А ми з Іванком веселі
Крізь лапате міжлистя волоського горіха, ллються на наше подвір’я золоті променці сонечка, яке котиться небом, поміж хмарами, мов колобок. «На небі сонце богує», – розказував нам, похилий від косарської втоми, дідусь. Тепер спить. «Дідусь, втомився і заснув, а ви пограйтесь в холодочку», – шепоче нам, з розплетеним волоссям, заплакана мати. «Чому ви, мамо в чорнім і сумні?». «Ідіть, ідіть, пограйтесь, дідусь спить», – шепоче сумно. А ми з Іванком веселі, отару горіхів випасаєм. Правда, за це дідусь сварить нас часто: «То гріх, горіхи недоспілі рвати!». Але тепер він спить, а ми горіхи випасаєм, і оком – зирк! На розчахнутий перелаз, бо все хтось на подвір’я лізе. І всі вони у чорнім і сумні, а ми з Іванком веселі, байдуже нам до них. «Бир-бир, овечко бир!» – отару до кошари заганяєм. А з-поза хати: «стук» та «стук», – вусатий дядько молотком все стука. «Для діда вашого, хатину, я майструю», – сумно посміхнувся. Хоча і не питали ми нічого. «Ходім, він бреше!» – потяг мене Іванко за собою. «Яка ж бо то хитина без вікон і, без дверей?» – нам весело, сміємось. «То ж якась гра, вони теж граються, хоча дорослі» – ми знов сміємось і біжимо до нашої отари. Поки дідусь ще спить, награємось досхочу.