Без назви
Огляніться навкруги. Бачите? Її часто важко навіть просто помітити. Стоїть собі в куточку, мовчки криється від чужого ока. Але ж хіба вона від когось ховається? Та чи не ви вперто її не помічаєте?
Хтось скаже, що вона нещасна. Ще б пак... Вона і справді знеболена, зранена, покрита гострим туманом горя країна. Та ж не повністю її можна назвать нещасливою. Допоки в неї вольні сміливі патріоти, її вірні сини, доти буде палати в її душі хоча й блякла, та надзвичайно палка радість і надія.
І вони не скорились. Ті люди, що тут живуть, й надалі боряться за правду. Та ж чи...всі?
Давайте ж відкинемо на деякий час все. Навіть оцей жагучий патіротизм, звеличення своєї краіни, оцю безглузду солодку брехню, якою деколи й самі собі замилюємо очі. Давайте ж глянемо на все щиро й відкрито, не приховуючи жодного випадку, жодного слова чи чийогось небезгрішного вчинку.
Вона ж без назви.
Жорстокість, людська байдужість, дивна незрозуміла лють... Постійне лицемірство, егоїзм, неприхована безмежна пихатість... Чи можливе існування краіни, в якій все більше душ схиляються до безжальності? Коли й узагалі починає зникати людяність?
Без назви.
Хіба ж у цьому кривавому світі залишилась доброта? А щедрість?.. Невже гроші стали настільки важливими для нас, невже за майно й достатки ми готові продати й зрадити ближнього? У серці лиш наше багатство та скарб, лиш там ховається найчправжнісінька цінність. Краще жить скромно, не їздити на розкішному автомобілі, не вечеряти і ресторані та невідпочивать на непотрібній вишуканій віллі, зате старатись бути хорошою людиною, чистою сумлінням, допомагати ближнім, не почувати за собою провини. Але ж так приємно купатися в безмежному океані багатства, скропленого бідами, невдачами та й, подеколи, кров`ю інших, еге ж? Так же ж легко піддатись закличному зову його хвиль, так же ж легко потрапить у його тенета... Не боїтесь, що колись цей океан поглине душу та погубитть життя?..
Без назви.
Держава... Та що то за держава, у якій не шанують її рідної мови? Народу без любого, милого серцю, слова й існувать не може. А ми усе відкидаємо нашу мову, цураємось її... Та вона ж така співуча та дзвінка! Ех... Що це так... А скільки лаємось, вживаємо нецензурну лексику, жаргонізми, русизми! Чому так не любити своє рідне слово?
Без назви.
Чи має ймення та країна, чиї діти не знають власної історії, культури, звичаї? Доки вони не люблять свій край, хіба ж то народ? Без власної культури?
Держава не матиме назви, доки в ній не буде людей. І нам не буде честі зватись громадянинами. Звичайно, Бог допоможе та все розсудить справедливості, але ж і від нас багато залежить. Якщо не захочемо змінити країну та самим змінитись, хіба можна говорити про щастя? Хіба матиме ймення такат країна?
Здається, не потрібно казати, про яку державу я зараз говорила. Ви ж й самі вгадали, вірно?.. Та ще, напевно, багато часу пройде, поки вона відновиться. Стане свобідною країна без назви.
