Дощ і бездомний
Восьме побачення
Величезне вікно кав’ярні розділяло два світи. Сантиметр плавленого кварцу оберігав тепло, затишок, аромат свіжої кави, приємний інтер’єр від ночі, зливи і холоду. Зал був заповнений м’яким жовтуватим світлом. Лунала спокійна, дружня бесіда, що іноді переривалась тихим сміхом. За столиком насолоджувалась кавою компанія друзів; всі вони заглибились в розмову. Одна з них, дівчинка в светрі з дивовижно довгими рукавами, дещо втрачалась цікавість, її увага все більше зосереджувалась на вікні. Пальці, що ледь виднілись з-під рукавів, очевидно, в’язаного светра, періодично то ставили чашку на стіл, то підносили її до усміхнених губ, погляд же блукав по склу. Щоб не образити неуважністю друзів, вона машинально кивала головою, казала «так» чи «ні», але зміст розмови до неї долітав все меншими фрагментами. Врешті-решт, не сказавши нікому ні слова, вона піднялась, і, обережною ходою, вийшла на вулицю.
Я вирвав тебе з тої атмосфери. Бездомний, голодний, наскрізь промоклий, я міг запропонувати тобі лише прихисток в протертому пальто. Без слів, ти притиснулась до мого тремтячого тіла, прямо навпроти вікна. Сумнівне задоволення, проте ані злива, ані холод, ані темрява не порушували комфорт.
Тим не менш, перший промінь місяця, що вийшов з-за чорної хмари, зігнав посмішку з наших обличь, розірвав обійми, і, перш ніж припинити довіряти мені, ти припинила довіряти власним очам. Я поцілував тебе наостанок і продовжив бродити по місту, а ти залишилась мокнути під дощем.
Злива давно закінчилась; листя після того не раз опадало з дерев. Пробач мене. Я буду помирати раз за разом, поки ти не пробачиш мене.
Славутич, 25.07.2015
