На рідній землі...
Стояв холодний осінній ранок. Біля потяга вистражденно ридала молода сім`я: матір, син та донька. Двоє суворих офіцерів намагалися проштовхнути людей у вагон, але ті лише безсило опиралися та не бажали йти. Старший міліціонер вхопив за руку юну дівчинку й щосили зарепетував:
— Чому у вишиванці? Де ж це бачено таке нахабство?!
— Спокійно, не кричи на дитину, — миролюбно промовив інший офіцер. — За безчесний вибрик їй добре дістанеться в Сибірі. Досить марнувати час, потяг не чекатиме!
Сім`ю грубо заштовхнули у вагон. Потяг рушив.
Усі в родині Орисі були патріотами України. Але тоді, в часи жорстокої радянської влади, не можна було навіть думати про незалежність рідної держави. Найбільшим націоналістом в сім`ї був батько. Він вступив до повстанської армії, за що пізніше чоловіка й розстріляли. Усіх родичів було вирішено вивезти в Сибір, де ті відбуватимуть тяжке покарання.
Посірілий від часу вагон. Орися, та сама дівчинка у вишиванці, гірко скроплювала підлогу своїми слізьми. "Невже це назавжди? Хіба не можн щось змінити?"— відчайдушно чіплялася за думку, щоб знайти якийсь вихід.
Потяг зупинився. Наступна станція. "Зара у вагон зайдуть такі ж бідні, як ми, люди, — сумно розмірковувала Орися. — Люди, що теж мучитимуться у Сибірі".
Раптом матінка стривожено покликала до себе дівчинку.
— Зараз чудова нагода, донечко! — шепотіла ненька. — Це твій останній шанс врятуватися, мила! Поки інші заходитимуть у вагон, швиденько вискочи з потяга і біжи! Біжи щодуху! Ти б і братика з собою взяла, та він ще зовсім маленький. Як тільки дістанешся до найближчого села, сідай у транспорт і їдь у Польщу. Сама ж бачиш, що на Україні тобі життя не буде!
— Як же так, матінко? — схлипувала донька.— Що буде з вами?
— Не турбуйся за мене, не турбуйся! Тобі потрібно поспішати, бо не встигнеш! Щасливої дороги, серденько!
Ненька ніжно обняла та поцілувала Орисю. Дівчинка попрощалася й зі сльозами на очах побігла до виходу.
Люди... Люди... Люди... Скільки ж тут народу? Легко й загубитися! Орися вправно прослизнула повз бліді й вистраждані фігури, що все заходили у потяг. Бігти, скоріше бігти не оглядаючись! Вона мусить дістатися до рідної землі, мусить почути щебет того українського солов`я! Орися не поїде в Польщу, о, нізащо не поїде! Краще вмерти на Вітчизні, ніж розкошувать на чужині.
Попереду ліс. Напевно, за нею мчиться погоня... Швидше, швидше, швидше! Не можна зупинятися, а то ще доженуть! О, матінко-земле! Де ти? Де ти?
Вечір. Сонце червоним вогнем котиться за обрій. Йому потрібно відпочити, бо ж завтра зранку знову доведеться з`явитися на небі. Та подорожнім не потрібно боятись! Дорогу вночі осяє промінн срібного красеня-місяця.
Почалася злива. Орися з останніх сил прмувалв до своєї мети. Скільки вона ще буде бігти? Добу? Тиждень? Чи, може, саме зараз дістанеться рідного села? Ніхто цього не знає.
Дівчинка втомлено впала на траву. В оч потемніло, голова закрутилась... Ще й спати страх, як хочеться... Ні, ні, ні! Не можна, не можн відпочивати! А то ще вовки вночі загризуть! Бігти, треба бігти!
Орися повільно підвелась на ноги. Чому дорога така довга? Дівчинка не мала сил йти, та все ж попрямувала вперед.
Просуватись було дедалі важче. Злива ставала стльнішою, і дівчинка не раз потрапляла в неглибокі калюжі. Багато разів перечіпалась за масивні колоди й тоді, падаючи, роздирала руки до крові. Здавалося б, ця путь ніколи не скінчиться. Та ось у далечині замиготів вогник.
"Напевно, людські домівки! — радісно пронеслося в голові Орисі.— Та чому ж тоды миготыння наближається? Ой!"
Серед нічної темряви яскраво виділявс силует вовка. Його золотисті очі світилися жорстокою люттю й ненавистю.
Орися й не встигла поворухнутись, як звір кинувся на неї. Вона чимдуж підбігла до дерева й намагалась вилізти на нього.
Дівчинка вибралась на гілку дуба. Та вовк зачепив ногу своїми гострими кігтями, поранивши її настільки сильно, що кров шалено стумееіла червонлю рікою.
Звір пішов. На небо виглянуло усміхнене осіннє сонце, що привітно зігрівало тіло.
Орися відірвала від своєї спідниці клаптик тканини й перев`язала ним рану. Це не надто допомогло, адже кров продовжувала текти, та вибору не було. Дівчинка попрямувала далі.
Будинки... Попереду будинки! Невже це можливо?! Орися щосили помчала вперед. Швидше, там же люди! Там рідна Вітчизна, рідні українські простори!
О, нарешті! Перед дівчинкою гостинні сільські хатини. Несподівано Орися впала навколішки й почала цілувати землю. Пекучі сльози радості та щастя котилися з її очей.
— Моя Україно! — вигукнула дівчинка.— Я б ніколи не кинула тебе! Так, тяжко буде виживать! Так! Але тут легше мучитимь, легше загинуть, як на чужині! Бо тут мій край, моя земля!
Орися безсило простягнулась на пожовклій траві. Кривава рана гостро й болісно нила, та дівчинці не було страшно. Їй добре, вона вдома, на своїй Вкраїні... Дівчинка лежала в червоній калюжі крові. Лежала і плакала... Плакала з радості. Останні хвилини життя вона проведе на своїй землі...
