Найбільш лякаюча річ у відстані - це те, що ти не знаєш, сумують за тобою, або забувають. (Жан Батист)
Дорога ділила небо на дві половини. Ліворуч заходило сонце, праворуч сходив повний місяць. Автівка набирала швидкість.., ось-ось дійде до переможної шкали... Зараз почнуться сльози... Досить. Досить. Досить. Досить себе обдурювати!., досить... Тобі коротко і ясно дали зрозуміти.., все скінчилось! Нема! Забудь! Викинули! Різко по гальмах.., скрежет.., чорна смуга від коліс...
Край дороги сидів пес, він навіть не зрушив з місця, навіть не зреагував.., показуючи свою байдужість, до всього. Вона вийшла з машини.., підійшла.., тварина глянула ніяк.., але на мить їхні очі зустрілись...
- Ну, що друже ти загубився? Чи тебе викинули?
Йому було байдуже до Її запитань...
Вона пішла до автівки, дістала шматок сиру, бо крім того їдла нічого не мала.
- Пригощаю. Це смачно.
Навіть не поворухнувся...
- Можна я поседжу біля тебе? Дозволиш?
Ніякої реакції...
Кожен з них думав про своє. Таке різне і таке спільне. На якусь долю секунди кудлатий повернув голову і вткнувся Їй носом вище грудей. Вона відчула гаряче дихання... Це тривало менше хвилини. Йому і Їй було боляче.., боляче до крику. І кожен з них переживав той біль по своєму...
Вона відчинила двері авто.
- Сідай напарник поїдемо додому.
Дорога зливалась з однотонним небом, на якому блимало жовте око місяця. Авто набирало швидкість віддаляючи Її від того, хто залишився край дороги...
