона найважча. Я готувався до неї протягом всього періоду зйомок і до цих пір не знаю, чи вдасться мені зіграти її так, як треба. Чи вийде показати оту незламність духу, про яку говорив Антон Павлович.

Після конференції Влад гуляв з Томою та дочкою. Вони проходжувалися вулицями міста, насолоджуючись один одним. Тома міцно тримала Влада за руку, а той не зводив очей з малечі. Завтра Влад мав вирушати з усією знімальною групою в Карпати, де планувалося зняти останню сцену загибелі поета.

– Знаєш, я і справді дуже переживаю за цей епізод.

– Зіграй його для мене, - сердечно сказала Тома. – Прямо зараз.

Влад посміхнувся у відповідь, але заперечувати не став.

Він відійшов трохи в бік, згорбив плечі і повісив голову на груди. Потім зробив крок, впевнено підняв голову, звів очі у простору і сказав: «не чіпай, кате, молоде життя! Бери моє!».

В цю мить Тома зімітувала в долоні пістолет і, націлившись на Влада, сказала: «Пф!». Влад схопився за серце і розпростерся на землі.

– Браво! - Заплескали в долоні його рідні. – Можеш не хвилюватися. У тебе все вийде.

ХІІ.

Мати прижала немовля до себе. Воно голосно кричало і випинало м’якенький кулачки догори. Кімната потроху почала заливатися світлом: спочатку воно струмувало зі стін, потім зі стелі, потім рясними потоками бризнуло з підлоги. Його проміння було скісним і білим, мов крихти зшкрябаного з вікна морозного візерунка. Ось світло захоплює лікарів і вони счезають у ньому, розчиняються. У кімнаті лишається самі мати та немовля. Воно плаче, а мати дивиться так на нього, чи то суворо, чи то ніжно… і ні слова не каже, ніби хоче, щоби воно викричало усю біль, спричинену зупинкою маленького сердечка. Дивиться і мовчить… мовчить… мовчить.

Влад прокинувся. Тіло злегка сіпалося від раптово пробудження. За вікном уже світало. Поруч мирно спала Тома. Влад устав з ліжка і почав збирати речі. За годину він вийшов з квартири до студії, звідки знімальна група мала відправитися у своє останнє відрядження. На столі коло ліжка він лишив записку зі словами» «Лише ви і нічого більше. Люблю».

Автобус стояв у назначеному місці, однак команди грузитися не лунало. Режисер затримувався. Влад безперестанку палив. Інші пили каву і безугавно теревенили. Час крихітними піщинками падав у лякаючу хлань очікування.

Раптом у приміщення зайшов режисер. Він був помітно пригнічений і уникав дивитися колегам в очі. Призвоїтий став перед групою на невеликому підвищенні і незграбно кинув сумку з речами.

– У мене кепські новини, - без прелюдій почав він. – Нас відмовилися фінансувати. Спонсори вирішили вкластися у проект про національну гвардію, чи нову міліцію, я так і не зрозумів. Зйомки над фільмом доведеться припинити. Відзнятий матеріал відправиться на полиці чекати свого часу. Усім дякую за роботу. Побачимось, коли побачимось.

Він говорив і ніби дивився на присутніх, але погляд його розсіювався, губився, нюшкувався. Та, все таки, режисер зиркнув на Влада. Бо знав, що ця звістка для нього означала. А Влад ніби зрозумів усе до його приходу.

Занадто сильно він цього хотів, щоби йому збутися. Занадто небо близько було над землею і сонце не в парі з його душею.

Актор різко підвівся і вийшов з приміщення геть.

Спочатку вулиця хиталася. Навіть не зрозуміло, як оті будинки та слупи встояли на ній. Потім, ніби, заспокоїлася. Лише світ навколо став якийсь сіруватий, нудотно-гнівний, облямований мерехтливою муттю. До цього більш-менш прийнятні звуки околиці зараз стали знущальним деренчанням. Кидалося в очі незграбність тканин, луската сторона посмішок, бутафорні вітання нового дня, скелети строкатих реклам, тифозна червонота світлофорів, кам’яно-холодні заори неба над Дніпром і нудно-в’їдливий сморід підворіття. На цьому непритомному фоні розтиналися Владові мрії. Бісер тужливого повітря, трясця, заличкував найдрібнішу прозурку, в якій можна було вгамувати розчарований погляд.

Скоро уся ця депресивна архітектоніка лишилася за дверима бару. Влад замовив коньяку і за ліченні хвилини видудлив цілісіньку пляшку. Привівши свідомість до теплої безвиході він поволі втонув у туманній лазурі розчарування. Його душа зжалася до розміру гірчичного зерна і затерлася в гіркому прихистку. Безперестанку дзижчав телефон: Тома хотіла знати, як він там, в дорозі. Та Влад не відповідав, бо просто не знав, що їй сказати. Не лишилося ні слів, ні сил. Зосталося лише бурчання голодного шлунку і булькання етилових рідин в горлянці.

Напившись до безтями Влад покинув бар і пішов манівцями. Його похмура осанка виглядала позірною у ртутних розсипах надвечір’я. Він, мов привид, проходив крізь людей, крізь їхні думки, слова і страхи. Плив тютюновим димом дорогами покинутих і знедолених. І доплив до берега Дніпра. Увійшов на пляж і сів на пісок. Посидів так з хвильку і впав навзнак, втупившись у вицвіле полотно неба.

Раптом не берег забігла пара молодят. Зовсім юні, хлопець та дівчинка. Вони сміялися, плюхкалися у воді і говорили один одному усілякі пестощі. Влад, не піднімаючись, а лише повернувши голову у їх бік, спостерігав за їхнім маленьким щастям: перламутрові колінця відданиці, каштановий відблиск її волосся, терпка грація рухів і радужний голосок, в якому ще чувся плюш юнацького затишку; зчервонілі ланіти юнака, його балаганна фігура в золотисто-коричневому загарі, м’яка безсоромність тону. І хоча навіть зі сторони було чути ті дзвіночки неблазної пристрасті між ними і солодкий стогін крихких відносин, Владові видівся чорно-білий водевіль, лише короткі кадри німого кіно, запущені в прискореному режимі під акомпанемент п’яного тапера.

Аж ось на той же пляж завалилася зграя молодиків у військовій формі. Усі були на підпитку. Вони про щось голосно розмовляли, багато лаялися. Помітивши пару молодят, вони вчепилися до них.

– Ти патріот? – бралися вони до хлопчини. – А чому не на фронті?

– Повістка не приходила, - злякано відповідав той, ховаючи повірницю у себе за спиною.

– А ти добровольцем, добровольцем іди! А не дівок тут топчеш. А ну, покажи нам свою кралю!

І вояки відштовхнули хлопця і взялися за дівчинку. Почали обсмикати їй сукню, мацати тіло. Та пручалася і намагалася вирватися з небезпечного полону. Однак, хмільні парубки обступили її з усіх боків і не давали проходу. Юнак кинувся на поміч. Штовхнув одного, другого. Та це не допомогло: його скоро втихомирили сильним ударом в щелепу і той звалився на землю. Дівчина здійняла крик, юнак знову кинувся у бійку. Цього разу його скрутили і поставили на коліна. Один з військових дістав пістолета і приставив його до лоба хлопчині. Дівчинка кричала, та на її крик ніхто не реагував.

– Ну, що? Страшно? Страшно?

Влад повільно піднявся, похитуючись, підійшов до зграї, зайшов в середину ґерця і, затуливши хлопця, став перед військовим так, що дуло його пістолета уперлося йому в живіт.

– Не чіпай, кате, молоде життя! – Виголосив Влад. – Бери моє!

І з цими словами так вчепився кривднику у горлянку, що в того аж очі вирячились. Інші кинулися на допомогу. Вони намагалися забрати руки актора за горлянки бідолашного колеги, у якого вже почало багровіти лице від браку повітря. Та Влад хватки не послаблював. Він, увесь налившись фарбою, розлючено сопів і стискав ненависну шию. Скориставшись цим молодята стали на грець. На Влада посипалися удари. Його били в обличчя, по голові, по ногам та ребрам. А той стояв непорушно, мов скеля, і виплескував усю свою злість на ворога, що так вдало йому підвернувся.

Раптом над берегом пролунав постріл. Влад відчув, як запекло в животі, наче оса ужалила. Він опустився на коліна. Кілька секунд зграя отетеріло кліпала на нього, не второпавши що відбулося. І лише сивуватий димок з пістолета їхнього колеги неоднозначно давав їм на то підказку. Згодом вони дали втікача, лишивши Влада одного на холодному березі ріки.

Той повільно підняв руки і побачив, що усі вони в крові. В його крові, яка невпинно сочилася з простріленого наскрізь живота.

Актор с трудом підвівся, затулив ранку рукою і пішов туди, де сідало червонопике сонце. Йдучи, він щось мурмотів собі під ніс. Тихо так, як ото для самого себе говорив. А слова були знайомі, майже забуті, а тут знову проголошенні, мов сповідь, мов зізнання.

«Я в кам’янім, у кам’янім мішку».

ЕПІЛОГ

Тома підійшла до стін чоловічого монастиря. Пов’язала, як водиться, хустинку на голову і стала чекати, поки його ворота відчинять для відвідувачів. Під пологим берегом, на якому білів монастир, тихо-мирно текла річка. На обрії, по той бік плеса зугарною свічею займалося небо, розтоплюючи, наче віск, свою ранкову сизо-прохолодну блакить. Трохи далі прокидалися упорані нивки. В повітрі віяло росою та ладаном. Навіть віття дерев не ворушилося, так простір був наповнений блаженною покорою.

Минуло пів року від тоді, як Влад, покинувши лікарняне ліжко добровільно заточив себе у келії чоловічого монастиря, аби втихомирити покалічену душу. Проте писав Томі звідси справно, кожного тижня. Та у світ виходити не хотів. Писав, що ще не готовий. Що потрібно йому ще побути на одинці, аби послухати свого серця, побачити шлях, зрозуміти, як перемогти військо злих помислів про гординю, блуд, гнів, смуток, печаль, розчарування. Щоб до гостроти виточити духовний меч, яким раз і назавжди відсікти усі пута, що тягнуть його душу назад у гієну. Щоб побороти розчарування у світі, у людях, у собі, назавжди розпрощатися з минулим з його недогодами та помилками, і наповнити груди неопалимим світлом спокою, яке укріпить віру у серці.

«Правильно вибране для цього місце допоможе перемозі», - написав якось Влад у листі Томі і жінка, споглядаючи пречудовий світанок, пригадала їх.

Скоро відвідувачів впустили всередину. Тома присіла на дерев’яну лавочку обабіч каплички із зображенням Діви Марії, в якій знаходився бювет. На цьому місці вона, зазвичай, зустрічала Влада.

Широкий двір монастиря, чистий, як долоні ігумена, повнився відвідувачами. Хто приходив на екскурсію, хто ж зустрітися з рідними-близькими, що визначили собі доторкнутися до таїн духовного життя і скоштувати слова Божого.

Влад не забарився. Він йшов на зустріч Томі і лице його, не зважаючи на густу порость, світилося щастям та миром. Такими тихими, сиріч, особистими, внутрішніми, сокровенними потоками грала на його чолі покора. І цього разу він був у цивільному вбранні.

– Ми їдемо додому, - ніжно сказав він Томі, коли наблизився до неї.

Жінка торкнулася його холодної, мармурової руки і вловила тонкий запах воску.

– Ти знайшов, що шукав? – запитала вона коханого.

– Так. Знайшов.

І з цими словами так ніжно глянув їй в очі, ніби його знахідка, про яку запитувала Тома, сиділа напроти нього: така рідна, близька і невідділима.

Над усім заграли дзвони. Починалася ранішня служба.