Двійнята
Їм було приблизно по дванадцять. Може, й менше, цього ніхто не допитувався у них – ні баба, що стрічалася щодня їм у місті на базарі, ні пузатий дядечко з яблуками – ніхто. Та й навіщо? Діти як діти.
Перший погляд на дівчаток тривав на півсекунди довше, ніж на будь-кого іншого, бо вони були двійнятами. Схожими, як два червонобоких яблука на гілці. Їхні личка, однаковісінькі для незнайомих, світилися усмішками, але голоси різнилися: Оля говорила так, наче відкушувала від скибки кавуна, Юля – наче сипала цукор. Та їхні прості й чіткі слова так само вивільняли енергію і настрій.
- Кабачки, купуйте кабачки! – вигукувала Оля, благаючи перехожих на запорошеному розі вулиці, що втікала убік від ринку.
- А кропу, кропу вам треба? – чіплялася Юля.
Проте частіше за все вулиця наче змовлялася з потенційними покупцями, і пропускала лише тих, хто залишив на ринку всі свої гроші. Без краплі розчарування діти кооперувалися і пропонували товар разом, додаючи до всього мамин рецепт неземних маринованих кабачків.
Скільки в них було тих кабачків та кропу? Достеменно невідомо, але третій тиждень поспіль щоранку Оля і Юля з’являлися на вулиці, яка ставала продовженням торгового ряду, розгортали незмінний клапоть білої церати і витягували з картатої торбищі невеличкі яскраво-зелені свинки, обкладаючи їх такими ж зеленими парасольками кропу. Однакові за розміром овочі лежали рядочком, а за всією цією естетикою височіла вага з пластмасовою чашею.
Вантаж підносив тато, худорлявий високий чоловік у вигорілій сорочці, за п’ять хвилин зникаючи в своїх справах і з’являючись аж під вечір, перед маршруткою. Дівчата самотужки бралися за облаштування робочого місця, і заходилися розбалакувати кожного, хто проходив повз. З першими грішми одна з них ішла до крамниці поруч, повертаючись з пластиковою пляшкою мінеральної води. Вода потрібна була їм найдужче у таку пекельну липневу днину, бо від сонця не рятували ані кепки, ані майки на бретелях, ані зовсім короткі шортики. До того ж, тінь бувала на цій вулиці аж по обіді, тому Юля і Оля дудлили воду по черзі просто з пляшки.
Їхній гаманець, синій з бантиком, також був одним на двох. У ньому зберігалися наторговані скарби.
- Дивіться, гроші не розгубіть, - повчала баба, яка теж доволі часто траплялася їм зі своєю городиною.
- Та ні, ми обережно, - зі спокоєм досвідчених домогосподарок відповідала котрась із дівчаток.
- А що тато, не допомагає торгувати? – допитувався дядечко з яблуками.
- Тато на роботу пішов.
Отак щодня дві невеличкі дівчинки бавилися чи не в останню свою дитячу гру. Бо такий запал можна побачити тільки у веселій та повній несподіванок забаві.
- Чотири гривні, сімдесят п’ять копійок, - виклацувала на телефонному калькуляторі Оля.
- П’ять, пані, п’ять гривень з Вас. – заокруглювала Юля.
Деякі покупці усміхалися і починали піджартовувати, інші докоряли малим, приймаючи таку торгівлю за обман. Проте все зазвичай закінчувалося добре, бо продавчині кабачків так само радо заокруглювали на користь покупця.
- А мама ваша де? – питав пузатий дядько, який теж невідомо звідки набрав стільки яблук для продажу.
- Вдома. Де ж їй бути? – спокійно відказувала одна з двійнят.
Яблучний король ловив щокою молодий промінь вранішнього сонця і допитувався далі:
- Чому вона сама не торгує?
- Часу не має…
Дядько малював собі в уяві поля і городи, які жінка не в змозі обійти: бур’ян вигнав завдовжки з секвойю, перепечена земля сухими вустами прощається з врожаями, а мати тільки отим кабачкам ради й дає. Однак така картинка з’явилася і щезла від одного лише погляду на соковиті зелені овочі.
- Щось не в’яжеться… - буркнув собі під ніс дядько.
- Мама братика бавить. – не втерпіла Оля.
- Братика? Одного чи двох? – втрутилась у розмову бабця з городиною, що сиділа на невеличкому перекинутому ящику, - Скільки ж йому? - вистромила голову з-під старої парасолі.
- Один місяць і дванадцять днів. – підхопила Юля, радіючи, що й вона може поділитися частиною новини.
Розмова лилася, як молоко з глечика – легко, чисто. Тож за якихось дві години сусіди по торгівлі знали всі подробиці народження брата Тарасика, і що він схожий на діда Степана, і як змучений тато кличе сина «козаком», коли повертається зі своєї міської роботи. А Оля з Юлею вчили про козаків: який же Тарасик козак? Немовля та й годі.
Дорослі дивувалися вправності дітей.
- Добрі господині будуть, - підмічала баба, яка на третій день кабачкової епопеї вже й місце біля себе дівчатам притримувала.
- Тямущі, - погоджувався дядечко з яблуками.
Невідомо, як вони вчилися у школі, та до життя були готові цілковито. Привітні, товариські та щедрі, Юля і Оля ніколи між собою не сварилися. Іноді якийсь покупець застрягав біля них, балакаючи про все на світі. І цікаво було тим дорослим спостерігати, чи то згадуючи свої дванадцять років, чи то порівнюючи з власними дітьми, що, можливо, пересиджували літо у ноутбуках.
По обіді гаманець товщав і дівчата знову збиралися до крамниці.
- Сьогодні я йду, - промовляла котрась із них. Вони дотримувалися суворої черги.
Інша діставала з кишеньки картатої сумки список, нашвидкоруч накиданий вранці маминою рукою, перечитувала вголос і вручала сестрі. Зазвичай у списку була томатна паста, крупи, олія. Іноді треба було окремо збігати по хліб чи рогалики. Тоді друга з сестер також мала можливість перейтись до хлібного кіоска.
Кабачки на ту годину були майже продані, тому розмов більшало. Витримавши допит своїх незмінних сусідів, дівчатка, нарешті, могли побалакати про небачено красиві зошити і ручки, які продавалися недалечко на шкільному базарі, про нове кафе, що відкрилося зовсім поруч і полонило ароматами кориці та ванілі, та ще про багато-що, про що й на думку не спаде. Їхня дорослість помалу вивітрювалася, поступаючись дитинству.
- А що, мама вам дозволяє щось із заробленого взяти? – питав дядько.
- Аякже! – підхоплювали діти.
- А чого ж ви нічого не купуєте?
- Та купуємо ми: то пряники, то вафельки. Щодня.
- Та я не про те питаю. Ви ж давненько тут. Уже й кабачки, мабуть, відходять. А солодощі – то не зарібок.
- Дядьку, ми вже наскладали собі не одну сотню. – не втерпіла Юля.
- Скільки? – поцікавилась бабця.
Дівчата перезирнулися і промовчали.
- Та не допитуйтесь в них, що мають – те їхнє. – заступився дядько з яблуками.
Дівчата, схоже, зраділи:
- Ми собі всього до школи накупимо.
- І в кафе підемо. На такий пахучий чай з тістечком.
З часом кабачки танули, город дарував їх щораз менше. Тож тепер Юля й Оля полишали місто ще до обіду. Тим більше, що люди запам’ятали двійняток, які завжди торгували на одному й тому ж місці, і поверталися вдруге, втретє. Чи то купити, чи побалакати.
Сьогодні діти більше бігали, аніж торгували. Кріп випалила спека, кабачки закінчувалися. Залишивши на бабусю свій товар, вони спочатку пішли по шкільне приладдя.
Повернулися доволі швидко, бо давно вибрали, що саме хочуть купити для школи. У кожної був окремий пакет, наповнений шкільними скарбами.
- Хочете подивитися, що ми купили? – жваво питали у бабусі.
- Подивіться, яке то гарне! – тішилися обидві.
І витрушували на білу церату свої канцелярські багатства. Чого тільки там не було! Киценьки та цуценята, пейзажі та квіткові композиції калейдоскопом кружляли у бабиних очах. Вона не дуже й услухалася до пояснень малих щебетух, тільки впівголоса підсумувала:
- Яке то тепер гарне все роблять.
Потім Оля і Юля пішли до іншої крамниці, дитячої, де також давно усе вивчили і переглянули. Сестрички вибрали для малого Тарасика дві м’які кошульки, брязкальце і набір пластмасового посуду: тарілочку та чашку.
- То ж він малий, ваш братик. Де ще йому до тарілки! – коментувала бабця, розглядаючи покупки.
- Підросте. – протягнув дядечко.
- От-от! - підхопили двійнята, - ми в школі будемо, а Тарасикові то згодиться.
Мабуть, діти купили все, що планували. На білій чаші ваги залишилися останні кабачки, які чомусь ніяк не продавалися. Але звичні сусіди радо відпустили Олю і Юлю в те омріяне кафе, що впродовж трьох тижнів дражнило смачними пахощами.
Кулінарні забаганки мешкали в напівпідвальному приміщенні з м’якими диванчиками. Дівчатка сіли і випростали спини, ніби на уроці. Чай принесли у чайнику на ошатній таці. Поруч на тарілочці – два заварних тістечка з легким білим кремом. Навіть розмовляти не хотілося. Це була для дітей, звиклих більше до молока, справжня чайна церемонія. Це було вагоміше, ніж подорож чи табір відпочинку. Оля підняла очі на старовинні світлини з видами міста і воно вперше простяглося далі ринку та здалося їй казковим. Юля зачаровано розглядала ліхтар, який мало не торкався темної лискучої поверхні круглого стола. Хотілося сидіти тут, допоки не з’явиться молоденька офіціантка в довгому, до п’ят фартусі, що пасує до всього навколо, і не сповістить, що кафе зачиняється. Ні, такі місця не зачиняються. Не повинні. Двійнята могли б отут на диванчиках і виспатись. Тарасик не надокучав би нічним плачем, робота б не лізла в очі. Отак вранці блим очима – і перед ними знайомий чайник з якимись неземними ароматами. І знову це відчуття казки навколо.
У двері ввірвався гурт молоді, запустив із собою трохи літнього дня. Оля та Юля згадали про свої кабачки і поквапилися розрахуватися. Ще якусь хвилину епілогом був складений на столику посуд, та прибрали і його. Сестрички неохоче підіймалися східцями вгору, але день знову захопив їх справами і планами. Поки вони чаювали, кабачки продалися, тож залишалося розпрощатися з бабусею та дядьком. Як завше, моторно збираючи свою картату сумку, малі нащебетали своїм ринковим сусідам зо три торби простих слів і обіцяли з’явитися наступного року.
Було велелюдно, дівчата швидко зникли з поля зору.
- Гарні діти, - сказав дядько.
А бабуня все вдивлялася в густу людську метушню, наче тих двоє дівчисьок могли враз повернутися і розповідати, розповідати старій бабі казки, і показувати зошити замість картинок. І хто знає, чи не погодилася б вона посидіти з ними на диванчику за чаєм у тому кафе, де ніколи не ступала її нога.
